Наголошено на недостатності редукціоністських тлумачень спадщини Декарта та акцентовано конститутивну значимість антропології у власному проекті мислителя. Звертання до феноменології та герменевтики надає змогу осягти ключові ідеї мислителя як прояв його особистості. Недоліком усталених редукціоністських методологій є зосередженість на тлумаченні ідей Декарта як прояву детермінуючого впливу зовнішніх чинників. Актуалізація суті антропології у структурі філософського вчення Декарта базується на визнанні ключової значимості як антропологічної інтенції у попередній філософії, так і антропологічного проекту у власних текстах мислителя. На основі окреслених ідей оприявнюється недостатність усталених деантропологізованих тлумачень базової інтенції вчення Декарта. Доведено, що антропологія, якою мала завершитися філософія Декарта, за умов домінування редукціоністської настанови була витіснена деантропологізованим образом реальності. Осягнення автентичного образу філософії Декарта передбачає посилену увагу до антропологічної компоненти його онтології.

Проаналізовано істотні зміни в методології тлумачення Декарта. Викладено антропологічні аспекти усвідомлення сенсу буття. Висвітлено гендерну проблематику в історії філософії. Охарактеризовано позитивні і негативні тенденції розвитку сучасних інформаційних технологій. Увагу приділено питанням виховання національної самосвідомості та духовності студентської молоді через гуманітарну складову освіти у вишах. Досліджено феномен техніки в Європейській культурі. Обгрунтовано антропологічний концепт техносфери.

Окреслено вчення Декарта про антропологічний компонент онтології як найважливішу складову його філософії. Реалізація означеної мети передбачає послідовне розв'язання таких задач: огляд дослідницької літератури з проблеми присутності людини та особистісного характеру істини; наголошення на амбівалентності його базової інтенції спадщини; обгрунтування тези про конститутивність присутності людини й осмислення пристрастей як форми оприявнення антропологічного компоненту онтології. Звертання до евристичного потенціалу феноменології, постпозитивізму та постмодернізму надає змогу наголошення на багатошаровості та полісемантичності класичних філософських текстів, усвідомлення обмеженості та недостатності наївно-просвітницького бачення природи людини, пошуків нової рецепції європейської класики, що передбачає подолання усталених нігілізму та песимізму стосовно інтерпретації феномену людини. Вперше об'єктом окремої уваги стає антропологічний компонент онтології Декарта, котрий досі обділявся увагою в силу ряду причин: основними серед них є традиційна недооцінка факту незавершеності творчості Декарта як нереалізованого антропологічного проекту та відсутність належної уваги до особистісного характеру істини. Передумовою їх конструктивного подолання є увага до амбівалентності базової інтенції та істотності етики у спадщині мислителя. Тексти філософа та дослідницька література дозволяють стверджувати конститутивний характер присутності людини та пристрастей як ключової форми оприявнення антропологічного компоненту онтології. Сьогодні втрачає свою переконливість усталена традиція тлумачення природи філософування у Декарта як процесу філіації знеособлених знань. Неупереджене бачення текстів спонукає переглянути як неприйнятні тлумачення процесу пізнання істини як відображення бачення процесу філософування як знеособленого, редукований образ людини як мислячої речі.

Запропоновано використовувати евристичний потенціал феноменології і екзистенціалізму, а також ті публікації зарубіжних декартознавців останнього часу, котрі закладають нове підгрунтя для осмислення філософської спадщини філософа. Вперше в науковій літературі об'єктом окремої уваги стає текст Декарта "Міркування про метод" як форма змістовного розгортання запиту на розбудову антропологічного проекту. Акцентовані спорідненість та спадкоємність філософських вчень Аристотеля і Декарта з проблеми природи людини, а саме - визнання ключової значимості для природи людини потреби в пізнанні істини. Виявлено безпосередній вплив на спосіб осмислення людської природи методології осягнення математичної істини. Аргументовано, що поза увагою Декарта не залишилася обмеженість раціоналістичної методології в ході осягнення людської природи. Проведений аналіз засвідчує правомірність тези про текст "Міркування про метод" Декарта як запит на змістовне розгортання антропологічного проекту. Виявлено детермінуючий вплив методології осягнення математичних істин на спосіб тлумачення природи людини. Акцентовано факт усвідомлення Декартом обмеженості методології математики в осмисленні природи людини та нередукованість позиції філософа до тези про res cogitans. Увага до проявів останньої дає достатні підстави характеризувати його антропологічні шукання як вихід за межі стереотипів своєї епохи.

