Висвітлено історію бунту натуралістів у Франції проти стилістики традиційного театру. Розглянуто аспекти творчості постановників А.Антуана, О.Брама, Дж.Грайна, Г.Гренвіля-Баркера, В.Немировича-Данченка та К.Станіславського. Охарактеризовано початки Ірландського драматичного руху, а також творчість провідних режисерів та критиків, які працювали в стилістиці реалістичного театру в США після Беласко. Простежено тяжіння до традиції в роботах Т.Вільямса й А.Міллера в США, Дж.Осборна й Е.Бонда в Англії.

Освещена история бунта натуралистов во Франции против стилистики традиционного театра. Рассмотрены аспекты творчества постановщиков А.Антуана, О.Брама, Дж.Грайна, Г.Гренвиля-Баркера, В.Немировича-Данченко и К.Станиславского. Охарактеризованы начала Ирландского драматического движения, а также творчество ведущих режиссеров и критиков, работавших в стилистике реалистического театра в США после Беласко. Прослежено тяготение к традиции в работах Т.Вильямса и А.Миллера в США, Дж.Осборна и Э.Бонда в Англии.

Проаналізовано теорії Р.Вагнера та Ф.Ніцше, які вплинули на п'єси Г.Ібсена, М.Метерлінка, режисуру О.-М.Люнє-По. Виявлено символістичні елементи у п'єсах П.Клоделя, Ж.Жіроду, В.Йєтса, Т.Еліота, Г.Лорки та Л.Піранделло. Охарактеризовано театр жорстокості А.Арто, новітній авангардний театр в Америці, а також театр абсурду на підставі діяльності Ж.-П.Сартра, С.Беккета, Г.Пінтера та Е.Іонеско.

Проанализированы теории Р.Вагнера и Ф.Ницше, которые повлияли на пьесы Г.Ибсена, М.Метерлинка, режиссуру О.-М.Люне-По. Выявлены символистические элементы в пьесах П.Клоделя, Ж.Жироду, В.Йетса, Т.Элиота, Г.Лорки и Л.Пиранделло. Охарактеризованы театр жестокости А.Арто, новейший авангардный театр в Америке, а также театр абсурда на основании деятельности Ж.-П.Сартра, С.Беккета, Г.Пинтера и Э.Ионеско.

Розглянуто творчість Г.Бюхнера, який був провісником експресіонізму. Простежено розвиток цієї стилістики у творчості Ф.Ведекінда, А.Стріндберга, Г.Кайзера, Е.Толлера, Ю.О'Ніла, Т.Вайлдера та Ш.О'Кейсі. Охарактеризовано аспекти творчості провідних постановників М.Райнгардта і В.Мейєрхольда. Висвітлено особливості епічного театру в контексті творчості Е.Піскатора, Б.Брехта, Ф.Дюрренматта, П.Вайса, Дж.Ардена та Е.Бонда, відзначено його розквіт у напрямках новітнього документального театру.

Рассмотрено творчество Г.Бюхнера, который был предвестником экспрессионизма. Прослежено развитие этой стилистики в творчестве Ф.Ведекинда, А.Стриндберга, Г.Кайзера, Э.Толлера, Ю.О'Нила, Т.Вайлдера и Ш.О'Кейси. Охарактеризованы аспекты творчества ведущих постановщиков М.Райнгардта и В.Мейерхольда. Освещены особенности эпического театра в контексте творчества Э.Пискатора, Б.Брехта, Ф.Дюрренматта, П.Вайса, Дж.Ардена и Э.Бонда, отмечен его расцвет в направлениях нового документального театра.

Розглянуто шляхи встановлення взаємозв'язків між мистецтвом слова та театром. Запропоновано методичну систему роботи, яка сприяє поєднанню аналізу драми як особливого літературного тексту та твору, призначеного для сцени, а також визначенню доцільності можливих форм і методів звернення до театру в процесі літературної освіти та розвитку школярів.

Розглянуто стильовий дискурс української видовищної та драматичної культури як систему знаків у процесі їх застосування у контексті перспективи трансформацій образу Людини та Світу, що суттєво корегує емпіричні методи її вивчення та відображає філософський зміст мистецтва театру. Обгрунтовано концепцію органічності української видовищної та драматичної культури, що заперечує наслідувально-фрагментарну модель розвитку національного сценічного мистецтва, забезпечуючи його входження у систему великих стилів європейської культури. На підставі дослідження логіки формування національного стилю виявлено його універсальну структуру, пов'язану з утворенням концепції ігрового полістилістизму як консолідуючої суспільно-художньої ідеї, втіленої в різноманітних формах і субстанціях. Формалізовано поняття стилю як матеріалізованого світовідчуття та підкреслено момент його центральності як семіотичної мови стилецентризму.

Предложен новый подход к пониманию театрального текста на всех этапах его создания и восприятия. Обоснована теория формулы сюжета, учитывающая динамические аспекты создания эстетического объекта и раскрывающая его сущность в процессе становления. Рассмотрены проблемы размежевания функций таких структурообразующих понятий, как сюжет, сюжетная схема, фабула, нарратив. Уделено внимание философско-мировоззренческим истокам формулы сюжета, семантической составляющей разворачивания сюжета, роли нарратива в процессе трансформаций и обновления текста. Показаны возможности использования формулы сюжета при написании драматического текста и в режиссерском анализе.

