Розглянуто проблему перекладу аристотелівського терміна "співвіднесене", а також проаналізовано переклади двох фрагментів Геракліта (50 та 119 DK) з акцентом на таких їхніх ключових концептах, як логос, етос і даймон. Розглянуто історико-філософську еволюцію у творах Платона, К'єркегора, Гайдеггера й інших мислителів поняття "мить", котре виявилось семантичним куматоїдом, коли при збереженні його смислового інваріанту - фіксації декотрого переходу - воно у різні часи під впливом соціальних, культурних і теоретичних чинників зазнавало суттєвих змістовних трансформацій. В обох випадках переклад оригінальних термінів на інші мови призводив до зсувів їхніх первісних смислів, що дозволяє зробити висновок про те, що переклад філософських текстів є не буквальним відтворенням оригіналу, а значною мірою постає їхньою герменевтичною інтерпретацією.

Розглянуто релігійно-філософські аспекти діалектичної теології. Значну увагу приділено соціально-історичним і світоглядним передумовам виникнення діалектичного богослов'я (зокрема в контексті розвитку неоортодоксального протестантизму), християнському екзистенціалізму та діалектиці Серена К'єркегора, екзистенціалізму Карла Ясперса, постметафізичним тенденціям у працях Мартіна Гайдеггера, деконструктивізму Жака Дерріди, атеології Жоржа Батая, діалектико-теологічному проєкту Рудольфа Бультмана та "корелятивній методології" Пауля Тілліха. Здійснено компаративний аналіз ліберальної та діалектичної теологій. Проаналізовано програму "деміфологізації" у межах неоортодоксії та парадигму екзистенціальної теології. Розкрито значення еклезіології й історизму у традиції діалектичного богослов'я. Досліджено комунікативну раціональність у вимірі етики діалогу, а також "етику безрелігійного християнства" Дітріха Бонхеффера. Проведено комплексний філософсько-релігієзнавчий аналіз діалектичної теології у соціокультурній ситуації XX ст. у цілому та в контексті появи неоортодоксальних концепцій у рамках протестантизму зокрема. Зазначено, що діалектичне богослов'я випередило виникнення критичного підходу до секулярної свідомості у філософії ХХ і ХХІ ст., об'єднало інтенції к'єркегорівсько-ніцшеанської, феноменологічної, гайдеггерівської, діалогічної традицій, фідеїстичні підстави ортодоксального протестантизму та гуманізму ліберальної теології.

Мета роботи - експлікація концепту "сенс життя" в межах західної філософії та психології XIX - початку XXI ст. На підставі цього здійснено осмислення ролі цього поняття в сучасних теоретичних дискусіях і психологічних і психотерапевтичних практиках. Зазначено, що розуміння концепту "Sinn des Lebens" є можливим лише на основі синтезу методів сучасної аналітичної філософії з методологічними настановами сучасної психології, зокрема логотерапії. Доведено, що, проблема "сенсу життя" не є "вічною проблемою" філософії, а виникає лише на початку XIX ст. як рефлексія на європейську секуляризацію та широке розповсюдження індивідуалістичних цінностей і набуває надзвичайної актуальності та різних інтерпретацій на початку XXI ст. на підставі кризи сенсожиттєвих цінностей сучасної людини. Концепт "Sinn des Lebens" виникає в філософії німецьких романтиків і набуває філософської значущості лише в творах Шопенгавера, К'єркегора та Ніцше. Російська філософія та література (особливо Л. Толстой) надають проблемі сенсу життя пріоритетного значення в етико-антропологічних студіях, зосереджуючи увагу на її релігійних інтенціях. Аналітична філософія та екзистенціалізм видаються діаметрально протилежними позиціями щодо смисложиттєвих антропологічних проблем, проте вони намагаються вирішити цю проблему шляхом осмислення абсурдності людського існування та мови під різними кутами зору. Найбільш обгрунтованою концепцією сенсу в психології може вважатися логотерапія Франкла, яка, не зважаючи на певні вади, залишається найбільш вагомою і в сучасній західній психології. Сучасні філософські студії щодо проблем сенсу життя, незважаючи на вдавану аналітичність і систематичність, ще не знайшли надійних критеріїв і засобів людського життєвого самоосмислення та мають подальші стимули для розвитку своїх методологічних і світоглядних міркувань. Втім, розмаїття інтерпретацій концепту "сенс життя", яке існує в сучасній науковій літературі, потребує подальшого осмислення.

