Мета роботи - проаналізувати страх і мужність в контексті опозиції діяльності та бездіяльності, що дозволить наблизитись до розуміння суті, чинників та екзистенційного смислу як людської дії, так і бездіяльності людини. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань: аналіз суті філософського розуміння феноменів страху та мужності; дослідження зв'язку страху та мужності із активними та пасивними формами людського існування; розкриття екзистенційної діалектики діяльності й бездіяльності людини через опозицію мужності й страху. Застосування феноменологічного підходу та інших методів екзистенційної філософії надає змогу виявити неабияку важливість феноменів мужності та страху для людського існування. Особливе значення для осмислення опозиції мужності й страху в зв'язку з діяльністю і бездіяльністю людини мали роботи М. Гайдеггера, який саме в контексті діалектики пасивності й активності людини вказував на 2 відповідні способи буття людини - "власний" і "невласний". Крім того, автор використав герменевтичний метод, що надає змогу реконструювати рефлексію страху й мужності в історії філософії. Вперше здійснено грунтовний аналіз опозиції мужності та страху на предметі історії філософії, особливо у зв'язку із проблемою людської дії, витлумаченої в екзистенційному смислі як вчинок, що спрямований на своє власне буття в світі. Завдяки цьому доведено фундаментальний екзистенційний характер опозиції мужності та страху та її сутнісний зв'язок із активними і пасивними формами людського існування. В результаті дослідження виявлено тісний зв'язок страху та пасивних форм людського буття. Якщо для мислителів античної епохи було характерним акцентування на мужності та тлумачення страху як пов'язаного із людським розумінням та свідомим рішенням, то некласична філософія XIX ст. та екзистенціалізм звернули увагу на онтологічний та екзистенційний характер страху, а отже, на його фундаментальне значення. Загалом, слід зауважити, що обидва аспекти страху (зв'язок із людським розумом та вкоріненість в самій людській екзистенції) не заперечують один одне, а лише презентують відмінні виміри людського буття - свободу та закинутість. Показано, що опозиція страху та мужності має онтологічний та екзистенційний аспекти й має сутнісно діалектичний характер, тісно пов'язана зі співвідношенням людської діяльності та бездіяльності.

В основу наукового дослідження покладено контент-аналіз літератури та системний аналіз. Серед сучасних вітчизняних дослідників проблеми суб'єктивності можна відзначити роботи тих авторів, що досліджують соціокультурні аспекти проблеми ідентичності суб'єкта, ставлячи в центр уваги екзистенційні аспекти проблеми ідентичності суб'єкта. Досліджено зв'язок феномену бездіяльності з ідентичністю суб'єкта. Показано, що уявлення про суб'єкта і його ідентичність сьогодні є вкрай розмитим і невизначеним. Зокрема, можна простежити певну суперечність між тлумаченням суб'єкта як суму ідентичностей та ствердженням самості суб'єкта як первинної щодо будь-яких ідентичностей. В контексті такої суперечності показано зв'язок ідентичності суб'єкта із його бездіяльністю. Остання розуміється в екзистенційному смислі як відчуження суб'єкта від власної самості та його самоідентифікація із ситуативними суспільними ролями, що призводить до викривлення дії в її істинному смислі як вчинку, спрямованого на своє власне буття. Як вагомий чинник згаданої бездіяльності постає саме ідентичність суб'єкта, що виступає перешкодою для дії в комунікативній, ментальній та практичній сферах. Саме тому, як альтернатива як жорстким, так і плинним ідентичностям, постає така форма ідентичності суб'єкта, що базуєтьcя не на різноманітних ідентифікаціях суб'єкта із зовнішніми об'єктами, а грунтується на самості суб'єкта, витлумаченій як "присутність в світі".

