Проведено дослідження феномену синтезу у контексті видової специфіки мистецтв, що належить до актуальних проблем естетики та пов'язане з обгрунтуванням шляхів розвитку художньої культури, як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Проаналізовано естетико-мистецтвознавчі підходи до проблеми синтезу мистецтв від межі XIX - XX ст. до сучасного періоду та розкрито роль творчості конкретних митців у процесі становлення міжвидового синтезу мистецтв. Розкрито естетико-художні особливості "поліфонічних мистецтв" (театру, кінематографії, телебачення) і показано, як у процесі їх історичного розвитку синтез літератури, живопису, музики відповідно до психологічних і науково-технічних переваг кожного з видів дозволяє їм зберігати естетичну самоцінність і самодостатність. З урахуванням естетико-художніх особливостей "поліфонічних мистецтв" досліджено синестезію як один з різновидів синтезу. Обгрунтовано, що важливим чинником формування нового мистецького феномену може виступати інтерпретація, що визначає появу нових творів у кіномистецтві, театрі, хореографії, музиці, першоджерелом яких є література. Висвітлено досвід інтерпретацій "Лісової пісні" Лесі Українки у різних видах мистецтва, проаналізовано досягнення та прорахунки "перекладу" літературного першоджерела на мову інших видів мистецтва (опери, балету, кіно). Зроблено висновок, що серед досліджуваних спроб інтерпретації драми-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки набільш вдалим є драматичний, музичний і хореографічний досвід.

Проаналізовано проблему синтезу в контексті видової специфіки мистецтв. Визначено й осмислено засоби виразності різних видів мистецтв у процесі їх історичного становлення та розвитку. Проаналізовано естетико-мистецтвознавчі аспекти синтезу мистецтв, розширено теоретичну базу вивчення "поліфонічної" природи таких видів мистецтв, як театр, кінематограф і телебачення. Звернувшись до феномену міжвидової інтерпретації художнього твору, поглиблено пізнання синтезу мистецтв і синтезії.

Висвітлено історію становлення футуризму як впливового явища в авангардному мистецтві ХХ ст. Проаналізовано італійську, російську та українську футуристичні моделі. Зроблено висновок про те, що український футуризм визначався не лише як ланка в європейському футуристичному русі, але і як самодостатній феномен із власною спрямованістю та специфічною теоретичною орієнтацією.

Аргументовано, що своєрідною теоретичною настановою у процесі аналізу становлення творчого діалогу між європейським авангардизмом і українським футуризмом повинна виступити проблема творчості, яка досить повільно утверджувалася в історії як естетики, так і мистецтвознавства, і посіла гідне місце лише на межі XIX - XX ст. Підкреслено роль "негативної психології" у розширенні меж розуміння постаті митця та якісних чинників геніальності.

Висвітлено творчу біографію М. Семенка - відомого поета, прозаїка, драматурга, теоретика мистецтва та організатора культуротворчих починань протягом 1914 - 1937 рр., яку відтворено в контексті реконструкції процесу становлення і розвитку футуризму. На засадах культурологічного аналізу реконструйовано процес опрацювання біографії М. Семенка та історії футуризму, значну увагу приділено аналізу та систематизації теоретичних позицій сучасних українських науковців. Розкрито логіку формування наріжних ідей українського футуризму, окреслено літературне оточення, естетико-мистецтвознавчу позицію низки прибічників М. Семенка та обгрунтовано роль і значення футуризму в українському авангардистському русі.

Аргументовано, що своєрідною теоретичною настановою у процесі аналізу становлення творчого діалогу між європейським авангардизмом і українським футуризмом повинна виступити проблема творчості, яка досить повільно утверджувалася в історії як естетики, так і мистецтвознавства, і посіла гідне місце лише на межі XIX - XX ст. Підкреслено роль "негативної психології" у розширенні меж розуміння постаті митця та якісних чинників геніальності.

Осмислено процес становлення професійного діалогу між європейськими авангардистами та українськими митцями різної естетико-художньої спрямованості. Наведено приклади участі відомих українських митців та їх учнів, творчість яких пов'язана з різними видами мистецтва й проаналізовано оцінки їх досягнень визнаними європейськими фахівцями і художніми критиками. Наголошено на постійній увазі видатного французького авангардиста та художнього критика Г. Аполлінера до робіт українських живописців, які експонувалися на "Салонах незалежних" і оцінювалися ним за ознакою "принципової новизни". Зафіксовано факти творчого діалогу між дадаїстами та українськими футуристами. Підкреслено, що М. Семенко та Г. Шкурупій мати особливий інтерес до дадаїзму, до творчості європейських поетів та живописців.

