Розглянуто використання імені та творчості Кобзаря у громадсько-політичних заходах, діяльності навчальних закладів та просвітніх товариств, спрямоване на піднесення національної свідомості українського народу в добу Української Центральної Ради. Проаналізовано ситуацію навколо упорядкування могили, спроби будівництва пам’ятників Т. Шевченку, а також видання масовими тиражами його творчих робіт та намагання повернути на Батьківщину роботи Т. Шевченка в добу Гетьманату. За хронологією вивчено заходи, спрямовані на відзначення роковин поета у 1919 - 1920 pp., проведені громадськістю та владними структурами Подільської губернії та за її межами. Висвітлено ставлення українського народу, передусім інтелігенції, до постаті Кобзаря у добу Директорії Української Народної Республіки.

Розкрито історію створення пам’ятників монументального мистецтва Т. Г. Шевченку − феномену всепланетарного людського витвору ХІХ століття. Наведено приклади перших кроків увічнення пам’яті виразника народних дум і сподівань. Зокрема, внесено деякі корективи до хронології початку встановлення пам’ятника великому Кобзареві одразу після його смерті, зокрема через спогади російського та українського художника і скульптора М. Микешина. Виокремлено питання увічнення пам’яті Т. Шевченка після його перепоховання в Україні на Чернечій горі 6 травня 1861 року. Наголошено, що перший пам’ятник на планеті великому українцю виконано і встановлено в 1881 році в Казахстані до 20-річчя від дня його смерті. Розглянуто події , що відбулися в другій половині ХІХ століття та в перші 14 років ХХ століття, які ознаменувалися лютою антиукраїнською пропагандою та шевченкофобією, боротьбою прихильників імперського колоніального режиму проти увічнення пам’яті світоча української нації, а також порушенням міцності нездоланної російської цензури щодо всього, що стосувалося постаті Шевченка. Зазначено, що підготовка до відзначення століття від дня народження велетня духу українського народу завершила епоху багатолітнього гальмування та нищення режимом імперії потужного процесу поширення шевченкіани. Подальші сто років, як засвідчив історичний поступ, стали тріумфальними щодо відкриття та осмислення незрівнянного його таланту.

Раскрыта история создания памятников монументального искусства Т. Г. Шевченко ‒ феномена всепланетарного человеческого творения XIX века. Приведены примеры первых шагов увековечения памяти выразителя народных дум и чаяний. В частности, внесены некоторые коррективы в хронологию начала установки памятника великому Кобзарю сразу после его смерти, в частности из-за воспоминаний российского и украинского художника и скульптора М. Микешина. Выделены вопросы увековечения памяти Т. Шевченко после его перезахоронения в Украине на Чернечей горе 6 мая 1861 года. Отмечено, что первый памятник на планете великому украинцу выполнено и установлено в 1881 году в Казахстане к 20-летию со дня его смерти. Рассмотрены события, произошедшие во второй половине XIX века и в первые 14 лет ХХ века, которые ознаменовались яростной антиукраинской пропагандой и шевченкофобией, борьбой сторонников имперского колониального режима против увековечения памяти светоча украинской нации, а также нарушением прочности непреодолимой российской цензуры во всем, что касалось фигуры Шевченко. Отмечено, что подготовка к празднованию столетия со дня рождения гиганта духа украинского народа завершила эпоху многолетнего торможения и уничтожения режимом империи мощного процесса распространения шевченкианы. Дальнейшие сто лет, как показал исторический прогресс, стали триумфальными в открытии и осмысления несравненного его таланта.

The article deals with the history of monumental art monuments to T.H. Shevchenko ‒ a universe phenomenon of the 19th century. The author presents the examples of the first steps concerning setting up monuments to the great writer. In particular, he made some corrections in the chronology of the early monuments put up to Kobzar immediately after his death using memories of the Russian and Ukrainian artist and sculptor M. Mykeshyn. The attention is paid to the question concerning the perpetuation of the memory of T. Shevchenko after his reburial in Ukraine on Chernecha Hill on May 6, 1861. It is emphasized that the first monument to the great Ukrainian was made and set up in 1881 in Kazakhstan to 20th anniversary of his death. The author describes the events taken place in the second half of the 19th century and in the first 14 years of the 20th century, which are characterised by an anti-Ukrainian propaganda and shevchenkophobia, the imperial colonial regime struggle against the perpetuation of the memory of the famous Ukrainian luminary and failure of firmness of the Russian censorship concerning everything connected with the figure of Shevchenko. It is indicated that preparation for the centennial Shevchenko’s birth ruined the age of empire which had destroyed the process of Shevchenko’s ideas dissemination. Further hundred years period was a successful one concerning understanding of his incomparable talent.

