Досліджено процес формування у філософії В.С.Соловйова ідеї єдності істини, добра та краси, розкрито особливості інтелектуального, морального й естетичного вимірів даної єдності, визначено релігійний зміст кожного з них. Висвітлено погляди В.С.Соловйова на єдність істини, добра та краси у контексті західноєвропейської філософської думки та показано оригінальність соловйовського вчення. Визначено місце істини, добра та краси у структурі світоглядних орієнтацій сучасної людини, встановлено значення вчення російського мислителя у формуванні духовності засобами навчально-виховного процесу. Розглянуто неподільний зв'язок істини, добра та краси з поняттям любові. Обгрунтовано твердження, що любов є центром та одночасно синтезуючим початком для єдності цих трьох понять. Доведено, що істина, добро та краса є основою формування духовності, тому впровадження даних понять у виховний процес сприяє становленню всебічно розвиненої особистості й її гармонійному розвитку. З'ясовано, що для В.С.Соловйова будь-яке пізнання є глибоко суб'єктивним, а в пізнанні істина ніколи не проявляється у чистому вигляді, вона завжди осмислюється людською особистістю, що надає свободу й активність у пізанні. Встановлено, що процес пізанання не є пасивним сприйняттям божествених ідей, це - зустрічний процес, точка перетину двох світів, процес боголюдський, а істиною може бути лише благо та краса. Обгрунтовано твердження, що повна істина цілісна. Зроблено висновок, що проблема єдності істини, добра та краси у філософії В.С.Соловйова мала важливе онтологічне та гносеологічне значення для подальших рефлексій російської філософської думки.

  Скачати повний текст

Дисертацію присвячено осмисленню особливостей співвіднесення двох планів естетичної свідомості - візуального та вербального, іконопису і словесності - в культурі України XVI - XVIII століть. Простежено еволюцію світоглядних та художньоестетичних завад українського іконописного мистецтва на прикладах полемічної словесності. Розглянуто український іконографічний канон стилю бароко як посередник між релігійною словесністю (канонічними та апокрифічними Євангеліями) та живописом (іконою). Значну увагу приділено естетичним аспектам взаємодії вербального та візуального планів літургії. З цією метою розкрито символіку літургії як сакрально-естетичного феномена, проаналізовано її смисл та значення для української спільноти XVI - XVIII століть. Розглянуто іконостас як образне вираження літургії, а також усієї православної художньо-релігійної культури, що через свій зв'язок із божественним як досконалим, стає естетично та богословськи всеохоплюючим. Досліджено проблему взаємодії сакрального слова та образу в системі літургійного дійства.