Відтворено процес "прирощування" нових понять і категорій у теоретичних напрацюваннях М. Семенка, котрий опікувався необхідністю створення самостійного понятійно-категоріального апарату задля формально-логічної обгрунтованості футуристичної естетико-художньої платформи. Осмислено введення в ужиток понять "деструкція", "конструкція", "фактура", що вимагало, з одного боку, їх обгрунтування та поступової концептуалізації, а з іншого, - співвіднесення із загальноприйнятою системою естетико-мистецтвознавчих означень художнього твору, а саме: зміст, форма, образ, стиль, композиція. Зазначено необхідність розрізнення сучасного погляду на поняття "фактура" та того його значення, яке існувало за часів М. Семенка. Виявлено суперечності в теоретичних "побудовах" М. Семенка.

Реконструйовано стан французької гуманістики на межі ХIХ - ХХ ст., коли країна переживала зміну парадигми в логіці розвитку гуманітарного знання: поступове утвердження інтуїтивізму, неотомізму, персоналізму, екзистенціалізму на противагу позитивізму; самобутність імпресіонізму та активне втручання в тогочасний творчий процес фовізму та кубізму. Показано, що ці художньо-творчі модифікації - як виявилося згодом - відбувалися з втручанням різних філософських орієнтацій, що виконували роль своєрідного теоретичного підгрунтя історико-культурних змін на тогочасному етапі культуротворення. Зазначено, що філософські засади, що виявилися на межі віків, протягом першої пол. ХХ ст. помітно впливали на художню практику, формуючи творчий діалог "філософія - мистецтвознавство - мистецтво", поглиблюючи усвідомлення митцем сутності творчого процесу. Наголошено на потенціалі культурологічного аналізу означеного періоду, оскільки такі властиві йому підходи, як міжнауковість, діалогізм, персоналізація поглиблюють розуміння причин і наслідків тих процесів, що мали місце у французькій гуманістиці означеного в статті періоду.

Здійснено паралельний аналіз концепції деструктивного М. Семенка та трансгресивного досвіду Ж. Батая. Трансформуючись у сферу естетичного, паралельний аналіз виявляє показові аналогії в авторських теоретичних позиціях і художній практиці митців. Показано, що певний інтерес українських футуристів до дадаїзму та сюрреалізму як впливових культуротворчих явищ в європейському мистецтві 20-30-х років минулого століття, стимулювався близькими до них теоретичними шуканнями М. Семенка - засновника української моделі футуризму.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш5(4УКР)6-4 Семенко М. 41

Рубрики:

Література

Шифр НБУВ: РА453553 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Дисертація цілісно відтворює спадщину Михайля Семенка (1892-1937) - відомого українського поета, прозаїка, драматурга, теоретика мистецтва, організатора культуротворчих проектів протягом 1914—1937 років. У дослідженні наголошено на принципі «теоретико-практичного паритету», який виступив специфічним підгрунтям спадщини фундатора «української моделі футуризму». Окреслено умови становлення українського футуризму, який - хронологічно - сформувався пізніше італійського та російського аналогів, проте не наслідував і не копіював їх, виступивши як проти агресивності, культу війни та дегуманістичних тенденцій італійців, так і проти естетико-мистецтвознавчих засад «будетлян», абсолютизації народно-фольклорних традицій (естетика «лубка») чи фактів національної історії (культ Степана Разіна), що сповідували росіяни - прибічники футуризму. Показано, що концепція «української моделі футуризму», обгрунтована М. Семенком, повністю відмовлялася від традицій національної культури, прирівнювала «національне» до «провінційного», засуджувала «народницько- селянську» орієнтацію вітчизняної культури на межі ХІХ-ХХ століття як таку, що гальмує оновлення культуротворчих процесів. Зазначено, що серед авторських надбань М. Семенка слід позитивно оцінити : а) послідовну роботу щодо «забезпечення» теоретичного підґрунтя футуризму; б) розробку нового понятійно-категоріального апарату, спираючись на який «пояснювалась» сутність нового художнього напрямку («кверо-футуризм», «пан- футуризм», «метамистецтво», «фактура», «деструкція - конструкція»); в) втілення в мистецький контекст ідеї «поезомалярства». Реконструйовано «літературний' простір» українського футуризму і, спираючись на принцип персоналізації, відтворені життєво-творчі долі прихильників «української моделі футуризму», а саме: О. Полторацького, Ґ. Шкурупія, М. Бажана, В. Алешка, О. Слісаренка, Ю. Шпола, А. Чужого. Наголошено на спробах М. Семенка розпочати творчий діалог з європейськими авангардистами, перші продуктивні кроки якого були припинені, з одного боку, репресіями, які серед футуристів розпочалися від 1934 року, а з іншого, політико-ідеологічною позицією радянської влади на теренах культури. Аргументовано необхідність подальшого моделювання та аналізу етично- правових проблем, які виявляються сьогодні в процесі реконструкції авангардизму, загалом, і футуризму, зокрема.