Зазначено, що хірургічні способи лікування у випадку виразкових дуоденальних кровотеч не оптимізовані через те, що не зважають на стан моторно-евукаторної функції дванадцятипалої кишки. Розроблено та впроваджено до клінічної практики спосіб експрес-діагностики тонічного стану дванадцятипалої кишки, придатний до застосування за умов ургентної хірургії. За результатами проведених досліджень внутрішньодуоденальної кислотності у хворих на виразкову хворобу дванадцятипалої кишки, ускладнену кровотечею, зроблено висновок, що порушення дуоденальної прохідності є причиною порушень кислоутворювальної та кислонейтралізуючої функцій шлунка. Проведено порівняльну оцінку ефективності традиційних і впроваджених методів діагностики та хірургічної корекції порушень моторно-евакуаторної функції дванадцятипалої кишки в основній і контрольній групах.

Розглянуто особливості лікування хворих з післяопіковими стриктурами стравоходу шляхом удосконалення методів консервативного лікування, дилатаційної терапії та реконструктивно-відновних операцій. Розроблено нову експериментальну модель хімічного опіку стравоходу, що дає уявлення про перебіг післяопікових стриктур під впливом нових методів місцевої консервативної терапії з використанням Тіофосфаміду, кріовпливу або НВЧ-випромінювання. Запропоновано нову класифікацію хімічних опіків стравоходу та їх наслідків й алгоритм комплексного лікування з використанням нових удосконалених пристроїв та методик місцевої консервативної та дилатаційної терапії на кожному етапі лікування хворих. Впроваджено нові методи оперативних втручань з використанням відеоторакоскопічних технологій та двохетапних операцій, що дозволило знизити частоту неспроможності езофагоанастомозу та післяопераційну летальність з 12 % до 5,9 %, а також підвищити показники якості життя. Впровадження запропонованого алгоритму дозволило знизити частоту незадовільних результатів лікування післяопікових стриктур стравоходу III ступеня на 11,3 %, IV ступеня - на 16,7 %.

Наведено результати застосування оперативних методів лікування у 248 осіб із післяопіковими стриктурами стравоходу, що включають симптоматичні та реконструктивно-відновні операції, а також основні чинники, що визначали вибір операції. Описано застосовані методи оперативних втручань та їх результати.

Проаналізовано результати формування 34-х гастростомій хворим з післяопіковими стриктурами стравоходу, яким в передопераційному періоді було проведено ультразвукове дослідження шлунка з урахуванням виявлення індивідуальних особливостей його розташування і здійсненням розмітки рівня розрізу на передній черевній стінці передбачуваного мінідоступу для лапаротомії. Інтраопераційний та післяопераційний перебіг без ускладнень свідчать про значне покращання результатів лікування таких хворих.

Проанализированы результаты гастростомии у 34-х больных с послеожоговыми стриктурами пищевода, которым в предоперационном периоде было проведено ультразвуковое исследование желудка с учетом выявления индивидуальных особенностей его расположения и осуществлением разметки уровня разреза на передней брюшной стенке предполагаемого минидоступа для лапаротомии. Интраоперационное и послеоперационное течение без осложнений свидетельствуют о значительном улучшении результатов лечения таких больных.

Вивчено результати лікування 56-ти хворих з комбінованими післяопіковими рубцевими стриктурами стравоходу та шлунка, яким проведено двоетапне хірургічне лікування: на першому етапі виконано гастростомію, на другому - шунтуючу езофагоколопластику. У таких хворих неможливість використання шлунка як інтерпоната для виконання пластики стравоходу дає підгрунтя для виконання езофагоколопластики. Двоетапне лікування дозволяє покращити результати хірургічного лікування хворих з комбінованими післяопіковими рубцевими стриктурами стравоходу та шлунка.

Изучены результаты лечения 56-ти больных с комбинированными послеожоговыми рубцовыми стриктурами пищевода и желудка, которым проведено двухэтапное хирургическое лечение: на первом этапе выполнена гастростомия, на втором - шунтирующая эзофагоколопластика. У таких больных невозможность использования желудка в качестве интерпоната для выполнения пластики пищевода дает основание для выполнения эзофагоколопластики. Двухэтапный подход к лечению позволяет улучшить результаты хирургического лечения больных с комбинированными послеожоговыми рубцовыми стриктурами пищевода и желудка.

У процесі виконання даного дослідження вивчено комбіновані та розширені хірургічні втручання на ректосигмоїдному відділі товстої кишки, виконані як компонент вторинної циторедукції у разі рецидиву раку яєчників. Видалення відділу товстої кишки, ураженої рецидивною пухлиною, проводилося відповідно до принципів онкохірургії для первинних злоякісних новоутворень цієї локалізації. Медіана загальної та безрецидивної виживаності після вторинної хірургічної циторедукції склала 43 і 29 міс, відповідно. На показники виживаності впливали глибина інвазії рецидиву раку яєчників у стінку товстої кишки і наявність вторинного ураження лімфатичних вузлів.

Мета роботи - поліпшення результатів лікування хворих з протяжними післяопіковими рубцевими стриктурами стравоходу (ППРСС) шляхом удосконалення існуючої хірургічної тактики. Представлено результати лікування 156 хворих з приводу рубцевих стриктур стравоходу за період з 2000 по 2017 рр. Хворим основної групи проводили хірургічне лікування за методикою клініки, а групі порівняння - за класичними методиками оперативних втручань. Хворі I кластера підлягали одномоментній езофагопластиці, решта - двоетапному хірургічному лікуванню з накладенням контактної гастростоми (II кластер) та езофагопластикою (ІІІ кластер). У хворих з ППРСС групи порівняння I кластера після операції ускладнення виникли у 12 (46,2 %) хворих: плеврит - у 3 (11,5 %), пневмонія - у 2 (7,7 %); померли 3 (11,5 %) пацієнта. Післяопераційні ускладнення виникли в 1 (4,2 %) хворого основної групи I кластера: часткова неспроможність езофагогастроанастомозу шиї. Летальність становить 4,2 % (помер 1 хворий від гострої серцево-судинної недостатності). У 4 (15,38 %) хворих II кластера групи порівняння відмічено прорізування кисетного шва, серед пацієнтів основної групи ускладнень не спостерігали. У групі порівняння III кластера ускладнення відзначали у 5 (18,5 %) хворих: у 3 (11,1 %) - часткова неспроможність езофагоколоанастомозу на шиї, у 2 (7,5 %) - некроз проксимального відділу переміщеного в позицію стравоходу товстокишкового трансплантата з повною неспроможністю езофагоколоанастомозу; померли 2 (7,5 %) пацієнта після езофагоколопластики комбінованим торакоабдомінальним доступом (гостра серцево-судинна та поліорганна недостатність). Післяопераційних ускладнень в основній групі III кластера не спостерігалося. Висновок: розроблено і впроваджено тактику хірургічного лікування, що базується на врахуванні трофологічного статусу та компенсаторних можливостей організму хворого з ППРСС сприяє поліпшенню результатів лікування і якості життя оперованих хворих.