Розглянуто розвиток значення антропонімів та топонімів у текстах україномовних електронних видань. Виявлено основні закономірності семантичної модифікації онімів, види власних назв, що найчастіше зазнають зміни значення, та розмежувати випадки семантичного розвитку онімів у функціональному плані - з точки зору широти вживання (мова - групове мовлення - індивідуальне мовлення) та з погляду того, наскільки онім є відомим мовцям (назви прецедентні - назви, відомі в обмеженому колі мовців - назви, відомі обмеженому колу мовців протягом короткого часу).

Відстежено формування поглядів Ю. Шевельова на мову й стиль Г. Сковороди. Науковець ще змолоду підступався до цього питання (не без певних хитань), однак остаточно його оцінки викристалізувалися в 1970-х рр. Здійснено аналіз різних періодів роботи Шевельова в цій темі в порівнянні з його попередниками й сучасниками.

Вивчено принципи текстотворення модерністського і постмодерністського дискурсів. Виявлено сутнісні ознаки модернізму та постмодернізму на рівні художнього мовлення, запропоновано поняття некласичної парадигми для їх спільного найменування. Визначено основні ігровий і діалогічний принципи текстотворення художнього дискурсу.

Розглянуто проблеми, пов'язані з явищем лексикалізації. Акцентовано увагу на зміні статусу морфем.

Розглянуто типологію мотивації назв особи пропозитивно-диктумного типу в українських соціолектах. Номінативні одиниці розглядаються з позицій когнітивно-ономасіологічного аналізу.

Показано, що художня література демонструє різноманітні факти ономастичної когезії, використовуючи контекстуальні синоніми різного типу. Структуруванню тексту сприяють як наскрізні номінації, пов'язані з розвитком основної сюжетної лінії, так і еквівалентні одиниці, які створюють мікросистеми в онімному просторі художнього дискурсу.

Проаналізовано компарально-обставинні та компарально-темпоральні категорійні ситуації, а також встановлено прагмалінгвістичний потенціал мовних засобів у таких ситуаціях на матеріалі українського та російського художнього мовлення.

Проаналізовано внесок М. А. Жовтобрюха в дослідження української преси з ХIХ ст. до початку ХХ ст. Зокрема, йдеться про висвітлення ученим дискусій навколо статусу української мови, мовної орієнтації видань, правопису, мовних особливостей друків та їх ролі в розвитку публіцистичного стилю.

Описано роль церковнослов'янизмів у розвитку стильової диференціації сербської мови, основні функції та стилістичне значення церковнослов'янської лексики. Увагу приділено функціонуванню та активному використанню у сучасній сербській поезії та публіцистиці псевдоцерковнослов'янізмів (псевдоархаїзмів), стилістичних та семантичних дублетів, а також некоректному вживанню церковнослов'янізмів. Активізація церковнослов'янізмів може бути сигналом інтертекстуальності чи іронічності. В мові сучасних сербських літературних творів і публіцистиці (особливо у заголовках) церковнослов'янізми використовується активно та яскраво як функціонально зумовлені стильові елементи, що, відповідно, є поштовхом для використання цієї лексики пересічними мовцями.

Зазначено, що предметом дослідження є функціонування старослов'янських і польських елементів у старобілоруській мові XVI ст. в "Хроніці Биховця". Її мову (без аналізу лексики) представила Лілія Цитко в 2007 році у роботі "Хроніка Биховця" на тлі історії та географії білоруської мови". Текст хроніки наповнений елементами, запозиченими з польської мови. Це не тільки лексичні запозичення, а й запозичення граматичних форм. Паралельно в тексті існують елементи церковнослов'янської мови. Вони доповнюють мову пам'ятки. З'являються лексичні запозичення, але насамперед граматичні форми, що функціонують у тексті нарівні з польськими. Це робить мову пам'ятки по суті польсько-церковнослов'янським конгломератом. Польські слова, фрази і церковнослов'янські запозичення функціонують в обговорюваному тексті не лише як елементи польської чи руської культури, але як живі елементи мови автора хроніки, використані ним як синоніми.

