Цель работы - анализ клинических и анамнестических данных больных с буллезной эмфиземой легких (БЭЛ) и спонтанным (СПТ) пневмотораксом (ПТ). Проанализированы и обобщены клинико-анамнестические данные 979 больных с БЭЛ и ее осложнениями. Из них 875 мужчин, 104 женщины в возрасте от 15 до 89-ти лет, 869 пациентов находились в активном трудоспособном возрасте от 20 до 60-ти лет. Вред, полученный во время выполнения профессиональных обязанностей, зафиксирован в 146-ти случаях. Период времени от появления жалоб до обращения к врачу в среднем составил 4,67 суток. 334 больных находились на лечении по месту жительства в хирургических и терапевтических отделениях в среднем в течение 8,4 суток. В специализированное торакальное отделение больные госпитализированы в среднем на 7,8-е сутки от момента появления жалоб. У 90,8 % больных при поступлении легкое было в различной степени коллабировано, у 9,2 % - признаки ПТ отсутствовали. Сопутствующая патология выявлена у 250-ти пациентов (21 %). Клиника БЭЛ с ПТ обусловлена коллапсом легкого, без ПТ - соответствует манифестациям хронического обструктивного бронхита. Выводы. Больные с БЭЛ и СПТ в Донецком регионе составляют стабильную группу - 7,9 % от общего количества больных торакального профиля, численность которой не имеет тенденции к снижению. У 35 % пациентов, находившихся на стационарном лечении в неспециализированных торакальных отделениях, СПТ не был диагностирован в день поступления. В 82,9 % случаев при неэффективной терапии по месту жительства больные направлялись в специализированное отделение, что удлиняло сроки лечения в среднем на 8,4 суток.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р412.402

Рубрики:

Спонтанний пневмоторакс. Гемоторакс. Хилоторакс

Шифр НБУВ: Ж26838 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Наведено дані про частоту, чинники і умови виникнення, локалізацію спонтанного пневмотораксу на тлі неспецифічних захворювань легень, тактику його лікування. Наголошено на доцільності здійснення торакоскопії для встановлення вірного діагнозу та визначення подальшої тактики лікування захворювання. Впровадження мініінвазивних технологій дозволило значно поліпшити результати лікування хворих, запобігти виникненню рецидивів спонтанного пневмотораксу.

Представлено результати хірургічного лікування 8-ми хворих із персистуючим протягом 1 - 14 міс хілотораксом (ПХ). Хвороба виявилася резистентною до комплексної консервативної терапії протягом 1 тиж, поєднаної з інтенсивною передопераційною підготовкою. Виконано хірургічне втручання з використанням торакотомного доступу з прошиванням і перев'язуванням грудної протоки. Операція виявилася успішною у 5-ти (62,5 %) хворих, у 3-х (37,5 %) - остаточну корекцію досягнуто шляхом плевросклерозування. Оптимальна тактика лікування ПХ передбачає використання інтенсивної консервативної терапії протягом 1 тиж поряд із передопераційною підготовкою з подальшим переходом у разі резистентності до лікування до хірургічної корекції.

Досліджено проблему відеоторакоскопічних операцій у хворих на спонтанний пневмоторакс з метою підвищення ефективності та радикальності лікування хвороби. Розроблено види відеоторакоскопічних операцій, їх алгоритми й методики удосконалення, які дозволяють значно збільшити ефективність оперативного лікування хворих на спонтанний пневмоторакс, зменшити терміни лікування та реабілітації останніх. Відзначено, що кількість рецидивів спонтанного пневмотораксу у разі відеоторакоскопічних операцій значно знизилась (більш, ніж удвічі у порівнянні з даними світової літератури) завдяки використанню оригінальних методик огляду органів плевральної порожнини й оперативної техніки. Доведено значну перевагу відеоторакоскопічних операцій над торакоскопічними та торакотомними втручаннями. Хоча кількість рецидивів спонтанного пневмотораксу у випадку відкритих втручань є нижчою, ніж після відеоторакоскопічних операцій, але останні переважають їх за скороченням строків больового синдрому, а також швидшим відновленням функції зовнішнього дихання та реабілітації хворих.

