Наведено відомості про кожну із парафій Української католицької церкви в діаспорі (у Римі, Сполучених Штатах, Канаді, Австралії, Південній Америці, Західній і Центральній Європі). Особливу увагу приділено українським католицьким монашим громадам, вищим і середнім освітнім закладам та організаціям.

Індекс рубрикатора НБУВ: Э375-647.315 + Э317.109(4Укр)-3

Рубрики:

Католицизм

Шифр НБУВ: Ж14441 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто протиборство між українським і польським населенням Львова в економічній та релігійній сферах у період між Люблінською та Берестейською уніями наприкінці XVI ст. Встановлено причини виникнення суперечок економічного та правового характеру, зокрема, ухилення від сплати податків, захоплення міських земель, вилучення з-під міської юрисдикції через несправедливість проведення торговельних операцій.

Рассмотрены противоречия между украинским и польским населением Львова в экономической и религиозной сферах в конце XVI ст. в период между Люблинской и Берестейской униями. Определены причины возникновения разногласий экономического и правового характера, в частности, отказ от уплаты городских налогов, захват городских земель, нераспространение городской юрисдикции на проводимые торговые операции.

Подано тлумачення історичних термінів та понять, які найчастіше вживаються для характеристики історичних явищ, процесів, подій. Наведено інформацію про такі визначні факти та події української історії, як античні міста-держави Причорномор'я, боярська рада, Берестейська унія 1596 р., чумацтво, Азовське козацьке військо, Біловезька угода й Акт проголошення незалежності України 1991 р.

Дано толкование исторических терминов и понятий, наиболее употребимых для характеристики исторических явлений, процессов, событий. Приведена информация о таких выдающихся фактах и событиях украинской истории, как города-государства Причерноморья, боярский совет, Берестейская уния 1596 р., чумацтво, Азовское казацкое войско, Беловежский договор и Акт провозглашения независимости Украины 1991 г.

Індекс рубрикатора НБУВ: Э377-3-011.1

Рубрики:

Уніатство

Шифр НБУВ: Ж27630 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто становище православної церкви в міжвоєнній Польщі. З'ясовано, що в основі етноконфесійної політики лежало дві ідеї: запорука монолітності держави полягає у віросповідній єдності; церковна унія з погляду державної інтеграції дає зворотні наслідки. Детально простежено реалізацію заходів щодо трансформації українського православ'я на Волині, Холмщині й Підляшші ("ревіндикація сакральних об'єктів і душ").

Висвітлено погляди львівських істориків-поляків на генезу уніатської ідеї, історію Берестейської унії. Увагу зосереджено на політичних подіях, побіжно проаналізовано соціально-економічні, культурні явища українського минулого. Оцінка церковної унії польськими вченими залежала від їхніх політичних поглядів і переконань, а також від приналежності до позитивістського чи неоромантичного напряму в історіографії.

Зазначено, що укладена понад 440 років тому Люблінська унія стала поворотним пунктом в історії України, об'єднавши долі кількох народів в єдиній державі - Речі Посполитій, та докорінно змінивши політичну ситуацію у Центрально-Східній Європі аж до кінця XVIII ст. Представлено погляди відомих польських та українських істориків, перебіг найважливіших подій, що передували підписанню люблінського акту, його наслідки та значення в історичній перспективі.

Докладно проаналізовано погляди російських і білоруських істориків другої половини ХIХ - початку ХХ ст. на Люблінську унію 1569 року.

Вміщено наукові праці сучасних вчених, прсвячені різним аспектам Гадяцької унії 1658 р. Зазначено, що укладена між Гетьманщиною та Річчю Посполитою, ця унія, попри те, що так і залишилася на папері, була знаковим явищем ранньомодерної української історії, та й східноєвропейської також. Гадяч 1658 р. був прямою альтернативою Переяславу 1654 р. й пропонував зовсім іншу модель існування Гетьманщини та цілком інакший геополітичний порядок у Східній Європі, ніж це передбачала переяславсько-московська система. Проаналізовано тексти Гадяцького договору та його генезу, його місце у структурі міжнародних взаємин Центрально-Східної Європи, конфесійну проблему в цій угоді. Увагу приділено висвітленю Гадяцької унії в польській історіографії, у дослідженнях українських літописців, розглянуто ідею відновлення Гадяча 1658 р. у політичних концепціях П. Дорошенка (1660-ті - перша половина 1670-х рр.).

