Висвітлено теоретико-методологічні засади дослідження аскетизму як особистісного і суспільного феномену. Розкрито сутність, зміст і проаналізовано значення аскетизму в житті людини і суспільства. Описано особливості аскетичних прийомів та принципів їх реалізації у процесі життєдіяльності людини в християнсько-православному аспекті. Розглянуто аскетизм як ціннісну основу саморозвитку особистості та її самореалізації. Значну увагу приділено аскетизму в історичних типах духовності, зокрема, в архаїчних суспільствах та в період зародження цивілізацій, античному суспільстві та східних культурах, західноєвропейській філософії XV - початку ХХ ст.

Освещены теоретико-методологические основы исследования аскетизма как личностного и общественного феномена. Раскрыты сущность, содержание и проанализировано значение аскетизма в жизни человека и общества. Описаны особенности аскетических приемов и принципов их реализации в процессе жизнедеятельности человека в христианско-православном аспекте. Рассмотрен аскетизм как ценностная основа саморазвития личности и её самореализации. Значительное внимание уделено аскетизму в исторических типах духовности, в частности, в архаических обществах и в период зарождения цивилизаций, античном обществе и восточных культурах, западноевропейской философии XV - начала ХХ ст.

Проведено соціально-філософське дослідження феномену аскетизму. Виконано філософсько-історичний аналіз виникнення, становлення та функціонування аскетизму, виявлено його основні історичні типи: архаїчний, імперативно-нормативний і любовно детермінований. Поняття аскетизму визначено як соціоморальний принцип, що базується на самообмежуванні та самопримушуванні; специфічний засіб самовдосконалення моральних, інтелектуальних, вольових і фізичних здібностей людини; свідома, вольова, морально спрямована діяльність. Залучення у науковий обіг теологічних і релігійно-філософських праць з аскетизму дозволило розкрити технологію аскетики, її сутнісні риси, зміст, усвідомити аксіологічну природу, особливості формування оцінки аскетизму на індивідуальному і соціальному рівнях, соціальний вплив цієї оцінки, а також механізм самореалізації особистості як творчої, аскетично зорієнтованої діяльності.

Виявлено та проаналізовано взаємні кореляції ідей гедонізму й аскетизму у культурно-історичній ретроспективі. Розглянуто гедонізм і аскетизм як два полюси біполярного маргінального культурно-антропологічного феномену. З'ясовано, що традиційне протиставлення гедонізму й аскетизму в певному значенні є некоректним. Доведено, що з погляду "маргінальної антропології" їх можна розглядати як культурні концепти зі взаємно пересічними семантичними полями. Розкрито характерні особливості становлення та розвитку ідей гедонізму й аскетизму у класично-елліністичний період античності, середньовіччя, епоху Відродження та Нового часу. Виявлено історичні варіації гедонізму й аскетизму, динаміку розвитку цих явищ і специфіку їх співвідношення. Визначено взаємозв'язок гедоністичних аскетичних ідей за принципами насолоди і страждання у контексті загальних світоглядних установок переломних культурно-історичних епох. Виявлено зміни гедоністичних і аскетичних принципів. Описано зумовлену ними динаміку явищ гедонізму й аскетизму в історії культури. З'ясовано концептуальні відмінності гедоністичних й аскетичних систем, а також загальні цілі, принципи та методи, що дало змогу розглядати гедонізм і аскетизм як два полюси єдиного маргінального культурно-антропологічного феномену.

Висвітлено проблеми аскетизму. В дослідженні здійснено огляд даного феномену, розкрито сутність, зміст та особливості аскетизму як духовної практики. Увагу в роботі приділено місцю аскетизму в іудейській духовній традиції.

Розглянуто соціальні витоки аскетичного ідеалу та аскетичної практики. Проаналізовано передумови виникнення аскетизму. Підкреслено особливе значення соціальних причин виникнення аскетизму. Зроблено висновок, що внутрішнім джерелом виникнення аскетичної практики є об'єктивна заданість, викликана природою та соціокультурним середовищем життєдіяльності первісної людини. Перший аскетичний ідеал став відображенням формування соціальних ідеалів, які втілювали соціально-значимі потреби, перетворивши первісну практику самообмеження в аскетизм як моральний принцип людського буття.

Актуальним завданням вітчизняного філософсько-естетичного дискурсу постає подальше вивчення візантійської естетики як, зокрема, джерела естетичної традиції Русі-України. При цьому на особливу увагу дослідників заслуговують феномен естетики аскетизму, а також його гносеологічний вимір, пов'язаний із осмисленням проблеми чуттєвого осягнення дійсності. Ретельний аналіз естетичних ідей видатних мислителів-аскетів Візантії (свв. Афанасія Великого, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна та ін.), які у своїх філософських пошуках закономірно апелюють до текстів Біблії, дозволяє, зокрема, зрозуміти специфіку їх ставлення до чуттєвої активності особистості. Всупереч певним стереотипним уявленням про аскетичну традицію, останній не є властивим заперечення значення чуттєвого світу й радикальна негація по відношенню до нього. На щире переконання візантійських релігійних мислителів, прекрасне в чуттєвій дійсності, її впорядкованість здатні успішно виконувати функцію піднесення людської свідомості до Причини буття прекрасного й упорядкованого, спонукання до споглядання Божественної Краси. Константовано наявність анагогічного характеру аскетико-естетичної традиції християнського Сходу. Відповідно до роздумів візантійських релігійних мислителів, чуттєве пізнання людиною світу, споглядання нею краси навколишньої дійсності може значно сприяти піднесенню свідомості особистості до Горішньої Наддійсності. З цієї точки зору, чуттєва активність людини в межах естетики аскетизму визнається суттєвою складовою процесу власне духовно-морального вдосконалення.

Увагу присвячено розкриттю естетичного потенціалу візантійської аскетичної традиції. Здійснено виокремлення та системне вивчення основних філософсько-естетичних аспектів аскетичного вчення, що розвивалося на теренах Візантії. Проаналізовано постановку та теоретичну розробку питань естетичного характеру, до яких удаються релігійні мислителі-проповідники аскетичних звершень, а також вплив візантійської імпліцитної естетики на естетичну думку Київської Русі. Осмислюючи специфіку розвитку сучасної історико-естетичної візантології як невід’ємної складової частини історико-естетичної медієвістики, вказано на важливість подальшого вивчення істориками естетичних ідей візантійського теологічного дискурсу з метою виділення в ньому естетичних вимірів, що обумовили релігійно-гуманістичне наповнення візантійських культури та мистецтва. Наголошено, що урахування релігійно-естетичного характеру всієї культури Візантії в цілому уможливлює визнання духовного досвіду видатних візантійських мислителів-аскетів першочерговим предметом історико-естетичної візантології. Констатовано існування у Візантії єдиної у її сутнісних основах релігійно-естетичної доктрини, яку правомірно ідентифікувати як патристичну або як аскетичну естетику. Виділено її онтологічний, гносеологічний та етичний виміри, а також вимір релігійної інтерпретації мистецтв. Зазначено, що естетичні виміри візантійського аскетизму присутні і в духовній культурі Київської Русі.