Наведено дані лікування та профілактики, одержані завдяки їх удосконаленню, щодо спонтанного пневмотораксу неспецифічної етіології на підставі аналізу способів лікування, функції зовнішнього дихання, патоморфологічного дослідження ураженої ділянки легені. Розроблено діагностично-лікувальний алгоритм, впровадження якого покращало результати лікування хворих з зазначеною патологією у найближчому та віддаленому післяопераційному періодах, скоротило терміни перебування хворих у стаціонарі. Установлено, що використання методики лікування спонтанного пневмотораксу неспецифічної етіології з дренуванням плевральної порожнини у точці Богуша - Лукомського дозволило скоротити терміни розправлення легені за рахунок правильного розташування дренажної трубки у плевральній порожнині, а також зменшити больовий післяопераційний синдром внаслідок виключення травматизації грудного м'яза. Доведено, що застосування методики локального діатермокоагуляційного плевродезу та укріплення субплевральних бул колагеновими пластинками сприяють покращанню результатів лікування, зниженню кількості рецидивів пневмотораксу.

Розглянуто питання підвищення ефективності лікування хворих на спонтанний пневмоторакс шляхом розробки критеріїв прогнозування рецидиву та впровадження методу зварювання живих тканин. Проаналізовано результати обстеження та лікування 723-х хворих на спонтанний пневмоторакс. Встановлено наявність зв'язку між бульозними змінами легень, виявленими під час першого епізоду пневмотораксу та розвитку рецидиву захворювання в майбутньому. Впровадження методу зварювання живих тканин у разі відкритих і відеоторакоскопічних втручань дозволило досягти надійної герметизації легень, стійкого протирецедивного ефекту, зменшення кількості післяопераційних ускладнень.

Наведено дані літератури щодо причин розвитку спонтанного пневмотораксу, проведено оцінку методів діагностики пацієнтів з цією патологією, надано результати власних досліджень за участю пацієнтів, госпіталізованих з приводу спонтанного пневмотораксу у відділення Київської міської клінічної лікарні N 17 у 2002 - 2006 рр.

Серед рідкісних системних захворювань легень, що проявляються у дихальній недостатності та поступовому розвитку легеневого серця, особливе місце посідає лімфангіолейоміоматоз. Особливістю захворювання є прояви із сторони плевральної порожнини у вигляді пневмотораксу та синдрому плеврального випоту. З метою верифікації процесу рекомендовано дослідження плеврального пунктату із суданом-III на виявлення лімфи та комп'ютерну томографію після видалення вмісту плевральної порожнини. "Чарунковий" малюнок легень у поєднанні з хілотораксом підтверджує діагноз лімфангіолейоміоматозу. Незважаючи на труднощі, на думку авторів, доцільно проводити відкриту біопсію легень та плеври.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р412.402-59

Рубрики:

Спонтанний пневмоторакс. Гемоторакс. Хилоторакс

Шифр НБУВ: РА398972 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Вивчено етіологічний фактор піопневмотораксу (ППТ) і визначено чутливість основних збудників цього захворювання до антибіотиків. Встановлено, що флора носить полімікробний характер, основними збудниками ППТ є Streptococcus epidermidis, Streptococcus pneumoniae, Staphylococcus aureus та Pseudomonada aerugenosa. Виділені штами стрептококів найбільшу чутливість проявили до цефалоспоринів 3-го покоління (Цефоперазон), фторхінолонів (Гатифлоксацин, Левофлоксацин); стафілококів - до комбінованих препаратів карбапенеми з інгібітором дигідропептидази (Тіенам), комбінованих препаратів пеніцилінів та інгібітору P-лактамаз (Клафоран), фторхінолонів (Ципрофлоксацину); збудник легеневої інфекції P. aeruginosa - до комбінованих препаратів карбапенеми з інгібітором дигідропептидази (Тіенам), комбінованих препаратів цефалоспоринів 3-го покоління й інгібітору P-лактамаз. Гриби роду Candida чутливі до амфотерицину B.

Рассмотрен информационный синтез системы поддержки принятия решений для диагностирования патологических процессов в рамках информационно-экстремальной интеллектуальной технологии, основанной на максимизации информационной способности системы в процессе ее обучения. Исследовано влияние способа формирования обучающей матрицы на функциональную эффективность машинного обучения. Реализацию алгоритма выполнено на примере диагностирования различных по этиологии и течению форм спонтанного пневмоторакса.

