Проаналізовано гносеологічні та теоретичні аспекти становлення та розвитку романо-германської правової сім'ї (РГПС). Висвітлено особливості та класифікацію джерел права в РГПС, зокрема, нормативно-правові акти (НПА), норму права, закон, звичай, судову практику, загальні основи права та правову доктрину. Розглянуто питання кодифікації НПА, описано структуру РГПС, правову систему Франції та Німеччини, органи конституційної юрисдикції в РГПС.

Проанализированы гносеологические и теоретические аспекты становления и развития романо-германской правовой семьи (РГПС). Освещены особенности и классификация источников права в РГПС, в частности, нормативно-правовые акты (НПА), норма права, закон, обычай, судебная практика, общие основы права и правовая доктрина. Рассмотрены вопросы кодификации НПА, описаны структура РГПС, правовая система Франции и Германии, органы конституционной юрисдикции в РГПС.

Висвітлено теоретичні та практичні засади порівняльного правознавства, розглянуто його основні принципи, методичні підходи та види досліджень. Розкрито сутність поняття порівняння як вихідного елемента методології компаративістики. Наведено загальну характеристику, проаналізовано типові помилки й обгрунтовано основні правила порівняльно-правового методу. Розроблено методику порівняльного аналізу актів законодавства та практичні рекомендації щодо вирішення порівняльно-правових завдань.

Освещены теоретические и практические основы сравнительного правоведения, рассмотрены его основные принципы, методические подходы и виды исследований. Раскрыта сущность понятия сравнения как исходного элемента методологии компаративистики. Дана общая характеристика, проанализированы типичные ошибки и обоснованы правила сравнительно-правового метода. Разработана методика сравнительного анализа актов законодательства и практические рекомендации по решению сравнительно-правовых задач.

Розглянуто предмет, основні принципи, об'єкти та структуру порівняльного правознавства, визначено його місце у системі юридичних і соціальних наук. Особливу увагу приділено функціональній природі порівняльного правознавства, розглянуто його основні цілі та функції (гносеологічну, інформаційну, аналітичну, пропагандистську, критичну, інтегративну, конвергенційну, освітню, наукову, а також деідеологізації правових систем і розвитку правосвідомості). Наведено загальну характеристику правової системи, описано її структуру. Розкрито сутність поняття "правова сім'я", встановлено критерії класифікації правових систем. Висвітлено питання методології порівняльного правознавства, розглянуто основні види досліджень у даній галузі. Запропоновано методику порівняльного аналізу актів законодавства. Обгрунтовано рекомендації щодо вирішення порівняльно-правових завдань.

Рассмотрены предмет, основные принципы, объекты и структура сравнительного правоведения, определено его место в системе социальных и юридических наук. Особое внимание уделено функциональной природе сравнительного правоведения, рассмотрены его цели и функции (гносеологическая, информационная, аналитическая, пропагандистская, критическая, интегративная, конвергенционная, образовательная, научная, а также деидеологизации правовых систем и развития правосознания). Дана общая характеристика правовой системы, описана ее структура. Раскрыта сущность понятия "правовая семья", установлены критерии классификации правовых систем. Освещены вопросы методологии сравнительного правоведения, рассмотрены основные виды исследований в данной отрасли. Приведена методика сравнительного анализа актов законодательства. Обоснованы рекомендации по решению сравнительно-правовых задач.

Проведено комплексне філософське дослідження фольклору як соціокультурного феномену, з джерел якого гіпотетично постає, онтологічно утверджується, набуває ознак юридичного явища фольклорне право (ФП), яке як природне та звичаєве право - складова вітчизняної правової системи та впливає на її осучаснене реформування та вдосконалення. Встановлено, що як основа ФП - юридичні прислів'я і приказки, що належать до паремійних фондів різних етносів світу, трактуються як форми народної правосвідомості, як продукт народної творчості з його етноспецифікою та як елементи фольклорно-правової культури. Проаналізовано співвідношення моралі та права як основ ФП, визначено теоретико-прагматичні особливості імплементації фольклорних норм у правову культуру суспільства, акцентовано увагу на гносеологічних аспектах фольклорного правопізнання. Розкрито зміст функцій ФП як засобів його впливу на суспільні відносини й правову поведінку громадян з урахуванням філософських особливостей принципів ФП. Обгрунтовано значення основних ціннісних ознак ФП, що засвідчує його гуманістичну природу й високу онтологічну привабливість для юридичної практики.

