Надано об'єктивну і цілісну характеристику проблематики влади, місця, яке вона посідає в творчості зазначених авторів та ролі, що відіграла теорія влади у становленні філософії постструктуралізму. Проаналізовано понятійний апарат, вироблений у постструктуралізмі з метою вивчення владних відносин. Реконструкція проблематики влади у постструктуралістській філософії як проекту некласичної теорії доводить: постструктуралістська аналітика влади надається до вивчення суспільно-філософських феноменів.

Виявлено фактори, що обумовлюють існування феномену опозиції: суттєві розбіжності інтересів держави та громадянського суспільства, протиріччя між різними суспільними силами, гілками влади, політичними партіями, різні підходи до мети і дій держави та влади. Визначено поняття демократичної політичної опозиції як сукупності суб'єків політичного життя, що не приймають змісту політики діючої влади, та/або методів реалізації цієї політики, виступають організованою альтернативою цій владі. Проведено класифікацію політичної опозиції за різними критеріями: структурним (системна, позасистемна), ідеологічним (ліва, центристська, права), діяльнісним (активна, пасивна), масштабом дій (елітна, масова), цілями (конструктивна, деструктивна), відношенням до держави (державницька, антидержавницька), ступенем лояльності та іншими. Розглянуто діяльність опозиції в аспекті теоретичного і практичного протистояння владі. Визначено особливості формування об'єктивних і суб'єктивних умов функціонування опозиції в українському суспільстві, зокрема "нецивілізованих" форм і методів співпраці влади з опозицією. Доведено, що розбудова демократичної, соціально-правової держави є необхідним фактором ефективної взаємодії влади й опозиції. Обгрунтовано, що формування зрілої політичної та правової культури суспільних відносин - один зі шляхів гармонізації взаємовідносин влади й опозиції в Україні.

Проаналізовано процес соціально-філософської концептуалізації ідеї епістемократії як специфічної моделі організації влади на базі знання. Розглянуто трансформацію ідеї від міфу до логосу в закордонній соціально-філософській думці. Увагу приділено експлікації генезису ідеї епістемократії у вітчизняній філософії, доведено закономірний характер буття ідеї та практики епістемократії у вітчизняному інтелектуальному та соціально-політичному просторі. Вивчено сучасний стан ідеї епістемократії в концептуальному полі технологічного детермінізму та постмодернізму, показано, що саме в цей час і за цих парадигмальних умов процес концептуалізації ідеї епістемократії досягає свого апогею.

Проанализирован процесс социально-философской концептуализации идеи эпистемократии как специфической модели организации власти на базе знания. Рассмотрена трансформация идеи от мифа к логосу в зарубежной социально-философской мысли. Уделено внимание экспликации генезиса идеи эпистемократии в отечественной философии, доказан закономерный характер бытия идеи и практики эпистемократии в отечественном интеллектуальном и социально-политическом пространстве. Изучено современное состояние идеи эпистемократии в концептуальном поле технологического детерминизма и постмодернизма, показано, что именно в это время и в этих парадигмальных условиях процесс концептуализации идеи эпистемократии достигает своего апогея.

Встановлено особливості антропологічного змісту владного та масового дискурсів за умов сучасних перетворень. Тема філософсько-антропологічного значення дискурсивного зв'язку між владою і масами у суспільстві постмодерну набуває значної актуальності через технологізацію процесів володарювання та перетворення раніше сакральної владної функції на сукупність стандартних процедур. Визначено інституціональні напрями смисловиразу у дискурсі влади про маси та зафіксовано процес змішування владно-управлінської та представницької антропології. Виокремлено біологічний, релігійний та культурний рівні, відображення антропологічного значення дискурсу влади. Надано визначення антропному змісту дискурсивних масивів владної мовленнєвої діяльності, а також способів філософської рефлексії мас щодо владного дискурсивного самовиразу. Визначено специфіку взаємодії владного та масового дискурсів у національних та загальнолюдських смислових просторах.

Актуалізовано значення мікрософії, як нового напряму філософських досліджень, для аналізу науково-освітньої реальності. Науково-освітній простір є контекстом, мірилом і перетином більшості векторів актуалізації соціального управління. Саме в науково-освітньому просторі формується активний, цілеспрямований та креативний громадянин, що має прагнути як до свідомого та відповідального суспільного управління та самоуправління, так і до сумлінного виконання управлінської волі в системі владних відносин. Постнекласична науково-освітня реальність бачиться як комунікативна сфера, що має динамічну структуру та постає в нестійкості і безперервності взаємодії різних рівнів розвитку. Інформаційна науково-освітня реальність репрезентує себе як у світі фіксованих владних взаємин в межах усталених соціальних інститутів, так і у певній віртуальній комунікативно-мережевій невловимості. Саме тому і актуалізується проблема визначення сутності владних відносин в науково-освітньому просторі. Мікрософія як мистецтво мікросоціальної актуалізації допомагає розширити світоглядні орієнтири в означеному аспекті.

Висвітлено проблеми концептуалізації феномену влади та владних відносин у контексті управління науково-освітнім простором. Розкрито змістовні аспекти формування науково-освітнього простору як інтегративної єдності. Визначено основні методологічні аспекти управління сучасним науково-освітнім простором і окреслено специфіку його формування. Розкрито можливості оптимізації напрямків спрямованості владного вектору в контексті управління науково-освітнім простором сучасного українського суспільства.

Досліджено деструктивність влади як соціально-філософську проблему, що здійснювалась шляхом переходу від поняття "концепт влади" як її простої дефініції до поняття "конструкт влади" як ідеї влади. Спираючись на розроблену в межах теорії ідей теоретичну конструкцію влади, висвітлено такі форми деструктивності влади як: відокремлення суб’єктів загальної діючої влади від суб’єктів підпорядкування, наслідком чого стає перетворення останніх із свідомих підвладних суб’єктів на несвідомий об’єкт підкорення; дискреція – прийняття рішень і дій суб’єктів влади на власний розсуд, свавілля як крайня форма дискреції, а також безвідповідальність, корупція суб’єктів влади, узурпація влади. Особливу увагу приділено найнебезпечнішій формі деструктивності влади – симуляції влади. Здійснено філософський аналіз теоретичної конструкції державної влади України, закріпленої в Конституції України, на предмет виявлення в ній деструктивних аспектів.