Оскільки спонтанний пневмоторакс може бути ускладненням, а інколи й проявом значної кількості внутрішньогрудних та позаторакальних захворювань, верифікувати процес буває дуже складно. Одним з таких захворювань є локальний (легеневий) гістіоцитоз X. Описаноь досвід етіологічної діагностики спонтанного пневмотораксу за даної патології. За їх даними, спонтанний пневмоторакс на фоні гістіоцитозу X виявлено у 3-х хворих. Ускладнення розвинулося на пізніх етапах захворювання, тому верифікація останнього була складною і грунтувалася на морфологічних даних, узгоджених з клініко-рентгенологічними змінами.

Метою дослідження є удосконалення існуючих можливостей етіологічної діагностики синдрому спонтанного пневмотораксу (ССП) та виявлення можливостей лікування таких хворих із застосуванням сучасних технологій. Проаналізовано результати обстеження та лікування 181-го хворого із ССП, туберкульозного та неспецифічного генезу. Встановлено наявність зв'язку між рівнем нейтрофільної еластази (НЕ) сироватки крові, бульозними змінами легень і розвитком рецидиву захворювання у майбутньому. Рівень показника більший за 170 нмоль/хв • мл є фактором ризику розвитку рецидиву цього ускладнення. Запроваджено методику ранньої діагностики етіології ССП туберкульозного та неспецифічного генезу шляхом комплексного оцінювання рівнів НЕ сироватки крові хворих та індексу ядерного зсуву (ІЯЗ). Обгрунтовано диференційований підхід під час вибору тактики лікування хворих із ССП з урахуванням даних торакоскопії та рівня НЕ, що дозволив зменшити частоту рецидивів із 8,3 до 2,6 %, що менше у 3,2 раза (р ≤ 0,05). Розроблено у ході експерименту на тваринах новий метод операції за ССП полягає в аплікації на дефект легені імплантату хітозанової плівки, що фіксується П-подібними швами. Метод дозволяє зменшити кількість ранніх післяопераційних ускладнень у 5 разів, частоту ателектазів у ділянці оперованої легені - у 8 разів, частоту геморагічних змін кортикального шару легень - у 2 рази. Розвиток спайкового процесу у плевральній порожнині під час застосування хітозану спостерігається у 100 % тварин без застосування будь-яких методик плевродезу. Ця методика може бути використана під час клінічних досліджень у разі проведення оперативних втручань із приводу ССП, зумовленого бульозно-дистрофічними змінами легень.

Причиной большой частоты рецидивов спонтанного пневмоторакса при распространенных формах буллезной эмфиземы легких (БЭЛ) является неэффективность существующих видов видеоторакоскопического (ВТС) плевродеза. Разработан метод плевродеза с введением аутокрови, что позволяет достичь более эффективной облитерации плевральной полости и клинического эффекта.

Причиной большой частоты рецидивов спонтанного пневмоторакса при распространенных формах буллезной эмфиземы легких (БЭЛ) является неэффективность существующих видов видеоторакоскопического (ВТС) плевродеза. Разработан метод плевродеза с введением аутокрови, что позволяет достичь более эффективной облитерации плевральной полости и клинического эффекта.