Вивчено естетико-мистецтвознавчу проблему розширення функцій сучасного українського драматурга. Досліджено сучасну драматургічну тенденцію формування в Україні грунтовного діалогізму із європейськими філософією та мистецтвом на змістовному рівні. Виявлено в контексті сучасної драматичної мови рух від десакралізації до неосакралізації.

Исследована история и теория театрализации и экранизации художественной прозы как часть современной визуальной арт-практики и закономерность развития мировой культуры. Внимание уделено возможностям визуализации романа в телесериале. Разработана методика инсценирования литературного произведения и обобщен опыт работы режиссера с автором сценария. Показано, что театрализация и экранизация художественной литературы - неизбежное следствие развития средств массовой информации и возрастающей роли визуализации в современной культуре.

Висвітлено погляди Арістотеля на драму як дійство, що притаманне наслідувальним мистецтвам; розглянуто особливості становлення й розвитку драматургії як метавиду видовищних мистецтв.

Освещены взгляды Аристотеля на драму как зрелище, подражательного искусства; рассмотрены особенности становления и развития драматургии как метавида зрелищных искусств.

The article analyses Aristotle's views upon drama as an action, which characterize mimetic arts. The peculiarities of formation and development of dramaturgy as a metatype of spectacular arts are presented.

Досліджено шляхи входження народного вертепу в українську, зокрема в галицьку, традиційну культуру. Розглянуто найпоширеніші сценарії вертепного дійства та роль і значення в них головних персонажів. Проаналізовано драматургічні елементи лялькової вертепної драми та їх взаємодію з іншими чинниками: музичними, танцювальними, атрибутивними, вербальними.

Досліджено роль музичних елементів у ритмічній організації драматичної дії таких п'єс В. Винниченка та І. Кочерги, як, відповідно, "Пісня Ізраїля" ("Кол-Нідре") і "Свіччине весілля". Доведено, що такий синкретизм літературних і музичних образів сприяв розвиткові драматичного дійства, розгортанню конфлікту, загалом внутрішній і зовнішній структурі драм українських авторів. Акцентовано увагу на використанні вітчизняними драматургами модерної поетики, що позначена актуальним на тоді (20 - 30-ті роки XX ст.) синтезом мистецтв.

На засадах постмодерної філософії досліджуються проблеми кризи національної та релігійної ідентифікації особистості. У сучасному мистецтві, зокрема у драматургії та театрі, відбувається апробація дієвих антикризових засобів, що вивчено на матеріалі драми Мартіна МакДонаха "Каліка з острова Інішмаан". Констатується, що драма М. МакДонаха пропонує такі шляхи ідентифікації як: парадокс домінування здорового духу у немічному тілі, інкультурація "чужого" у автохтонне середовище з метою надання статусності власній національній спільноті та гіпертекстуальность на основі відсилань до книг Біблії.

Проанализирован харьковский период творчества Ю. Олеши, пришедшийся на 1921 и 1922 гг. В это время писатель дебютирует как драматург и театральный критик, а его пьеса "Игра в плаху" не только печатается в издаваемом в Харькове литературно-художественном журнале "Грядущий мир", но и входит в список пьес, рекомендованных к обязательной постановке харьковскими театрами в день годовщины революции 12 марта 1922 г. Кроме того, популярность молодого одессита такова, что он сам неоднократно становится "главным героем" газетных и журнальных публикаций. Проведенное исследование свидетельствует, что для Ю. Олеши, как и для многих других молодых деятелей театрального искусства "нового" времени, харьковский театральный сезон 1921/1922 годов стал важной вехой в творческой биографии.

Секрет підвищеної уваги кінотворців до роману "Привид опери" Гастона Леру у його специфічному світі, який провокує до міждискурсивного, інтермедіального перекодування, відкритого полілогу мистецтв. Предмет статті - інтермедіальність, яка розглянута у двох ракурсах: як явище мистецтва і як метод аналізу. В романі виявлено елементи інших видів мистецтв. Назва фокусує увагу на головному герої і на місці дії. Оперний театр стає головним діючим персонажем. Леру виводить на метафізичний рівень реальну архітектурну споруду - Гранд-о-пера в Парижі. Митець зосереджує увагу на антитезі верху і низу опери як двох світів: натхнення/творчості і ненависті/страху, і, як наслідок, добра і зла. Художньо-естетична концепція роману "Привид опери" увиразнюється за рахунок інтермедіальних акцентів. Провідна ідея прочитується крізь архітектурні, театральні, музичні контексти, декодування яких сприяє наближенню до таємничого феноменального таланту Леру - майстра слова.

Наведено огляд публікацій, у яких досліджено драматургію В. Винниченка в проекції на її сценічну інтерпретацію. Виявлено й уведено до наукового обігу архівні джерела, пов'язані з п'єсами "Дорогу красі" та "Брехня" і виставами за ними. Проаналізовано еволюцію сценічної майстерності В. Винниченка в контексті художнього вираження ідей філософії щастя як сенсу й мети людського існування. Доведено, що драматургія письменника та її сценічне втілення засвідчили зростаючу увагу українського театру до проблем основ і сутності життя, оновлення сценічних форм, чим посилювали процес його зближення зі світовим.