  Скачати повний текст

Дисертація представляє комплексне дослідження проблеми інтерпретації партесної музики в руслі історично інформованого виконавства. Така інтерпретація вибудовувалася на основі інформації про виконавську практику певного історичного періоду, отриману з музично-теоретичних й виконавських трактатів того часу. Музична епоха, що особливо привернула увагу історично зорієнтованих виконавців, – доба бароко. Важливим елементом барокового світобачення було сприйняття музики як божественного мистецтва, яке виховує, змінює й підносить серця людей. Митцями доби бароко розроблена теорія музичних афектів – широкого спектру емоцій втілюваних у музиці, спрямованих на сприйняття й пережиття слухачами. Тому на музичну мову проектують засоби риторичного мистецтва, формуються спеціальні виразові засоби – музично-риторичні фігури, передбачається наявність додаткової семантики й алегоричного змісту композицій. Зростають вимоги до музикантів, які поєднують особистісні, духовні, емоційні, інтелектуальні та професійні якості виконавців. Українська музика бароко найяскравіше представлена партесною творчістю. Багатоголосий партесний спів було запроваджено в літургійну практику православної традиції наприкінці XVI століття. Жанр партесного концерту сформувався у другій половині XVII століття як наскрізна музична форма, що розвивається відповідно до словесного тексту й законів риторики. Партесний спів розвивався при монастирях, митрополичих кафедрах й освітніх осередках: братських школах, колегіумах й у Києво-Могилянській академії. На заняттях музики в академії студенти вивчали теорію, нотну грамоту і спів, а гра на музичних інструментах заповнювала дозвілля. Важливими центрами розвитку партесного співу й музичної освіти на території України були Луцьк, Острог, Львів, Унів, Почаїв, Київ, Чернігів, Харків та Переяслав. Взаємозв’язок семантики слова й музичного втілення є особливою виразовою сферою партесних композицій, тому риторичне осмислення їх музичної мови необхідне для розуміння й виконання музики цього стилю. Науковою новизною дисертаційного дослідження є характеристика риторичного стилю письма Миколи Дилецького й Івана Домарацького та виділення спільних засобів, що творять образ риторичної мови партесних творів. Риторичні засоби у творах М. Дилецького служать збагаченню афективної сфери композицій, натомість у партесних концертах І. Домарацького риторика цементує музичну форму й увиразнює текстові акценти догматичного й дидактичного значення. Обидва композитори персоніфікують образи літургійного тексту за допомогою засобів музичної мови. Спільним для письма обох композиторів є спеціальна семантика певного типу музичного розвитку. Зокрема поліфонічна й імітаційна фактура є символічним втіленням кількості, а категорія вічності відтворена спільним акордовим комплексом – низхідним рухом паралельними тризвуками. Історично інформована інтерпретація одного твору передбачає самостійне редагування виконавцем нотного тексту, відповідно до його знань про тогочасну виконавську практику. Важливими виразовими засобами на трактування яких впливає теоретичне дослідження є темп музичного твору, співвідношення темпів при зміні метру, музична артикуляція, загальна динаміка, кількість та розміщення виконавців. Співвідношення темпів при зміні метру в партесному творі може відбуватися кількома способами (відповідно до музичного й словесного контексту): за пропорційними співвідношеннями, за тотожним ритмічним мотивом, як у сучасній практиці, або за співвідношенням, згаданим в анонімному трактаті «Препорцыя». Музична артикуляція партесних композицій передбачає свідоме відтворення вербального тексту й стосується фразування, поєднання штрихів, застосування артикуляційних пауз, акцентування ритмічних і мелодичних вершин. На межі артикуляційних і динамічних виразових засобів лежить прийом messa di voce – роздування звуку і його поступове згасання. Виконавський засіб messa di voce відображає естетику барокового звуковедення і підкреслює контраст мелодико-ритмічного розвитку різних голосів хору. Властивою для партесної музики є контрастна динаміка й особливе відчуття акустики приміщення, об’єм якого заповнюється просторовим розміщенням виконавців й спеціальними динамічними ефектами.Науковою новизною дослідження є формулювання алгоритму вивчення й виконання партесного твору диригентом з урахуванням давніх праць й досвіду історично інформованих виконавців. Результати дослідження можуть бути використані у наукових та освітніх студіях партесної музики, барокового виконавства й музичної риторики, зокрема риторики в українській музиці XVII–XVIII століть. А сформована модель інтерпретації партесного твору відповідно аплікована у творчій діяльності сучасних хорових колективів та навчальній роботі студентів-диригентів.^UThe thesis represents a complex research of interpretation of Ukrainian partes music in the terms of Historically Informed Performance. The authentic interpretation implied original sound of the composition intended by the author. Thus, such interpretations were built on the knowledge of performance practice of the definite historical period, retrieved from musical treatises of the time. The epoch, which attracted the most attention of historically informed performers, was baroque. One of the most important mind-sets of baroque period was regarding music as divine art, its main function was to nurture, transform, and elevate the human hearts. Baroque artists developed the theory of musical affects that is a wide range of feelings embodied in music and to be understood and embraced by listeners. Due to this idea the rhetorical means were applied to music. The musical rhetorical figures were formed and learned, and the special semantics was expected to be retrieved from the composition. The exemplary image of professional musician was formed with emphasis on high requirements to his personality, musical taste, knowledge, and technique in their integrity.Ukrainian baroque music is mainly represented by partes works. The partes singing was cultivated in monasteries, metropolitan residences, and educational centres that is brother’s schools, collegiums, and in Kyiv-Mohyla Academy. In the music lessons students had been taught singing, musical notation, and musical theory, and had mastered their musical instruments at leisure time. The partes singing was cultivated in Lutsk, Ostrog, Lviv, Univ, Pochaiv, Kyiv, Chernivtsi, Kharkiv, and Pereyaslav.The correlation between verbal semantics and its musical realization is a significant attribute of musical expression in partes works. That is why the rhetorical perception of musical language of the compositions is absolutely necessary to understand and interpret this music. The scientific novelty of the research is a characteristic of rhetorical style of both composers, and the selection of mutual means which represent the national version of rhetorical language in partes works. Rhetorical tools in M. Dyletskyj’s compositions are more emphatic, while the concerts of I. Domaratskyj reveal the structural and didactical functions of rhetoric. Both composers personified Biblical characters using different elements of musical language. The mutual attribute of their rhetorical style is an intentional special meaning of definite kind of musical development. For example, the symbolic embodiment of quantity was represented by polyphonic structure (especially imitative polyphony), and the symbol of eternity was a complex of chords – the descending parallel triads.Each performance of the early music work should include the redaction of the musical text prepared by the performer (conductor) himself as it was usual for baroque performance practice. Expressional means, decision on which is deduced from the theoretical research, are tempo, correlation between tempo and meter changes, musical articulation, general dynamics, and finally, quantity and disposition of musicians. The tempo correlations in meter changes can be realized in several different ways, each in correspondence with musical and verbal context. Such correlations can be measured by proportions, by identical rhythmic motive, similarly to the modern metro-rhythmic practice, and in the manner described in the anonymous treatise «Proportion». The musical articulation in partes works should reflect the thoughtful reproduction of verbal text. It concerns the phrasing, combination of the touches, application of the articulation rests, rhythm and melodic accentuation. On the junction of musical articulation and dynamics lays the sound effect called messa di voce. This expressional tool was inherent for baroque sound emission and voice-leading furthermore, it also highlighted the contrast in melodic and rhythmic development of different choral parts. The most natural for partes music is the contrast dynamics. Historically informed interpretation implies also a special account of acoustics. The space of the stage (or other concert room) has to be filled with sound stereophonically through the disposition of performers, special dynamic effects and expressive musical articulation.The scientific novelty of the research is a formulation of an algorithm of learning and performing the partes music by the modern conductor. This process includes knowledge from early treatises and practical experience of historically informed performers. The results might be used in the subsequent studies of Ukrainian partes music, baroque performance, and musical rhetoric (especially the rhetoric in Ukrainian music of the 17th and 18th centuries). The described pattern of interpretation of partes works might be also applied into performances of Ukrainian choirs and ensembles, as well as into educational programs for choral conductors.