Розкрито феноменологічний зміст функцій фольклорного права. Фольклорно-правові норми відображають ту частину регулятивних функцій фольклорного права, що репрезентують не лише силові важелі регулювання життя суспільства, а й чинники, які мають загальнолюдські вартості та закорінені у морально-правовий ареал фольклору і звичаїв нації. Щоб пізнати специфіку правової поведінки населення конкретної територіальної одиниці або етнічної групи багатонаціонального регіону, чи навіть якогось невеликого етносу, необхідно досліджувати поряд з іншими джерелами місцевий фольклор.

Зазначено, що комунікативний поворот у сучасній філософії від суб'єктивності до інтерсуб'єктивності передбачає різні концептуальні підходи як до самої комунікації, так і до форм і засобів її відтворення щодо глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Тож конструктив світобачення у галузі комунікативної філософії полягає насамперед у тому, що юридичний раціоналізм вибудовується на вдосконалених універсальних правах людини, юридичній легітимації влади, вільному обговоренні моральних і політичних альтернатив.

Очевидно є підстави для твердження, що комунікативну культуру правників слід розглядати як соціальний феномен у найширшому розумінні значення та сутності цього поняття. У комунікативному процесі, що супроводжується обміном різновартісними цінностями, визначаються статусні ознаки чинників, і суб'єктів комунікації. У такий спосіб стають явними і вкрай необхідними взаємозв'язки між такими поняттями, як "мова", "комунікація", "соціум", "адаптація суб'єкта", "аргументація", "спілкування" тощо, що й спричиняє відповідно високі вимоги до формування комунікативної культури майбутніх правників-студентів юридичних навчальних закладів, як вагомої передумови їх професійної компетентності.

Зазначено, що у нашому суспільстві за роки незалежності України кожен громадянин упевнився у тому, що праця юриста є надзвичайно складною. Їй притаманні ознаки, які відрізняють її від більшості інших професій. Йдеться передусім про правове регулювання всієї професійної діяльності юридичної особи (слідчого, прокурора, судді та ін.) за умов докорінної перебудови всіх сторін життя суспільства, проголошення суверенітету народу, розбудови правової Української держави та утвердження її на світовому рівні надзвичайно гостро виступає проблема професіоналізму в усіх сферах діяльності, тим, більше, коли йдеться про юридичну діяльність. В атмосфері непрестижності знань, дефіциту професійної компетентності та справжньої культури, зокрема правової, проблема професіоналізму набуває особливої значущості. Історія застерігає й вчить, до яких фатальних наслідків може призвести професійна некомпетентність.

Одним із наслідків впливу на сучасний світ процесів глобалізації та інформатизації, бурхливого розвитку інформаційних і комунікаційних технологій є формування сучасного інформаційного суспільства, в якому знання й інформація стають ключовими ресурсами державного і суспільного розвитку. Протягом усієї історії людства інформація розглядалася як важливий військовий, політичний, економічний, соціологічний чинник, що значною мірою зумовлював поступ держави, суспільства, а також прогрес кожного його члена. Володіти певною інформацією означало мати упевненість у вирішенні важливих суспільних проблем. Здатність індивідуума збирати, накопичувати, трансформувати та передавати інформацію стала визначальною у формуванні його як істоти соціальної, як особистості, наділеної інтелектом, креативністю. Саме ця здатність надала змогу передавати досвід і знання з покоління в покоління, що забезпечувало суспільний прогрес. Соціальна взаємодія окремих людей соціальних груп, соціуму загалом базується передусім на обміні інформацією.

Концепція розвитку юридичної освіти в Україні передбачає підготовку висококваліфікованих юридичних кадрів, здатних до активної, творчої участі в державно-правовому житті, які мають політичну, правову і, що надзвичайно важливо, належну мовну культуру. Зрозуміло, що суддям, прокурорам, слідчим, адвокатам треба найперше добре знати те, що має значення для розв'язання різноманітних юридичних справ, тобто зміст конкретних законів, порядок здійснення юридичних процедур тощо. У цьому випадку слід постійно пам'ятати і про те, що вузькопредметна підготовка не лише збіднює інтелектуальний потенціал фахівця-юриста, але й не відповідає характерові його професійної діяльності, яка визнана соціально-публічною. Отже, питання культури думки та слова у професійній діяльності юриста порушується практичною необхідністю і самим життям.