Розглянуто питання розуміння феномену психологічного благополуччя особистості в контексті екзистенціальної філософії та психології. Поняття "психологічне благополуччя" описує стан й особливості внутрішнього світу людини, які визначають переживання благополучності, а також поведінку, що продукує та проявляє благополуччя. Екзистенціальна філософія стосується проблематики вивчення психологічного благополуччя. Зовнішній (предметний) світ ця філософія розглядає як "відчужене буття" людської екзистенції. Так, зокрема, проблеми благополуччя особистості розглянуто в працях екзистенційних філософів Ж.-П. Сартра, С. К'єркегора, А. Камю, П. Тілліха, В. Франкла. Екзистенціальна психологія також займається вивченням психологічного благополуччя. Серед представників екзистенційної психології, котрі досліджують психологічне благополуччя, можемо виокремити імена Л. Бінсвангера, Дж. Б'юдженталя, Д. О. Леонтьєва, Р. Лейнг, О. Ленглі, Р. Мея, Е. Фромма, І. Ялома, К. Ясперса й ін. Цей підхід у психології виник як опозиція природничо-науковому підходу, у якому людину описано як об'єкт, подібно до інших об'єктів світу, представлених свідомості та вивченню. В основу покладено тезу про постійний екзистенційний пошук, усвідомлення внутрішньої свободи та відповідальності, здатність людини до саморозвитку, наявність сенсу життя, екзистенційної сповненості, відчуття власної психологічної цілісності й задоволеності життям, що впливають на психологічне благополуччя людини. Сьогодні, у часи соціально-економічних, етнічних та культурологічних трансформацій, глобальної інформатизації суспільства, людині треба буде пройти набагато важчий, із погляду здійснюваних екзистенціальних виборів, шлях особистісного розвитку заради укріплення власного психологічного благополуччя.

Розглянуто філософію М. Гайдеггера в контексті екзистенційного мислення. Здійснено історико-філософське дослідження витоків екзистенціалізму, специфіки його ідей та особливостей розвитку, починаючи від раннього Модерну та завершуючи кінцем XIX ст. (в основному на прикладі спроб Б. Паскаля, С. К'єркегора та Ф. Достоєвского). Наведено способи, завдяки яким "ранній" Гайдеггер, "секуляризуючи" чимало ідей названих християнських попередників екзистенціалізму, запропонував власне, детерміноване передовсім фактично-історичним і "негативістсько-динамічним" розумінням, тлумачення проблем людської ідентичності.

Мета роботи - акцентувати змістовну спорідненість та спадкоємність в підходах Картезія та К'єркегора до тлумачення ключових чинників філософських шукань. Передбачено прояснення таких моментів в позиціях обох мислителів: належні засади людського існування, чинники можливості свободи людини як умова її саморозбудови, своєрідність підходу до реалізації задачі доказу Бога. Звертання до феноменології та герменевтики надає можливість осягнення ключових ідей мислителів як прояви їх особистостей. Підхід полягає у переконанні щодо правомірності розгляду філософії Нового часу як форми реалізації запиту епохи на розбудову людини. істотною передумовою розкриття теми статті є увага до останніх досліджень філософії Картезія, котрі демонструють ключову значущість антропології. Оскільки становлення власної позиції К'єркегора є діалогом зі знеособленим баченням філософії, то формою увиразнення споріднених мотивів вчень обох мислителів є акцентування особистісних мотивів філософування. Спорідненість шляхів та способів їх увиразнення. проявляється, по-перше, в дистанціюванні від знеособленої та дегуманізованої картини світу, по-друге, в релігійній спрямованості шукань та доказах існування Бога виходячи з конечної природи людини. Окреслюючи контекст тлумачення К'єркегором антропологічного проекту Картезія, автор виходить з визнання детермінуючого впливу гегелівського тлумачення філософії взагалі та його тлумаченням Картезія зокрема. Означена констатація уможливлює тлумачення шукань К'єркегора як деконструкцію Гегеля, оскільки подальше некритичне збереження та відтворення його настанов оцінюється як загрозливе для і реалізації людиною свого духовного покликання. Спільний принциповий момент в позиціях обох мислителів - посилений інтерес до індивідуальноособистісних аспектів природи людини як конститутивного чинника доказу існування Бога.