Розглянуто питання можливості проголошення автокефалії тієї чи іншої Православної Церкви (ПЦ), історичної боротьби українського народу за автокефалію Української Православної Церкви (УПЦ) та взагалі питання правочинності її існування як такої. Виходячи з того, що не існує конкретних канонічних приписів щодо процесу набуття Православною Церквою автокефального статусу, автор зосередив увагу на тих, які уже стали традиційними, через які утворились уже існуючі на сьогодні Помісні ПЦ та на приклад яких можуть опиратися ті, що шукають визнання своєї незалежності. Зокрема, автор акцентував увагу на тому, яку велику роль має світська державна влада у справі набуття Церквою автокефалії. Спростовано тезу про те, що участь українського духовенства та інтелігенції у процесах, наслідком яких стала Берестейська унія, є власне свідченням їх бажання поєднання з Римом. Спростовано думку про те, що період Українського Православ'я в юрисдикції Константинопольського Патріархату є фактичною автокефалією нашої ПЦ, та обгрунтовано, що це лише історіографічний термін. Спростовано загальноприйнятну тезу про те, що носієм ідеї автокефалії УПЦ була інтелігенція та вища церковна ієрархія. Констатовано той факт, що УАПЦ формації 1942 р. мала не тільки канонічну ієрархію, визнану світовим Православ'ям, а й була офіційно автокефальною. Вперше в українській церковній історіографії систематизовано стосунки між українськими церковними ієрархами в діаспорі та незалежній Україні та Вселенською Патріархією.

Розглянуто питання точного датування першої літописної згадки про Одесу. Досліджено текст "Аннали або хроніки славного королівства Польщі", з'ясовано точну дату першої згадки про місто-порт Хаджибей-Одесу. На основі історичних документів, показана широка картина підготовчих кроків по об'єднанню католицької та православних церков (унії) на початку XV ст.

Проаналізовано теоретичний і практичний аспекти екуменічної діяльності Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Досліджено праці Митрополита про екуменічні ідеї та можливості проголошення Патріархату Української Церкви.

Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний "народ руський" - третього члена Речі Посполитої. Робота складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути гарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб'єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із "коронярами". Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла корона, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог - взаємної присяги коронних представників на підтвердження їх прав - одержали можливість самим скласти текст привілею, що включав їх права, які король мав гарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною - членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об'єднання (приєднання "з правами" чи "до прав") буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Проаналізовано судову практику Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та II Литовського статуту як "свого" права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала аріумекти на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний "народ". Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. З'ясовано, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захари Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції "руського народу" (що мешкає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620 - 1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб'єктності українських воєводств автори релігійних трактатів і шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Запропоновано деякі міркування щодо перспектив українського історієписання.

Досліджено участь сенаторів Руського, Подільського та Белзького воєводств у Люблінському сеймі 1569 р., котрий увійшов в історію укладанням унії між Польським королівством та Великим князівством Литовським. Чи не в кожному дослідженні про період інкорпорації Волині, Київщини і Брацлавщини унія представлялася як основне досягнення сейму, що призвела до об'єднання українських земель у межах Польського королівства. Цей факт став основним у представленні результатів сейму 1569 р. в українській історіографії. На сьогодні відсутні дослідження, в яких було б висвітлено позицію сенаторів і послів із руських воєводств Корони. На момент укладання унії ці воєводства мали понад столітню практику участі в коронних з'їздах і сеймах. Показано, хто міг представляти їх у сенаті. Сенаторами були духовні ієрархи (львівський архієпископ, перемишльський, холмський, каміянецький єпископи) та світські достойники (руський, подільський, белзький воєводи, львівський, кам'янецький, белзький, перемишльський, галицький, холмський, сяноцький, любачівський каштеляни). Не всі вони, з об'єктивних причин, змогли потрапити на сейм. Сенатори, що прибули до Любліна, не вирізнялися активністю, як це видно з двох сеймових щоденників. Важливою була нарада руських послів 8 лютого 1569 р., учасники якої підтримали унію та інкорпорацію Волині, Київщини і Брацлавщини на умовах короля. Висловлювання їх на сеймі відображали прокоронну та прокоролівську позицію заможної урядницької шляхти руських воєводств, але з урахуванням регіональних особливостей.

