Надано критичний огляд вітчизняних і зарубіжних праць, присвячених розгляду становища Церкви в повоєнній радянській державі. Запропоновано грунтовну класифікацію історіографії проблеми. Порушено питання методології дослідження церковного життя радянської доби.

Розглянуто стан Державного історико-культурного заповідника "Києво-Печерська Лавра" з часу відновлення його діяльності у 1944 р. до кінця 1960-х рр. Увагу приділено висновкам Комісії Українського Товариства охорони пам'яток історії та культури, що провадила обстеження стану заповідника у квітні - липні 1967 р. Пам'яткоохоронну діяльність членів Товариства - українських учених і діячів мистецтва - проаналізовано як одну з форм повсякденного спротиву в радянській державі.

Розглянуто діяльність Ради у справах Російської православної церкви як важливого чинника державно-церковних взаємин у радянській державі. Висунуто концепцію "посередницької" ролі Ради. "Зовнішнє посередництво" визначається ефективним засобом повної ізоляції Церкви, що було одним із головних завдань державної політики в релігійній сфері. "Внутрішнє посередництво" виконувало завдання руйнації інституційної структури Церкви, ще однієї характерної лінії політики радянського керівництва щодо Церкви.

Досліджено технології виживання православної церкви та форми її опору антирелігійній політиці комуністичного режиму, технології виживання "возз'єднаних" із Російською православною церквою греко-католиків, форми їх опору антирелігійним та асиміляторським заходам московської влади. Визначено чинники релігійної та централізаторської політики Московського Патріархату щодо церкви Українського Екзархату. Розкрито роль формального "возз'єднання" Української греко-католицької церкви з Російською православною церквою у процесі автономізації Екзархату. Висвітлено дії єпископату, духовенства й їх внесок у збереження Церкви в період переслідувань, стратегію її виживання в радянській державі, а також складові конструювання "своєчасної" ідентичності, практичної пристосованості та обережного опору.

Запропоновано критичний погляд на неполітичну історію держави, в якій заполітизованим був кожний аспект життя, а поняття "партія" та "держава" стали тотожними. Розглянуто основні характеристики радянської повсякденності, охоплюючи найширше коло тем: від офіційного ідеалу радянської людини та методів її виховання до повсякденного спротиву у СРСР.

Спираючись на численні публікації радянської преси й західні розвідки, запропоновано огляд дискусії, що розгорнулася в роки перебудови навколо питання про привілеї номенклатури. Увагу приділено еволюції поняття "номенклатура" в означений період. Проаналізовано характер і наслідки офіційно проголошеної Михайлом Горбачовим боротьби проти системи привілеїв номенклатури.

Розглянуто повсякденний спротив православних вірних у повоєнній Українській РСР. Залучаючи чисельні неопубліковані архівні джерела визначено й проаналізовано стадії та масштаби протесту вірних, конкретні техніки, використовувані ними для захисту своїх релігійних прав. Досліджено практичну пристосовуваність вірних до сучасних їм суспільно-політичних і соціокультурних реалій.

Вміщено 22 статті дослідників з Італії, Польщі, Росії, США та України, які умовно поділено на три тематичні групи. Перша частина присвячена могилянському інтелектуальному середовищу та київським «латинським школам»; друга - минулому Київської духовної академії, третя - різноманітним культурним феноменам і практикам, що пов’язані з освітою, а також історіографічному та символічному побутуванню обох навчальних закладів упродовж століть. Охарактеризовано європейський досвід викладання філософських дисциплін у Києво-Могилянській академії другої половини XVIII ст. Зазначено, що Києво-Могилянська академія стала осередком формування української православної ієрархії. Увагу приділено критиці знання й освіти у творах Григорія Сковороди.

Досліджено теоретичні та практичні проблеми урбаністики. Увагу зосереджено на символічних просторах і культурних ландшафтах п'яти великих міст Східної та Південної України - Дніпра, Донецька, Запоріжжя, Одеси й Харкова. Розглянуто зазначені міста як центри соціокультурної взаємодії та різноманітних інновацій, як динамічні системи, що постійно змінюються, перебуваючи в пошуках власного актуального "обличчя". Охарактеризовано постіндустріальні тренди урбанізації в нових завданнях української геоурбаністики. Розкрито принципи антропологізму, мікроурбанізму та міждисциплінарності в сучасній урбаністиці.