На базі досліджень сучасних декартознавців, тобто визнання фундаментальної ролі метафізики, виокремили та осмислили форми впливу метафізичної революції на спосіб тлумачення Декартом антропологічного проекту в тексті "Метафізичних медитацій". В якості методологічної бази використовуються сучасні дослідження декартознавців, котрі акцентують фундаментальну роль метафізики та доцільність неупередженого осмислення спадщини великого мислителя. Окреслено трансформацію антропологічного проекту Декарта як прояву метафізичної революції. Мова йде про вихід за межі наївної антропології (як втілення редукціоністської настанови), тобто тлумачення природи людини як її тілесності та перехід до метафізичної антропології, котра полягає в обстоюванні безумовної пріоритетності людського мислення як сполученого з Богом. Результатом переходу є зосередження уваги на напруженнєвій природі людини, тобто на напругі між чуттєвістю та інтелектом, прагненням істини та схильністю до заблуди, між Буттям і Ніщо тощо. Звертання до незавершеної спадщини Декарта на базі новаторських досліджень дозволяє обгрунтувати тезу про вплив метафізичної революції на спосіб тлумачення антропологічного проекту. Окреслюються основні форми орієнтованої на ідеали науки наївної антропології (довіра до чуттєвих свідчень, атеїзм, тлумачення науки як основної форми прояви раціональності природи людини), котрі Декарт прагне конструктивно подолати в ході розбудови метафізичної антропології. Предметом уваги мислителя стають напруга між чуттєвістю та інтелектом, потребою людини в істині та її схильність до заблуди, онтологічна напруга між Буттям і Ніщо тощо.

Уточнено характер амбівалентності базової інтенції тексту "Правила для керування розумом" як форми прояви двох основних, протилежно спрямованих запитів Нового часу, а саме - запиту на об'єктивність наукових знань та запиту на антропологію як наріжний камінь філософії. Автором обгрунтовано домінування антропологічної складової тексту "Правил" над науковими знаннями. Окреслені основні прояви амбівалентності базової настанови філософування Декарта як побудови об'єктивної картини світу та саморозбудови людини. Акцентовано детермінуючий вплив на процес становлення базової інтенції, по-перше, специфіки досвіду математичного знання та платонівсько-аристотелівська традиція філософування, по-друге - персоналістичної традиції християнства. В ході звертання до тексту "Правил" Декарта аргументується двозначність його базової настанови, уточнено її характер та обгрунтовується домінування антропологічної інтенції.

В ході з'ясування питання про спосіб рецепції та завершення філософського проекту Декарта у вченні Едмунда Гуссерля автор виявляє, що оригінальність його рецепції антропологічного раціоналізму Декарта постає як парадоксальне поєднання заперечення наявності антропології в базовому проекті та перевідкриття її ключової ролі в ході радикалізації позиції Декарта. Продумуючи її шляхи, він приходить до перевідкриття ряду ключових ідей французького філософа, укорінених в його антропологічному раціоналізмові. До їх числа належать амбівалентність базової інтенції, відмова від уявлень про панраціоналізм Декарта, визнання нередукованості філософського методу до математичного, конститутивність людської присутності в новому раціоналізмі. Перспективи подальшого дослідження автор пов'язує з осмисленням змістовної спорідненості та спадкоємності двох великих мислителів, а саме - особистісним характером філософування та етична спрямованість їх шукань. Звертання до гуссерлівської рецепції картезіанського проекту підтверджує тезу про істотну значимість антропології для базового проекту Декарта. Окреслений Гуссерлем варіант рецепції базового проекту Декарта є відтворення поверхових стереотипів епохи, котрі пов'язують шукання філософа з природничими науками та нехтують антропологічними вимірами. Запропонований варіант радикалізації проекту Декарта значною мірою є перевідкриттям ключової значимості антропологічних вимірів в шуканнях засновника раціоналізму. І хоча сам Гуссерль побоювався перетворення феноменології в антропологію, істотність тенденції антропологізації раціоналізму для його шукань є незаперечною.