1 липня 1569 р. в Любліні сейм затвердив унійний акт, що проголошував об'єднання Польського королівства й Великого князівства Литовського й утворення нової федеративної держави - Речі Посполитої. Тоді на геополітичній мапі Європи постала країна, яка на довгі роки тісно пов'язала долі польського, литовського, білоруського, українського народів. Ця подія докорінно змінила політичну ситуацію в регіоні Центрально-Східної Європи аж до кінця XVIII ст.

Завдання дослідження - аналіз автентичних візуальних джерел, в яких могли бути відображені події Люблінського сейму 1569 р.; визначення того, які саме історичні моменти згаданої події зазнали інтерпретації у творах мистецтва XIX - першої половини XX ст.; аналіз композицій мистецьких творів із метою виявлення того, на які виклики свого часу та як відповідали візуальні образи Люблінської унії. Методологія дослідження грунтується на принципах історизму, системності та неупередженості, а також визначається міждисциплінарним підходом. Основними застосованими методами були ретроспективний, компаративний, іконографічний тощо. Наукова новизна полягає в постановці питання про необхідність дослідження візуальних репрезентацій подій Люблінського сейму 1569 р., здійснених митцями XIX - першої половини XX ст., як на предмет їх імовірної відповідності історичним реаліям XVI ст., достовірності зображення історичних постатей згідно з існуючими іконографічними джерелами, визначення характеру підготовлених творів та можливості їх використання у процесі формування національної свідомості, конструювання історичної пам'яті впродовж XIX - XX ст. Висновки дослідження полягають у наступному: єдиним тогочасним джерелом, яке схематично відображає сеймове засідання XVI ст., є гравюра невідомого майстра під назвою "Коронний сейм часів Сигізмунда II Августа" з книги Я. Гербурта 1570 р.; ця гравюра не може однозначно бути визнана безпосереднім відображенням Люблінського сейму 1569 р.; найвідомішими мистецькими візуалізаціями подій і постатей згаданого сейму є картина М. Баччареллі "Поєднання Польщі з Литвою на Люблінському сеймі" (1785 - 1786 рр.), твір Я. Матейка "Люблінська унія" (1869 р.) та полотно, створене членами Товариства св. Луки, (Люблінська унія - 1939 p.); найгрунтовнішу історично-ідеологічну програму та іконографічну розробку мав твір Я. Матейка, завдяки чому він набув найбільшого історико-пропагандистського значення; найвдаліші композиційні знахідки художників зазнавали подальших інтерпретацій у творах наступників, що сприяло формуванню впізнаваності сюжетів і закарбовуванню їх у пам'яті поколінь поляків; усі згадані вище твори мистецтва в поєднанні з матеріальними пам'ятниками, присвяченими Люблінській унії (обеліск у Любліні 1826 р., курган Люблінської унії у Львові 1876 р.), виконали свою функцію формування національної свідомості та конструювання пам'яті про найважливіші події польської історії; підходи, застосовані художниками, скульпторами та архітекторами, заходи, ідейно й фінансово підтримані певними спільнотами поляків, цілком могли б бути використані в Україні в нинішніх умовах загального низького рівня історичної освіти, полярності політик пам'яті та відсутності національної єдності.

Досліджено рефлексії щодо міжконфесійної боротьби в Україні наприкінці XVI ст. знаних полемістів Христофора Філалета та Іпатія Потія у їхніх трактатах - "Апокрисисі" та "Антиризисі". Отримано дані про те, що у творах порушуються найбільш актуальні релігійні проблеми того часу. Зазначено, що деякі з них створила, а деякі актуалізувала Берестейська унія. Водночас простежено парадоксальну ситуацію, яка склалась навколо дискусії щодо догматично-обрядових проблем. Незважаючи на необхідність обговорення догматичних нововведень в Унійній церкві, полемісти приділяють їм не стільки уваги, як, наприклад, проблемі правомірності проведення соборів, торкаючись лише найголовніших канонів та догм. Попри активний захист кожним із полемістів своїх переконань, у окремих питаннях вони займали схожу позицію. Також в окремих моментах думки полемістів розходилися з офіційною позицією тих церков, які вони представляли. У той же час шляхи вирішення порушених проблем представники Унійної та Православної церков бачили по-різному: Іпатій Потій у необхідності поєднання з Римо-католицькою церквою, Христофор Філалет - у розвитку потенційних можливостей Православної церкви, розвитку освіти, книгодрукування, мистецтва і засвоєнні культурних надбань Західної Європи.