Дисертація присвячена обгрунтуванню екзистенційної площини феномену любові в європейській філософії ХІХ - ХХ століть на основі звернення до філософської спадщини С. К'єркегора, М. Унамуно, М. Бердяева, Г. Марселя і Ж.-П. Сартра. Розкрито значення любові як екзистенційного шляху до своєї ідентичності; як передумови екзистенційного діалогу між ''Я'' і ''Ти''; як містичної єдності двох крізь призму ідеї андрогіна. Досліджено та здійснено диференціацію між любов'ю-еросом, любов'ю-агапе та карітативною любов'ю, а також, між духовною та статевою любов'ю. Порушено середньовічну суперечність сфери родового й індивідуального в людському бутті. У контексті любовної проблематики, зокрема на прикладі філософії любові М. Бердяева та Ф. Баадера, розглянуто витоки культу вічної жіночності та культу Діви Марії. Встановлено, що найвищим рівнем любові є релігійна любов, яка здійснюється через два образи: Божий та людський. Людський образ любові має два вектори: спрямований до Бога та людини.

Проведено комплексне релігієзнавче дослідження світоглядного та методологічного взаємовпливу філософії класичного екзистенціалізму та християнської теології. Проаналізовано модуси кореляції між ними та процес імплантації екзистенціалістських постулатів в теологічне мислення. Процес екзистенціалізації християнства простежено на прикладі модернізації католицизму К. Ранером та Ж. Марітеном, православ'я - М. Бердяєвим, протестантизму - Д. Бонхьффером, Дж. Маккуоррі та П. Тілліхом. Ідеї С. К'єркегора розглянуто у якості передумови виникнення класичного екзистенціалізму та екзистенціальної теології, а його концепція "нового християнства" та "екзистенціальна етика" у якості дієвих та евристичних засобів модернізації християнства у наш час. Екзистенціальну теологію поділено на два напрямки: екзистенціальний, представлений іменами С. К'єркегора, Г. Марселя, Ж. Марітена і М. Бердяева та екзистенційний, уособлений іменами М. Гайдеггера, Р. Бультмана, Дж. Маккуоррі, П. Тілліха. Виокремлено два етапи розвитку екзистенціальної теології: "класичний" (екзистенціалістський), і "посткласичний" (постекзистенціалістський), у якому екзистенціальну теологію розглянуто як феномен постекзистенціалістського часу. У цій констеляції вона представлена іменами Г. Слейта та М. Вестфаля. Доробок цих мислителей з Нового Світу проаналізовано в проекції виявлення сутності і сенсу розроблених і використовуваних ними концептуальних засад екзистенціальної есхатології, екзистенціальної феноменології релігії, екзистенціально-герменевтичного аналізу, екзистенціальної еклезіології та екуменізму.

Увагу приділено обгрунтуванню екзистенційної площини теоретизації часу у філософії на основі звернення до філософської спадщини С. К'єркегора. Його екзистенційне вчення можна розуміти як парадигмальне в контексті екзистенційного дискурсу про час в XX ст. Розкрито історичні витоки ідеї екзистенційного часу через залучення магістральних спроб теоретизації часу в античності, середньовіччі та в Новий час. Висвітлено зв'язок вчення С.К'єркегора зі специфікою тлумачення часу в екзистенційній філософії XX ст. Показано, що темпоральна проблематика підкреслює екзистенційну філософію як мислення про можливості, прориви і межі людського існування. Новизна дослідження полягає в артикуляції часу як ціннісно-смислових координат та екзистенційного ресурсу особистості, що уможливлює існування і автентичність. На тлі гіпертрофії уявлень про час, зафіксованих в дев'яти контекстах часу, екзистенційний час виокремлюється як пріоритетний з огляду на постсучасну епоху інформації, швидкості та гри, де надзвичайно бракує сенсу, повноти і автентичності.

Досліджено сутнісні особливості екзистенціально-герменевтичної концепції відомого німецького теолога та філософа П. Тілліха. Викладено історико-філософські: культурно-історичні (німецька класична філософія), концептуальні (ліберальна теологія XIX ст.), онтологічні (екзистенціалізм С. К'єркегора та М. Гайдеггера) засади його екзистенціально-герменевтичної концепції. З'ясовано, що ядро цієї концепції становить вчення про Бога як "Самобуття", яке виступає як єдність божественного та демонічного, гріха як відчуження від буття, що розкривається через онтологізацію падіння та діалектику гріха, вчення про Нове буття як інваріант екзистенціальної христології. Сутнісною особливістю герменевтичної стратегії П. Тілліха виступає онтологізація тексту Святого Письма, християнської традиції епохи раннього християнства й її вираження в онтологічних та екзистенціальних структурах і категоріях. Розкрито вплив філософсько-теологічних аспектів вчення П. Тілліха на сучасну релігійно-філософську думку.

