На підставі великого архівного матеріалу досліджено, як століттями царська, а потім більшовицька Росія, панська Польща, Австро-Угорська монархія, боярська Румунія здійснювали експансію щодо України, загарбували її історичні землі, нищили культуру, мову.

Вивчено стан реалізації національних прав окремих громадян і етнічних спільнот в етноконтактних районах Чернівецької області, зокрема, Герцаївському, Глибоцькому, Новоселицькому та Сторожинецькому. Проаналізовано етнокультурні, етнорелігійні, етнополітичні процеси та їх взаємовпливи в даних районах. Розглянуто проблеми забезпечення освітніх прав представників національних громад, а також особливості впливу національного та релігійного факторів на електоральні вподобання мешканців етноконтактних районів Чернівецької області.

Підбито підсумки спроб локалізації слов'янських племен за джерелом IX ст. - "Баварським географом". Запропоновано уточнення міжнародних торговельних шляхів згідно з гіпотезою І. Геррмана та пов'язані з цим нові версії етнолокалізації.

Розглянуто проблеми впливу процесу творення українсько-польського кордону на історичну пам'ять місцевого населення та рецепцію кордону у повсякденних практиках мешканців пограниччя. Проаналізовано мовні, етнографічні та релігійні критерії ідентифікації населення пограниччя. Висвітлено динаміку міжетнічних відносин на сучасному українсько-польському пограниччі через функціонування образу ''чужого'' з обох боків кордону. Визначено роль культурної спадщини пограниччя як важливого чинника формування національної ідентичності та сучасних міжетнічних відносин.

На основі авторських польових досліджень, теоретичних і методологічних концепцій українських та зарубіжних учених, критичного підходу до вивчення міжетнічних процесів на пограниччях, комплексно проаналізовано формування та функціонування етнічної ідентичності населення на українсько-польському пограниччі новітньої доби. Розглянуто вплив сучасних політичних і соціально-економічних змін на трансформацію ідентичності мешканців прилеглих до кордону територій та роль етнокультурного чинника у цьому процесі. Узагальнено динаміку міжетнічних відносин на прикладі трансформації категорій свій/інший/чужий та зміни типу українсько-польського пограниччя у другій половині XX - на початку XXI століть. Вивчено проблеми, пов’язані зі збереженням та інтерпретацією культурної спадщини на сучасному українсько-польському пограниччі. Особливу увагу приділено значенню історичної пам’яті у процесі формування сучасної суспільної свідомості та етнічної ідентичності населення пограниччя. Відтворено загострення українсько-польських міжетнічних відносин на прикладі реконструкції або відновлення об’єктів культурної спадщини Львова і Перемишля.

Народницько-лінгвістична етноантропологічна концепція Ф. Вовка була першою спробою теоретичних узагальнень в царині української етнічної антропології. З багатьох, головним чином не залежних від нього, причин Ф. Вовк не подав цієї концепції у вигляді єдиної праці, але аналіз доступних нам джерел дає змогу відтворити головні її засади. Підкреслено, що Ф. Вовк був автором і найбільш послідовним провідником нової методології етноантропологічного дослідження, заснованої на глибокому вивченні сутності "народного буття", розумінні взаємопов'язаності, взаємообумовленості всіх сторін цього буття. Ця методологія дозволяє отримати найповніші уявлення про процес етногенезу. Йдеться про методологію так званого "антропогеографічного підходу". Антропогеографічний підхід полягає у визначенні ареалів так званих антропологічних (расових) типів, а також географічної спрямованості варіацій цих типів (напрямків міжгрупової змінності за обома групами ознак - вимірювальними та описовими; такі напрямки, в яких спостерігаються посилення чи послаблення певних антропологічних особливостей окремих груп населення, визначаються кореляційними зв'язками між ознаками). Антропогеографічний підхід до етноантропологічних досліджень українського етносу за радянських часів не застосовувався, його було замінено своєрідним "етнополітичним" підходом, що дало можливість спекулювати на етнокультурній спорідненості трьох східнослов'янських народів і робити потрібні владі висновки про те, що українці, мовляв, нічим і антропологічно не відрізняються від росіян і білорусів. Наслідком ігнорування антропогеографічного принципу було те, що, наприклад, великомасштабними дослідженнями Української антропологічної експедиції 1956 - 1963 рр. не була охоплена п'ята частина (точніше 20,7 %) території Української РСР - український Південь або Степовий етнографічний район України. Висновки ж Ф. Вовка про південний напрямок як головний напрямок таких зв'язків підтверджуються і сучасною наукою. Необхідність критичного переосмислення методологічних засад української етнічної антропології, належна оцінка здобутків школи Ф. Вовка не викликає сумнівів. Осмислення теоретико-методологічних засад етноантропологічної концепції Ф. Вовка, введення в сучасний науковий обіг матеріалів багатолітніх досліджень Ф. Вовка та його учнів значною мірою збагатить уявлення про процес етногенезу українців.