Мета роботи - визначити та проаналізувати на власному досвіді ефективні методи лікування хілотораксу. За останніх 15 років на базі відділення хірургічного лікування туберкульозу і інвазивних методів діагностики ДУ "Національний інститут фтизіатрії і пульмонології імені Ф. Г. Яновського НАМН України" було проліковано 21 хворого з діагнозом хілоторакс. Серед супутньої патології найчастіше діагностувались такі захворювання: ішемічна хвороба серця 5 (23,8 %) випадків, гінекологічні захворювання - 7 (32,9 %), ожиріння - 4 (18,8 %). Був проведений аналіз, який дає змогу зробити висновок, що найчастіше (10 випадків - 47,6 %) хілоторакс був діагностований у жінок як вияв лімфангіолейоміоматозу (ЛАМ). Необхідно зазначити, що в 4 (36,3 %) пацієнток діагноз ЛАМ був встановлений лише шляхом біопсії лігені. У 2 (18,1 %) жінок хілоторакс носив двобічний характер. У 6 (54,5 %) випадках в анамнезі або при госпіталізації до стаціонару мав місце спонтанний пневмоторакс (характерна діагностична ознака ЛАМ). Друге місце серед причин хілотораксу посіло виконання внутрішньогрудної лімфодисекції під час операції з приводу раку легені. В усіх 3 (14,2 %) випадках хворим була виконана лівобічна пульмонектомія. Хілоторакс, як правило, розвивався приблизно на 5 - 7-й день, що співпадало з мобілізацією пацієнтів і відновленням повноцінного харчування. В 2 (9,5 %) пацієнтів причиною хілотораксу було пошкодження грудної протоки при нейрохірургічному втручанні через трансплевральний доступ. Такий хілоторакс характеризується агресивним перебігом, швидко призводить до виснаження пацієнта і потребує негайного оперативного втручання по перев'язці грудної протоки нижче рівня пошкодження. У (2(9,5 %) пацієнтів хілоторакс був одним із виявів ідіопатичної осифікації легень. Необхідно зазначити, що діагноз осифікації легень хворим був встановлений лише після гістологічного дослідження біонтату, тоді як госпіталізувались такі хворі до клініки з діагнозом рецидивуючого плевриту. В обох випадках вдалось досягти припинення лімфореї шляхом застосування парієтальної плевректомії і консервативної терапії. Особливістю таких хворих є той факт, що навіть при ліквідації хілотораксу у них залишались помірні вияви дихальної недостатності. Хілоторакс при лімфопроліферативних захворюваннях (2 (9,5 %) випадки) був результатом поширеності онкологічного процесу, а тому після його діагностики проводилися, лише плевральні пункції і симптоматичне лікування, / (осягти повного припинення лімфореї не вдалося в жодному випадку. У 1 (4,7 %) пацієнтки спостерігався ідіопатичний правобічний рецидивуючий хілоторакс на тлі помірно вираженої внутрішньогрудної лімфаденопатії. Відеоторакоскопічна біопсія внутрішньогрудних лімфатичних вузлів була доповнена парієтальною плевректомією. Ще в 1 (4,7 %) випадку на 4-ту добу після правобічної парієтальної плевректомії справа з приводу хронічного туберкульозу плеври розвинулась лімфорея на боці операції. Таким чином, загальна ефективність лікування такого патологічного стану, як хілоторакс, склала 85,7 %. Висновки: хілоторакс є складною медичною проблемою, ефективне вирішення якої залежить від комплексу консервативних та хірургічних методів лікування. Найчастіше причиною хілотораксу є лімфангіолейоміоматоз (47,6 %). Загальна ефективність лікування хілотораксу в клініці складає 85,7 %.

Наслідки пандемії COVID-19 людство ще достеменно не оцінило. Оскільки вірус уражує переважно ендотелій судин, ускладнення можуть зачепити всі органи і системи. Найпоширенішими ознаками захворювання бувають задишка різного ступеня і слабкість. Задишка зумовлюється гіпоксемією і гіпоксією. Об'єктивним виявом гіпоксії є рівень насичення крові киснем. При його значенні до 92 - 90 % виникає потреба в кисневій терапії. Найчастішими ускладненнями COVID-19 вважаються пневмонія (15,7 - 100 %), гострий респіраторний дистрес-синдром (3 - 90 %), ураження серця і печінки (4 - 53 %). Тому перш за все необхідно запобігти розвитку саме цих ускладнень. Головним візуальним виявом ускладненого перебігу вважають дані спіральної комп'ютерної томографії, яку проводять на 12 - 18-у добу лікування. Але за цей час можуть розвинутися також інші ускладнення - синдром плеврального випоту, пневмоторакс, гемоторакс, піопневмоторакс. Їх діагностика в умовах кисневої терапії і штучної вентиляції легень (ШВЛ) дуже складна, що й визначає актуальність проблеми. Мета роботи - поділитися досвідом несвоєчасної діагностики ускладнень за типом пневмотораксу і гемопневмотораксу. Під нашим спостереженням перебували троє хворих на COVID-19. У двох хворих інфекція була ускладнена пневмотораксом, в одного - гемопневмотораксом. Обстеження проводили за стандартними клінічними методами із застосуванням променевих методів та пульсоксиметрії. Консультації співробітників кафедри з приводу порушення зовнішнього дихання і гіпоксії із застосуванням фізикальних методів дали змогу констатувати ускладнення. Усім хворим виконано дренування плевральної порожнини на тлі ШВЛ. У одного із цих хворих підтверджено гемопневмоторакс. Цей хворий вижив. Інші двоє померли. Висновки: при динамічному спостереженні хворих на COVID-19 з ознаками гіпоксії фізикальні методи обстеження (пальпація і перкусія) треба регулярно застосовувати не менше ніж 3 рази на добу та за показаннями. Для підтвердження ускладнення достатньо ультразвукової діагностики або оглядової рентгенографії.