Мовленнєвий напрям компетентнісного підходу до формування професійної особистості майбутнього юриста покликаний сприяти виробленню вмінь і навичок в усіх видах мовленнєвої діяльності, розвитку культури мовлення, мовленнєвої творчості, орієнтації в загальних питаннях теорії інформації, комунікативної лінгвістики тощо. Опрацьовуючи матеріал, кожен, хто прагнув опанувати мовленнєву культуру, мав нагоду переконатися, що мовленнєва діяльність - єдність спілкування та узагальнення, що це активна цілеспрямована діяльність людини, яка має специфічну організацію та регулюється певною системою мотивів. Водночас він мав можливість усвідомити, що будь-який (а насамперед передбачуваний і чітко спланований) комунікативний акт - цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється відповідно до принципів і правил мовленнєвої поведінки, прийнятих у суспільстві.

Світ, в якому живемо, працюємо, контактуємо тощо, є надто контраверсійним. І доля багатьох людей пов'язана повною мірою з тим, наскільки вони вміють організовувати діалог у різних сферах життя, у науці та політиці, між партіями, об'єднаннями, представниками різних етносів, між віруючими й атеїстами, між батьками та дітьми, між владою і громадянами, між багатими та бідними тощо.

У комунікативній практиці доводиться доволі часто стикатися з ситуацією, коли не тільки є необхідним чітке уявлення про істинний стан справи, а й слід об'єктивно продемонструвати, чому саме це вважається істинним, тобто проявити інтелектуальну здатність довести опонентам чи адресатам правильність своєї позиції за допомогою аргументації, способу міркування та спілкування. Щоб впевнено себе почувати в такій ситуації, необхідні знання з теорії аргументації - галузі філософських знань.

Визначено взаємозв'язок між фольклором і правом, на основі чого сформувалося фольклорне право. Розглянуто специфіку формування норм фольклорного права, з'ясовано їх характерні особливості, можливості використання в юридичній практиці та суспільному житті. Обгрунтовано доцільність і важливість врахування значного впливу фольклорного права на правозастосовчу і законодавчу практику.

Розкрито сутність софістичних засад дискурсивної практики за часів античності; розглянуто софістику, як поширена у V - IV ст. до н. е. у Стародавній Греції форма та засіб правової аргументації на прикладі судових промов, зокрема спадщини відомого логографа софіста Лісія, якого є усі підстави називати "хресним батьком" правової аргументації.

Враховуючи принцип змагальності, за яким відбувається судовий процес, а також часто вирішальну роль у ньому людського чинника, розглянуто специфічні особливості судової аргументації, характерні для кожного учасника юридичного дискурсу. Особливий акцент зроблено на риторичному аспекті аргументативної практики, застосовуваної у судочинстві, коли найповніше розкривається значення виступів учасників процесу у вирішенні конкретної справи.

Фахівці у галузі комунікативної лінгвістики, логіки, еристики вважають, що доведення (доказ) як логіко-методологічна форма наукового пізнання у широкому розумінні є процесом встановлення об'єктивної істини за допомогою практичних і теоретичних дій та засобів. У вузькому тлумаченні доведенням називається міркування, яке встановлює істинність певного твердження за допомогою наведення інших тверджень, істинність яких уже доведено.

З'ясовано значення аргументативної практики відомого політичного діяча та історика Стародавнього Риму, застосованої ним у полемічних творах, що порушували тогочасну актуальну політико-правову проблематику, для розвитку норм і категорій римського державного і публічного права як форми і змісту вираження суспільного інтересу, для підтвердження імперативного методу регулювання суспільних відносин з низкою властивих цьому праву ознак, що визначали його природу і сутність.

На підставі аналізу творчої спадщини видатного римського оратора, філософа, політичного діяча, насамперед окремих його судових промов, з'ясовано особливості риторичної аргументації, яку він застосовував з метою доказування та переконування опонентів у судових засіданнях, акцентовано на тому, що визначальні теоретичні положення, спрямовані на розвиток ораторського мистецтва, обгрунтовані у трактатах Цицерона, побудованих на глибокому знанні та переосмисленні доробку мислителів Античності, водночас базувалися на узагальненні власного практичного досвіду.

Відповідно до загальновизнаних теоретичних уявлень про сутність правової аргументації та її значення у практичній юридичній діяльності, викладених у вітчизняній науковій літературі, з'ясовано низку особливостей аргументаційного процесу, пов'язаного з юридичною комунікативною практикою. Наголошено на тому, що ефективність правової аргументації значною мірою залежить від того, наскільки повноцінно та глибоко пізнавально осмислив суб'єкт права філософську природу правової аргументації, оволодів основними базовими поняттями, засобами, прийомами, правилами її, а також на основі цих знань усвідомив, що прагматизм правової аргументації узалежнений від таких різних за онтичним статусом чинників формування об'єкції (передбачення), як переконання, обгрунтування, мотивації тощо, завдяки яким можливо уникати комунікативних ускладнень в аргументуванні.