Розглянуто об'єкт, предмет і завдання порівняльно-історичної лексикології слов'янських мов, надано оцінку досягнень і проблем у розвитку теоретико-методологічного апарату цієї науки.

Розглянуто орієнтальну лексику в "Кримських сонетах" Адама Міцкевича як стилістично маркований засіб, що відображає специфіку і неповторність орієнтального світобачення. Образні засоби, зокрема метафори, порівняння, гіперболи, характерні для поетики персидської та арабської мов, посилюють зв'язок сонетів з іншомовною культурою. Міцкевич в руслі романтичного напряму по-новаторському представляє неоднорідність культур Заходу і Сходу, відтворює в сонетах побачений ним колорит життя мусульманського населення Криму.

Описано теоретичні поняття, що окреслюють концепти "мовна свідомість", "мовна спроможність", "мовна особистість" (Homo loquens). Мовна особистість - це багатогранний феномен, що складається з сукупності Homo cogitans, Homo agens, Homo communicans, Homo sentins, Homo ethnicus/habitus, Homosentins. У цьому аспекті благодатним матеріалом для всебічного аналізу є особистість Тараса Шевченка, яка репрезентує портретний тип української нації, етнічний характер українця.

Досліджено балканський тип болгарського діалектного континууму. Проблема диференціації континууму метрополії, принципів його членування залишаються важливими для пізнання особливостей структури та ліній розвитку переселенських говірок. Опис цілісного інвентарю маркерів балканського типу різних мовних рівнів є дуже важливим при визначенні генетичної близькості досліджуваних переселенських говорів.

Исследованы заимствованные вследствие транслитерации прилагательные с формантами -морфный, -формный и -оидный, которые развивают значение подобности; обосновано их периферийное место в структуре семантического поля с инвариантом похожий на.

Актуализирована проблема самосознания в славянофильской литературной критике ХIХ в., выявлены модели индивидуального авторского мировосприятия, которые находят проявление в диалоге сознания, культурных кодах, знаковых системах. Сделан акцент на взаимосвязи между моделью мира и структурой критического текста.

Исследовны антитетичности как доминанты художественного мышления романтика К. Г. Махи. В новелле "Маринка", как и в поэтических произведениях чешского писателя, картина мира, описание состояния души героя построены на системе ценностно-содержательных оппозиций. Главные из них - "идеал - действительность", "духовность - вульгарность", "жизнь - смерть", "свет - тьма". Опозиции являются признаками фундаментальных екзистенциальных проблем, к которым обратился выдающийся чешский романтик.

Розглянуто феномен українсько-польського культурного пограниччя, підгрунтя для появи спільних культурних явищ та міжкультурного діалогу. Запропоновано українсько-польське пограниччя розглядати як пограниччя культур, які взаємодіють та доповнюють одна одну, але фундаментальні національні цінності залишаються незмінними. Встановлено, що внаслідок українсько-польських мовних контактів виник південний периферійний діалект, наслідки впливу якого спостерігаємо у фонетичній i морфологічній системах польської літературної мови. Завдяки периферійному діалекту словниковий склад польської мови збагатився на лексичні запозичення з української мови.

Рассмотрена эпоха романтизма в славянских литературах в сравнительно-типологическом аспекте. Критериями сопоставления литератур западных, южных и восточных славян являются стиль, жанр, тип поэтики. Исследованы типологические отличия между западноевропейским и славянским литературными сообществами. Акцентировано внимание на соотношении "международного" и национального в поэтологических категориях. Проанализированы особенности функционирования того или иного жанра в нескольких национальных литературах.

Надано еволюцію поглядів слов'янських критиків та літературознавців, зокрема польських та українських, від ХIХ до кінця ХХ ст., оскільки помітною є зміна сприйняття феномену трагедійного, наслідком чого є розширення жанрових меж трагедії. У загальнонауковому і літературному процесах трагедійне переходить межі літературознавчої категорії та осмислюється літературознавцями як філософське поняття, а іноді висуваються думки про дискурсивний статус феномену трагедійного.