Вивчено явище авангарду в образотворчому мистецтві Харкова. Особливості розвитку краю привели до складання певного культурного контексту, у якому на перший план висунуто цінності технічного поступу, спрямованість на модернізацію, ідею Європи, що позначилося й на мистецьких пріоритетах. Саме на харківському ґрунті створюються видатні пам’ятки Українського модерну. Новітні харківські студії стають вмістилищем західних тенденцій. У 1917 р. на авансцену харківського художнього життя виходить кубофутуристична «Спілка семи» та її коло (В. Бобрицький, Б. Косарев, М. Міщенко, Г. Цапок, Б.-Я. Цибіс, В. Єрмілов та ін.), яке, працюючи в різноманітних царинах культури, рішуче модернізувало їх. У 1920-ті pp. художній контингент поповнюється за рахунок прибуття до столиці творчої інтелігенції з усієї України. Харків скріплює її мистецькі школи в нову єдність. В його художньому середовищі виокремлюється стильовий напрям конструктивізму, де «живописний» етап передував архітектурному, яскраво втіленому в унікальній будівлі Держпрому. Єрмілов В. не тільки розпочинає, а й завершує в 1960-ті рр. цей напрям на теренах Східної України. У контексті літературоцентризму та розквіту портретного жанру А. Петрицький створює «стопортретну» серію - унікальний пам’ятник тогочасній творчій еліті України, майже тотально знищеній протягом 1930-х рр. У період «відлиги» кінця 1950-х - початок 1960-х рр. В. Єрмілов разом із Б. Косаревим та Г. Бондаренком залишалися живими носіями художніх концепцій перерваного авангарду. Їх вихованці (В. Бахчанян та ін.) на цій хвилі оприлюднюють свої модерністські позиції в серії «вуличних» виставок (1965). Зазначено, що створюється харківська школа фотографії з гуртом «Час» (1971) і «теорією удару» (О. Мальований, Б. Михайлов, Є. Павлов, Ю. Рупін та ін.), що свідчить про трансформацію українського мистецтва протягом останньої третини XX ст.

На основі аналізу широкого кола архівних джерел та опублікованих матеріалів досліджено історичні духовно-культурні зв’язки України та Афону, а також діяльність українських духовних осередків на Афоні як в середньовічні, так і ранньомодерні часи, зокрема у XVII - першій третині XIX ст. Зокрема, розкрито специфіку зародження та розвитку українсько-афонських духовно-культурних зв’язків, їхній вплив на відродження православного руху в Україні та подальші церковні, культурні і політичні процеси в Україні протягом XVII-XVIII ст. Сукупність цих та інших історичних подій сприяла заснуванню та діяльності у XVIII ст. чотирьох українських чернечих осередків на Афоні, зосереджених у скитах Чорний Вир та пророка Іллі, Костянтинівській обителі та в монастирі Симонопетра, їхнім зв'язкам з українським козацтвом та чернецтвом, участі Запорозької та Задунайської Січі у ктиторській підтримці цих обителей тощо. Встановлено, що це сприяло як зміцненню контактів з центром православного чернецтва на Афоні, так і посиленню його популярності серед українського чернецтва та козацтва, забезпечуючи взаємний духовний і культурний обмін і вплив один на одного. Вперше використані маловідомі архівні джерела, на основі яких комплексно досліджено процес заснування та діяльності українських чернечих осередків на Афоні у XVIII - першій третині XIX ст., їх зв’язків з українським чернецтвом та козацтвом в Україні. Наголошено, що українські афонські обителі, зокрема скити "Чорний Вир" та пророка Іллі, є важливою складовою історії, духовної культури та спадщини українського чернецтва на Афоні, прямим свідченням тісних зв’язків Запорозької та Задунайської Січі з Афоном. Ці історико-культурні та архітектурні пам’ятники присутності українського чернецтва та козацтва на Афоні мають важливу духовно-культурну і науково-історичну цінність.

Досліджено особистий образ Тараса Шевченка та його літературної спадщини у соціокультурних практиках кінця XIX - початку XX ст. Ідеться про читання Шевченкових творів як важливий засіб формування української національної ідентичності, а також про комеморативні заходи - відзначення Шевченкових роковин і спроби встановити пам’ятник митцеві в Києві. Розглянуто концепти з Шевченкової біографії та його тексти, що стали ледве чи не найважливішим складником того «символічного капіталу», який використовувався для формування модерної української нації. Увагу приділено «Шевченковому міфу», розуміючи «міф» як знання, що має квазісакральний характер і видається за самоочевидне, має потужний інтеграційний потенціал і суттєво впливає на консолідацію української нації. Варто зазначити, що міждисциплінарний характер дослідження творчості постав на перетині культурної антропології, літературознавства, археографії та історичного джерелознавства. На підставі мемуарних і публіцистичних джерел показано, як відбувалася рецепція Шевченкових текстів тим поколінням української інтелігенції, котре вступило в громадське життя на зламі XIX та XX ст.