Досліджуються історичні і внутрішньотеоретичні обумовленості визначення питання про істину, а також його змісту і структури в філософії Григорія Сковороди завдяки зверненню до структурного методу текстуального аналізу та його використанню у вивченні такого специфічного типу дискурсу, як філософський. Предметом аналізу автора стає розгортання проблематики істини, а також шляхів її розв'язання на текстуальному просторі сковородинівських праць, і, зокрема, діалогів острозького і бабаївського циклу.

Монографія присвячена інтерпретації філософії Нового часу (і відповідного історичного типу мислення) як структурно обумовленого конфлікту декількох мислительних стратегій. Проведена автором уперше в філософській літературі реконструкція симптоматологічної мислительної стратегії (Паскаль-де Сад - Ніцше - сучасна філософія радикального плюралізму) обгрунтовано доводить незмінність структури цього конфлікту протягом останніх чотирьох століть і, відповідно, структурну тотожність філософії Нового часу (XVII-XX cт.). Ключовим пунктом дослідження є специфічна інтерпретація текстів Б.Паскаля, яка серйозно коректує загальноприйняті уявлення про характер філософії XVII ст. і культури модерну загалом.

Рассмотрены актуальные проблемы развития представлений о сущности и природе истины в европейской философской культуре, литературе и естественнонаучном познании. Существенным аспектом исследования есть то, что автор использует значительный материал из библейской, апокрифической и оккультной литературы, что позволяет более глубоко представить существенные моменты, связанные с разными концепциями и понятиями истины. Показано отличие понятий "истина" и "правда", хотя порой их рассматривают как тождественные.

Дисертація присвячена комплексному розгляду проблеми істини, умов і можливостей її пізнання, співвідношення знання та віри, розуму та одкровення в гносеології Григорія Сковороди. Визначаються передумови її позиціювання в діалогах українського мислителя, шляхи її вирішення, а також ідейні взаємозв'язки, що дозволяють включити творчість Г.Сковороди до загального русла історії української філософії і вивчати її у межах єдиного контексту розвитку європейської філософської традиції.

Проаналізовано опозицію істинність/хибність на базі гендерного підходу, що дозволяє змістити традиційний акцент уваги з істини на хибність, що у західноєвропейському класичному філософському дискурсі не була об'єктом всебічного теоретичного осмислення, а функціонувала лише у термінах негативності та небуття. За цього зовнішньо позбавлені гендерних характеристик поняття істинність/хибність виявляються включеними до процесу, що впливає на формування гендерної ідентичності. Зазначено, що опозиція істинність/хибність містить оціночні критерії - ідеали, норми, стереотипи, правила, за якими приховуються пріоритети патріархатної культури, що дозволяє осмислювати чоловіче та жіноче у термінах позитивності та негативності, тотожного та іншого. Спираючись на принцип тотожності та суперечності, на якому базується дискурс істинного/хибного, традиційна думка розглядала жіноче начало як джерело всього негативного, зокрема хибного. Зауважено, що завдяки використанню постмодерністської методології (Фуко, Дельоза) легітимізовано жіночий суб'єкт на підставі визнання власного партикулярного досвіду поза негативними характеристиками.

Досліджено істину як цілісну соціокультурну категорію, без коректного використання якої не може бути повноцінного розуміння специфіки становлення, функціонування та розвитку гуманітарного знання. Показано, що в гуманітарному та соціальному знанні існують поняття, якими заміщається категорія істини в конкретній області знання. Це такі поняття, як "правда", "користь", "міф", "ідеологія", "ідеал" тощо. Визначено, що кожне з них несе своє смислове навантаження, усі вони виконують будь-яку соціальну функцію, проте підміна понять може призвести до того, що знання буде орієнтовано не на істину, а, у кращому разі, на "соціальну прийнятність".

Досліджено розуміння істини протягом розвитку західноєвропейської культури. Простежено зміни розуміння істини в Античності, Середньовіччі, Ренесансі, Новому часу та на сучасному етапі. Виділено принцип історичності істини як одну з її фундаментальних властивостей. Використано семіотичний підхід для систематизації сучасних філософських концепцій істини. Зроблено висновок про комунікативність істини як її фундаментальну властивість. На прикладі взаємодії базових культурних компонентів - релігії та філософії - продемонстровано можливість взаємодії всіх базових компонентів культури. Побудовано нову модель розуміння істини. На підставі системного уявлення категорії істини запропоновано нове розуміння істини. Доведено на прикладі можливого вирішення глобальних проблем культури актуальність звернення до категорії істини в новому розумінні.

Окреслено ті проблемні поля, через сукупність яких окреслюється розуміння істини сучасною філософією. Тут фігурують онтологія істини, зв'язок її з шарами дійсності, зі складовими пізнавального процесу. Доведено, що аналітика істини має враховувати процесуальний характер істини, складну будову знання та виявлення ролі кожного його компонента в забезпеченні статусу істинності певного конкретного знання, системний характер тих форм, що мають забезпечити формування та функціонування знання.

Досліджено умови істинності наукових теорій у суспільствознавчих дисциплінах з урахуванням специфіки останніх. Зроблено висновок про можливість істинного в традиційному сенсі пізнання суспільних явищ. Для цього як основний метод суспільствознавства запропоновано метод ситуаційного аналізу, що дозволяє виділити у поведінці суб'єкта ситуаційну логіку, тобто інваріантні дії і мотиви, а отже, зробити їх об'єктом узагальнень, формалізації й емпіричної перевірки. Цей метод дає змогу подолати дві основні перешкоди у пізнанні і прогнозуванні суспільних явищ - відсутність жорсткого детермінізму в ментальних станах людини і наявність у неї свободи волі.

Оскільки чіткої постановки питання про волю до істини як екзистенціал раніше не було здійснено, дана стаття присвячена вирішенню такої задачі. У зв'язку із зазначеним, мета дослідження - аналіз феномену волі до істини у філософії прагматизму. Це передбачає виконання наступних завдань: визначення основних принципів розуміння істини в роботах теоретиків прагматизму; аналіз феномену "волі до вірування" в прагматизмі; розробку та виокремлення феномену волі до істини, його сутності та чинників в рамках прагматичної філософії. В ході дослідження було використано аналітичний, порівняльний та феноменологічний методи. В ході дослідження використано аналітичний, порівняльний та феноменологічний методи. Вперше артикульовані екзистенціал волі до істини, його сутність та чинники на предметі філософії прагматизму. Аналіз феномену "волі до віри" в прагматизмі доводить, що він може бути витлумачений саме як "воля до істини", оскільки вірування в істинність чогось в прагматизмі невіддільна від самої істини і практики. В межах прагматичної філософії встановлено сутність феномену волі до істини, що розуміється як прагнення людини до стійкого і відповідного реальності та власним цілям переконання щодо самого себе і реальності. Основними чинниками названого феномену в прагматизмі постають сумнів (сумнів визначається як передумова встановлення вірування (переконання), яке дає людині впевненість у позитивному вирішенні певних життєвих задач), та стійке переконання (істина), що дає можливість людині здійснювати успішну діяльність і досягати поставлених цілей. Саме цим і зумовлене воління людини до істини: буття людини визначається тим, що людина воліє знати, як саме їй бути і діяти.