Досліджено сутність та взаємодію активних і пасивних форм людського існування, а також феномен бездіяльності людини на предметі історії філософії. Виявлено основні підходи до розуміння природи активності та пасивності людини, що було вироблено в історії філософії - трансцендентний, психологічний, соціологічний, екзистенційний та онтологічний. Переосмислено поняття "діяльність" та "бездіяльність" і визначено їх в екзистенційному смислі, що дозволило розмежувати їх техноморфне й антропологічне розуміння. Через аналіз опозиції активних і пасивних форм людського існування виявлено сутнісний діалектичний зв'язок названих вище феноменів. Зокрема, такий зв'язок простежується і в контексті проблем ідентичності суб'єкта та присутності іншого. Виявлено та доведено онтологічний характер феномена людської бездіяльності, що вкорінений в таких значимих для екзистенції феноменах як час, страх, свобода і відчуження, а отже обгрунтовано необхідність звернення до названих феноменів у процесі осмислення людини в контексті кризових явищ сучасності.

Для дослідження проблеми відношення науково-технічного мислення і метафізики зроблено спробу прояснити суть самого науково-технічного мислення, проаналізувати доцільність інструментального або онтологічного підходів до розуміння техніки та її метафізичні підвалини. Новизна роботи полягає в чіткій постановці питання про метафізичні передумови техніки, що у вітчизняній літературі зроблено вперше. Окрім того, в результаті дослідження аргументовано доведено, що феномен техніки вкорінений у надемпіричних структурах буття і людського мислення, хоч і є тісно пов'язаним із емпіричним світом. Окрім відомої тези про зв'язок техніки і мистецтва, наголошено на таких передумовах техніки, як здатність людини до трансцендування та наявність у людському розумі апріорних форм часу і простору, що лежать в основі будь-якого конструювання. До того ж продемонстровано, що сучасна технологія в контексті досліджень квантової фізики виявляє новий спосіб буття техніки (артефактів), який позначається не лише позбавленням емпіричного, але й практичного, інструментального вимірів. В результаті дослідження встановлено, що виникнення техніки як феномену тісно пов'язано із надемпіричними структурами буття та людського мислення. Зокрема, акцентовано увагу на таких передумовах техніки, як здатність людини до трансцендування та наявність у розумі апріорних форм часу і простору. На підставі наведених аргументів зроблено висновок про обмеженість суто інструментального (прагматичного) тлумачення техніки і наголошено як на метафізичних передумовах техніки, так і на метафізичних аспектах її сучасного буття, а також важливій ролі філософії у питанні їх розкриття.

Оскільки чіткої постановки питання про волю до істини як екзистенціал раніше не було здійснено, дана стаття присвячена вирішенню такої задачі. У зв'язку із зазначеним, мета дослідження - аналіз феномену волі до істини у філософії прагматизму. Це передбачає виконання наступних завдань: визначення основних принципів розуміння істини в роботах теоретиків прагматизму; аналіз феномену "волі до вірування" в прагматизмі; розробку та виокремлення феномену волі до істини, його сутності та чинників в рамках прагматичної філософії. В ході дослідження було використано аналітичний, порівняльний та феноменологічний методи. В ході дослідження використано аналітичний, порівняльний та феноменологічний методи. Вперше артикульовані екзистенціал волі до істини, його сутність та чинники на предметі філософії прагматизму. Аналіз феномену "волі до віри" в прагматизмі доводить, що він може бути витлумачений саме як "воля до істини", оскільки вірування в істинність чогось в прагматизмі невіддільна від самої істини і практики. В межах прагматичної філософії встановлено сутність феномену волі до істини, що розуміється як прагнення людини до стійкого і відповідного реальності та власним цілям переконання щодо самого себе і реальності. Основними чинниками названого феномену в прагматизмі постають сумнів (сумнів визначається як передумова встановлення вірування (переконання), яке дає людині впевненість у позитивному вирішенні певних життєвих задач), та стійке переконання (істина), що дає можливість людині здійснювати успішну діяльність і досягати поставлених цілей. Саме цим і зумовлене воління людини до істини: буття людини визначається тим, що людина воліє знати, як саме їй бути і діяти.