Висвітлено особливості панської сільської садиби як культурної форми у межах певної історичної епохи, етапи соціального та духовного генезису даного феномена, складові його просторово-часового континууму у поєднанні природного та культурного планів, а також дію механізмів культурної пам'яті в його внутрішній структурі. Зазначено, що такі садиби утворилися в результаті поєднання окремих видів діяльності (театральної справи, колекціонування, історичної розвідки, підтримки народної освіти).

Освещены особенности господской сельской усадьбы как культурной формы в пределах определенной исторической эпохи, этапы социального и духовного генезиса данного феномена, составные его пространственно-временного континуума в сочетании природного и культурного планов, а также действие механизмов культурной памяти в его внутренней структуре. Указано, что такие усадьбы образовались в результате объединения отдельных видов деятельности (театрального дела, коллекционирования, исторических исследований, поддержки народного образования).

На підставі аналізу та систематизації історичної, краєзнавчої, мистецтвознавчої, мемуарної літератури, архівних матеріалів здійснено комплексне дослідження дворянської сільської садиби Лівобрежної України XIX ст., визначено її роль у культурно-національногому розвитку країни. Обгрунтовано доцільність застосування дефініції "культурне гніздо" для характеристики форм реалізації світоглядних пріоритетів української знаті у просторі садиби. Визначено етапи соціальної та духовної генези даного феномену за моделями колективної й індивідуальної діяльності. Доведено, що еволюційний розвиток дворянських "культурних гнізд", рівень їх соціальної ефективності обумовлювалися формуванням національної ідеї у середовищі української інтелектуальної еліти. Особливу увагу приділено дослідженню історичної динаміки форм просвітницької та культурно-художньої праці, презентованих дворянською садибою. Сільські маєтки Лівобережної України охарактеризовано як осередки, де відбувалися процеси взаємозбагачення споріднених слов'янських культур та актуалізувалися світові духовні орієнтири. Зроблено висновок, що творча діяльність у межах дворянських "культурних гнізд" виконувала компенсаторну роль відносно державного простору, в якому українська культурно-мистецька спадщина не мала офіційного визнання. Обгрунтовано значення дворянської садиби як "культурної форми" національної самоідентифікації.

Исследована проблема развития процесса этнической идентификации в тех усадебных владениях помещиков Левобережной Украины второй половины XIX века, где была создана творческая культурная среда.

Обобщены сведения о направлениях деятельности Ялтинской городской думы для анализа особенностей развития города за период с 1870-х до 1910-х гг.

Досліджено проблему еволюційного розвитку дворянської сільської садиби Лівобережної України як культурного феномену в історичному просторі XIX ст. і визначено основні суспільні чинники даного процесу. Зроблено висновок, що особливості функціонування дворянської заміської садиби Лівобережжя як історично-культурного феномену обумовлювалися економічними та соціальними обставинами остаточного входження українських земель до складу Російської імперії й утворенням нової суспільної групи - імперського дворянства, яке на даній території формувалося, у першу чергу, зі старшинської верхівки періоду Гетьманщини. З'ясовано, що специфіка землеволодіння у даних місцевостях обумовила великий відсоток серед маєткових утворень саме садиб середніх і дрібних власників, які у першу чергу ставали осердками культурницької діяльності. Виявлено, що у першій половині XIX ст. за умов збереження значущої ролі у житті суспільства садиби Полтавщини та Чернігівщини слугували базою для формування української інтелігенції та визначилися як осередки, у межах яких відбувалися різноманітні види художньо-мистецької праці; у другій половині сторіччя на перший план вийшли садиби, господарі яких пристосувалися до зміни соціально-економічних обставин.

Исследована проблема эволюционного развития дворянской сельской усадьбы Левобережной Украины как культурного феномена в историческом пространстве XIX ст. и определены основные общественные факторы данного процесса. Cделан вывод, что особенности функционирования дворянской загородней усадьбы Левобережья как историко-культурного феномена обуславливались экономическими и социальными обстоятельствами окончательного вхождения украинских земель в состав Российской империи и образованием новой общественной группы - имперского дворянства, которое на данной территории сформировалось, в первую очередь, из старшинской верхушки периода Гетьманщины. Установлено, что специфика землевладения в данных местностях обусловила большой процент усадеб средних и мелких собственников, которые в первую очередь становились центрами культурной деятельности. Выявлено, что в первой половине XIX ст. в условиях сохранения значительной роли в жизни общества, усадьбы Полтавской и Черниговской областей являлись базой для формирования украинской интеллигенции и реализации различных видов художественной деятельности, а во второй половине столетия на первый план вышли усадьбы, собственники которых приспособились к изменениям социально-экономических обстоятельств.

Рассмотрен процесс становления города Ялта в XIX веке на основе рассмотрения планов города 1843, 1873 и 1896 годов, обстоятельств их подготовки и результатов внедрения в жизнь.

Увагу приділено аналізу наукових підходів до дослідження історичних джерел і їх інтерпретації. Здійснено аналіз традицій вивчення вітчизняного та зарубіжного досвіду дослідження історичних джерел, зокрема дослідження окремих питань історії України, європейської історії, методологічних засад історичного пізнання. Подано інформацію про філателістичні матеріали як історичне джерело, їх інформаційний потенціал, класифікаційні ознаки та критерії систематизації. Висвітлено особливості епістолярію як джерела з історії повсякденності науковців першої третини XX ст. Розглянуто проблему вивчення процесу становлення державних органів України 1917 - 1921 рр.

Досліджено особистий образ Тараса Шевченка та його літературної спадщини у соціокультурних практиках кінця XIX - початку XX ст. Ідеться про читання Шевченкових творів як важливий засіб формування української національної ідентичності, а також про комеморативні заходи - відзначення Шевченкових роковин і спроби встановити пам’ятник митцеві в Києві. Розглянуто концепти з Шевченкової біографії та його тексти, що стали ледве чи не найважливішим складником того «символічного капіталу», який використовувався для формування модерної української нації. Увагу приділено «Шевченковому міфу», розуміючи «міф» як знання, що має квазісакральний характер і видається за самоочевидне, має потужний інтеграційний потенціал і суттєво впливає на консолідацію української нації. Варто зазначити, що міждисциплінарний характер дослідження творчості постав на перетині культурної антропології, літературознавства, археографії та історичного джерелознавства. На підставі мемуарних і публіцистичних джерел показано, як відбувалася рецепція Шевченкових текстів тим поколінням української інтелігенції, котре вступило в громадське життя на зламі XIX та XX ст.