Розглянуто погляди І. Франка на релігію та релігійність у контексті релігійного секуляризму. Його думки добре вписуються у відомий вид мислення С. К'єркегора, Л. Фоєрбаха, які перетлумачили природу, мету релігії, відношення людини до Бога. Показано, що релігійність І. Франка має ознаки "нової релігійності": відірваність від традиційної релігійності, наголошування на важливості особистісного релігійного досвіду, особистісного відношення до безособленого Бога.

Доведено, що сферою, яка гарантує повноту відповідальності, є неповторна приватна езистенційна площина. Екзистенція є джерелом становлення соціальної, громадянської, правової позиції індивіда. Відповідальність же створює ефективні умови для соціального співжиття, збереження природного оточення та скріплення індивідуальних взаємозв'язків. Вона є здатністю творити довгострокову перспективу прийдешнього, адже засновується на морально-духовному потенціалі людини, її внутрішній культурі, а не лише суспільній ефективності. З урахуванням позицій класиків екзистенційної думки (С. К'єркегора, К. Ясперса, А. Камю, Ж.-П. Сартра) та переконань таких сучасних філософів, як П. Рікер, Ч. Тейлор, Г. Йонас, К.-О. Апель, В. Гьосле, показано, що екзистенційний вимір персонально означеної відповідальності не є замкненою сферою обмеженого самоздійснення особи. Навпаки, будучи неповторною, глибинно пережитою умовою індивідуальної свободи, екзистенція є джерелом становлення громадянської свідомості. Концепт особової відповідальності виводить ідею громадянського суспільства за межі загальних декларацій та сприяє її конкретному здійсненню.

Визначено роль філософії С. К'єркегора в становленні екзистенційної традиції психології. Розкрито поняття "текстуального досвіду" у світлі естетичної концепції Г.Г.-Адамера. Охарактеризовано сучасні тенденції глобальної світової системи і неоліберальні трансформації освіти. Обгрунтовано генезу поняття "простір освіти". Висвітлено проблеми культури і культурної політики за умов глобалізації. Досліджено особливості освітніх методик за умов сучасного інформаціоналізму. Визначено раціональні стратегії на прикладі комп'ютерної гри "4 в рядок".

Досліджено проблему екзистенційної тривоги в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. на матеріалі творів В. Винниченка 1910-х рр. На основі праць М. Бердяєва, М. Гайдеггера, А. Камю, С. К'єркегора, Ж.-П. Сартра, П. Тілліха, К. Ясперса з'ясовано філософсько-естетичні засади екзистенціалізму, окремі положення якого є культурно-естетичним підгрунтям творчості письменника. Висвітлено ідейно-естетичні пошуки В. Винниченка в антропологічній проблематиці, з'ясовано значення його творчості у метадискурсі раннього українського модернізму. Експліковано теоретичні аспекти екзистенціалів людського буття, охарактеризовано домінантний характер тривоги. Художній дискурс творів В. Винниченка проаналізовано у світлі наратології, рецептивної естетики, сюжетно-композиційної структури, цілісного аналізу образної системи.

Проаналізовано наукову спадщину В. Шинкарука - відомого вітчизняного вченого, доктора філософських наук, професора, академіка НАН України. Розглянуто екзистенційну антропологію та метаантропологію як стратегії сучасної філософії. Охарактеризовано філософсько-антропологічну концепцію Б. М. Чичеріна. Досліджено вплив моральних цінностей на економічну діяльність соціуму. Розглянуто концепції європейської екзистенційної парадигми в дискурсі українського модернізму. Висвітлено філософсько-антропологічні аспекти у творчості С. К'єркегора та В. Шинкарука. Наведено загальну характеристику засобів пізнання в системі міждисциплінарних правознавчих досліджень. Розкрито актуальні питання освітньої соціалізації особистості. Увагу приділено теоретичним аспектам лідерства в соціальному проектуванні, феноменології девіантності підлітків, моністичним принципам наукового дискурсу. Вивчено правові та політичні аспекти державного регулювання кредитування в Україні. Висвітлено філософські та природничо-наукові проблеми екології. Показано можливості біоіндикації та біомоніторингу грунтів за допомогою рослин. Обгрунтовано наукові підходи до ведення лісового господарства в лісопаркових зонах.