Здійснено окреслення й осмислення чинників становлення антропологічного проекту Декарта, що передбачає послідовне розв'язання таких задач: акцентувати укоріненість антропологічного проекту Декарта в науковій революції, результатом чого є образ людини як втілення розуму; наголосити на переході Декарта до цілісного бачення природи людини як передумови змістовної розробки етики. Автор виходить з незадовільності поверхового тлумачення антропології Декарта, де людина приймається до уваги як носій абстрактного розуму, а етика - як сукупність кількох простих правил. Чинники домінування редукованого образу людини в дослідницькій літературі пропонується пов'язувати з поверховою рецепцією наукової революції. Автор наполягає на необхідності прийняти до уваги вихід Декарта за межі поверхової рефлексії наукової революції в ході пошуку відповіді на виклик часу, пов'язаний з радикальною трансформацією світу та людини, що зумовлює актуалізацію проблеми належного способу існування людини). В ході змістовного осмислення останньої проблеми Декарт виходить за межі гносеології та переходить до цілісного бачення природи людини. В основі редукованого тлумачення природи людини, як носія абстрактного розуму та етики, як простих правил лежить поверхове тлумачення ставлення Декарта до наукової революції. Аналіз до текстів Декарта відкриває перед нами як приховані досі глибини філософської спадщини мислителя ХVII ст. Картезія, так і можливості і перспективи розуміння самих себе на початку XXI ст.

Мета роботи - акцентувати змістовну спорідненість та спадкоємність в підходах Картезія та К'єркегора до тлумачення ключових чинників філософських шукань. Передбачено прояснення таких моментів в позиціях обох мислителів: належні засади людського існування, чинники можливості свободи людини як умова її саморозбудови, своєрідність підходу до реалізації задачі доказу Бога. Звертання до феноменології та герменевтики надає можливість осягнення ключових ідей мислителів як прояви їх особистостей. Підхід полягає у переконанні щодо правомірності розгляду філософії Нового часу як форми реалізації запиту епохи на розбудову людини. істотною передумовою розкриття теми статті є увага до останніх досліджень філософії Картезія, котрі демонструють ключову значущість антропології. Оскільки становлення власної позиції К'єркегора є діалогом зі знеособленим баченням філософії, то формою увиразнення споріднених мотивів вчень обох мислителів є акцентування особистісних мотивів філософування. Спорідненість шляхів та способів їх увиразнення. проявляється, по-перше, в дистанціюванні від знеособленої та дегуманізованої картини світу, по-друге, в релігійній спрямованості шукань та доказах існування Бога виходячи з конечної природи людини. Окреслюючи контекст тлумачення К'єркегором антропологічного проекту Картезія, автор виходить з визнання детермінуючого впливу гегелівського тлумачення філософії взагалі та його тлумаченням Картезія зокрема. Означена констатація уможливлює тлумачення шукань К'єркегора як деконструкцію Гегеля, оскільки подальше некритичне збереження та відтворення його настанов оцінюється як загрозливе для і реалізації людиною свого духовного покликання. Спільний принциповий момент в позиціях обох мислителів - посилений інтерес до індивідуальноособистісних аспектів природи людини як конститутивного чинника доказу існування Бога.