Досліджено історико-філософські, концептуальні, екзистенціальні грані категорії віри у культурно-онтологічному, цінністно-мотиваційному аспектах. На підставі дослідження старозавітної історії Авраама зроблено висновок, що досвід віри Авраама є первісним для С. К'єркегора, виходячи з якого, будується його релігійно-екзистенціальна концепція віри. Показано, що поняття віри в екзистенціальній філософії С. К'єркегора обгрунтовано таким відношенням до світу всезагального, умовою якого є абсолютне.

Розглянуто взаємозв'язок Абсолюту та людини, основні проблеми вибору та морального самовдосконалення людини в теоретичній спадщині С. К'єркегора. Звернено увагу на те, як мислитель висвітлював проблему Абсолюту не лише стосовно процесу пізнання, а й у поглядах на мораль та соціальне оточення.

Проведено зіставний аналіз екзистенціалів війни в українській і німецькій літературах про Другу світову війну. Спираючись на праці Н. Аббаньяно, М. Бердяєва, М. Гайдеггера, А. Камю, С. К'єркегора, Г. Марселя, Ф. Ніцше, Ж.-П. Сартра, Х. Ортеги-і-Гассета, К. Ясперса, що становлять теоретико-методологічну базу дослідження, актуалізовано вплив філософії існування на розвиток обох національних літератур. На основі різножанрових прозових творів І. Багряного, О. Гай-Головка, У. Самчука, Г. Бьолля та Е. М. Ремарка виявлено типологічні спільності та відмінності у художньому відтворенні буття людини під час війни, що у площині тексту реалізується у формі екзистенційних мотивів (екзистенціалів). Досліджено їх взаємозв'язок з наднаціональними загальнолюдськими цінностями, складним і багаторівневим часопросторовим моделюванням, архетипними образами, релігійно-екзистенційними вимірами духовності, міжтекстовою взаємодією, біблійними маркерами, імагологічною антиномією Свого та Чужого, місцем національного у міжнаціональному конфлікті та домінуючим станом відчуженості. Висвітлено поетикальні парадигми та національно-мистецькі особливості зіставлювальних творів у їх європейському культурному контексті.

Вперше в українському літературознавстві проведено порівняльне дослідження неоромантичної прози Д. Конрада та Ю. Яновського. Уточнено та верифіковано поняття про неоромантизм як стильову течію модернізму. Проведено порівняльний аналіз світоглядної трагічної та риторичної іронії, які покладені в основу структуротворчих пошуків у тексті Д. Конрада та Ю. Яновського. Вперше проаналізовано художній наратив прози англійського автора, зокрема, розглянуто категорії невіри, відчаю, страху та гріха у контексті релігійно-антропологічної діалектики С. К'єркегора. Проаналізовано проблему соборності як авторського ідеалу у літературі "романтики вітаїзму", зокрема, Ю. Яновського. Визначено наративні особливості творів Д. Конрада та Ю. Яновського. Запропоновано нове трактування у компаративному вимірі образної системи творів українського й англійського письменників, трисуб'єктної структури ідеальних образів генія - героя - святого. Вперше в українському літературознавстві проаналізовано присутність Святого Письма у художньому наративі прози Ю. Яновськго та Д. Конрада, яка стала підгрунтям для творчого діалогу між літературами різних епох.

Досліджено концептуальні засади конституювання екзистенції людини у філософській спадщині датського мислителя С.К'єркегора на підставі трьох основних стадій буття (естетичної, етичної й релігійної), двох проміжних - іронії та гумору та нульової. Розкрито сутнісні характристики кожної стадії у контекстії вивчення смислотвірних елементів екзистенції людської особистості. Доведено новизну осмислення К'єркегором поняття екзистенції, що у порівнянні з класичним тлумаченням є динамічною структурою у відношенні до Бога. Виявлено, що самотворення екзистенції відбувається як поступовий лінійний шлях через саморефлексійну діяльність людини та виражає антиманіпуляторну інтенцію у синтезі з вільним вибором власного існування. Доведено наявність рецепції стадіальнї концепцію датського мислителя у філософії екзистенціалізму, діалектичної теології та постмодернізму.