Сучасна філософія позиціонує себе як практичну філософію, зосереджену на осмисленні морально-етичної проблематики та переосмисленні донедавна усталених технократичних концепцій як в теоретичному, так й історико-філософському плані. Серед основних чинників проблематизації усталених підходів ключова роль належить також революції в декартознавстві, що відбувається впродовж останніх півстоліття. До числа тих знакових постатей, із якими пов'язане становлення витоків технократичних тлумачень, прийнято відносити Рене Декарта. Наскільки правомірним є техноморфне тлумачення природи та людини як базових понять спадщини великого мислителя? Мета роботи - осягнення своєрідності сучасної рецепції картезіанського тлумачення природи та людини, що передбачає послідовне окреслення форм їх техноморфної рецепції, критичний аналіз її достовірності в дослідницькій літературі та осмислення тенденції реабілітації етики Декарта як практичної філософії. В центрі уваги знаходиться проблема автентичності техноморфізму в ході осмислення практичної філософії Декарта. Автори обстоюють доцільність тлумачення уявлень щодо технократичної спрямованості філософії Декарта в контексті його етичних шукань. Критичні інтерпретації обмеженості техноморфного бачення природи та людини пропонується розуміти як перехідний етап на шляху реабілітації етики як практичної філософії. Експлікується та аналізується вчення Декарта про природу в широкому значенні слова як метафізичне підгрунтя його етики. Технократичне тлумачення вчення Декарта - поверхова та спотворена форма інтерпретації його практичної філософії. Донедавна в дослідницькій літературі про Декарта домінувало техноморфне бачення його вчення, яке значною мірою детермінувало редуковане бачення природи і людини, котрі доповнювалися поверховою рецепцією етики. Критичне переосмислення усталених тлумачень спадщини Картезія на сторінках дослідницької літератури останнього часу одночасно є вирішенням як задачі теоретичного спростування спрощеного бачення світу, так і підготовка грунту до реабілітації етики як автентичної форми оприявнення його практичної філософії. Одна з форм прояви реабілітації - посилена увага до поняття природи в широкому значенні слова, котре є підгрунтям для його гуманістично-етичного бачення задач філософії.

Запропоновано цілісне бачення філософської спадщини Декарта, в основі якого лежить наскрізний антропологічний інтерес. Продемонстровано форми прояву інтересу до феномену людини на кожному з етапів його творчої еволюції. Аргументовано всезагальний характер антропологічного запиту епохи Нового часу під час звертання до вчень представників англійського емпіризму (Т. Гобс, Дж. Лок, Дж. Берклі, Д. Г'юм) та Б. Паскаля. Доведено опосередкований вплив наукової революції на спосіб тлумачення Декартом феномену людини. До чинників актуалізації антропології насамперед належать питання щодо спроможності людини виконувати роль вихідного пункту філософії й критерію істинності знань та питання про належні засади людської поведінки. Запропоновано власну періодизацію основних етапів творчості Декарта як розробника антропології, де своєрідність першого етапу (1619 - 1638 рр.) пов'язана з пошуком форм увиразнення антропологічного інтересу, що супроводжується осмисленням методології природознавства та викладом власної позиції у знеособленій формі. Обґрунтовано, що на другому етапі творчості Декарта (1639 - 1650 рр.) домінує посилений інтерес до метафізичної природи людини й вивчення умов можливості її свободи. Виявлено, що "Ранні записи" Декарта є першою формою увиразнення антропологічного запиту епохи. Продемонстровано важливе значення антропологічного мотиву в роботі над "Правилами для керування розумом" та обґрунтовано пріоритетність для автора "Дискурсії" антропологічно-етичного мотиву. Аргументовано правомірність характеристики позиції мислителя на сторінках "Медитацій" як метафізичної антропології, що поглиблюється у його більш пізніх творах у вигляді окреслення способів опанування пасій під час розбудови досконалої етики.

Нині відходить у минуле образ мислителя як утілення наївності та простоти. Очевидною є неможливість вмістити філософську спадщину Рене Декарта в Прокрустове ложе техноморфного тлумачення. Більш широке бачення контексту та звертання уваги на біографію мислителя відкривають перспективу рецепції його вчення як першої змістовної розбудови антропології, яка є відповіддю на запит епохи Нового часу. Виявлення замаскованого Декартом та традиційно обділеного увагою дослідників антропологічного виміру його вчення актуальне своєю співзвучністю сучасній епосі. Автор обґрунтовує тезу про запит сучасної епохи на експлікацію антропологіч¬но-етичного мотиву його філософування. На підставі сучасних досліджень та текстів мислителя доводиться, по-перше, нередукованість позиції Декарта до гносеології та методології науки; по-друге, здійснено розгляд антропології, етики та метафізики як пріоритетних для нього галузей філософування. Головну увагу зосереджено на окресленні передумов та форм оприявнення в філософії Нового часу антропологічних поглядів та здійснення історико-філософської реконструкції основних етапів творчості Декарта через призму наскрізного інтересу до людини.