Встановлено ідейно-теоретичні та гносеологічні витоки філософського світогляду С.Франка. Підкреслено, що проблема людини у його філософії не ізольована, а знаходиться в тісному взаємозв'язку з проблемою суспільства. Показано, що затверджуючи духовність суспільного життя згідно з його суттю, С.Франк робить спробу обгрунтування концептуальної єдності вирішення проблем людини і суспільства, яке базується на ідеї початкової проникнутості їх божественною всеєдністю, що створює основу для розуміння людини ("я") і суспільства ("ми") як нерозривно-незлиттєвої всеєдності. У зв'язку з цим реконструюється соціально-антропологічна концепція С.Франка як смислова вісь його філософської системи. Виділено ключові елементи соціально-антропологічної концепції С.Франка ("особистість", "соборність", "служіння"), проаналізовано їх зміст. На думку С.Франка, лише етика служіння дозволяє подолати антагонізм засад солідарності та свободи і примирити їх з метою облаштування суспільного, громадянського життя людей на розумних засадах.

  Скачати повний текст

Дисертація присвячена дослідженню специфіки екзегези Ієроніма Стридонського, з метою виявлення його ісагогічних, герменевтичних та філологічних принципів та методів. Об'єктом дослідження є екзегетичні праці блаженного Ієроніма, у яких він розкриває значення уривків Священного Писання. У дисертації здійснено аналіз конкретних екзегетичних праць, а також листів, у яких Ієронім пояснює значення біблійних слів, виразів, пророцтв розгортаючи всю багатовимірність власного герменевтичного підходу. Він вважав, що поява біблійного тексту не відбувається виключно під впливом Божественного натхнення та відстоював думку, яка радикально відрізняла його позицію від поширеної практики в середовищі язичництва, згідно з якою автора священного тексту сприймали лише як пасивний медіум божественної інформації. У руслі ранньохристиянської патристичної традиції, блаженний наголошував на повноцінній присутності природних властивостей та непошкодженості характеру старозавітних письменників. Володіння івритом відкрило для нього можливості порівняння єврейського тексту Священного Писання з відомими на той час перекладами. В результаті скрупульозних текстуальних досліджень Ієронім прийшов до висновку щодо найпершої авторитетності єврейсього тексту. Цей підхід отримав назву теорії «єврейської істини». Виявлено особливості впливу основних напрямів ранньохристиянської екзегези на блаженного Ієроніма в різні періоди його письменницької діяльності. У ранніх працях Ієроніма відчутний вплив Оригена та переважає алегоричне пояснення тексту. Проте в пізніший період творчості блаженний послуговувався й історико-граматичним (буквальним) методом. Коментуючи Біблію, екзегет застосовував усі доступні на той час для нього знання, беручи до уваги історичний контекст, аналізуючи етимологію імен, географічних назв, пояснюючи особливості єврейських літер. При цьому необхідно наголосити, що автор Вульгати вважав найпершим критерієм тлумачення Священного Писання саме ж Священне Писання, а також, відзначав надважливе значення духовного стану того, хто приступає та виконує справу пояснення Слова Божого. Розкрито роль філологічних розвідок в екзегетичних працях Ієроніма Стридонського. В дослідженні та коментуванні конкретної книги Біблії віфлеємський монах подає багатий ісагогічний матеріал: намагається з'ясувати її авторство, час написання, історичні обставини виникнення. Стосовно порядку книг біблійного канону автор надає перевагу юдаїстичній точці зору. Вказано на важливість типологічного спрямування його екзегези. Лейтмотивом у кожній із праць блаженного є вказівка на відношення між Старим та Новим Завітом, які в своїй суті є одним цілісним Одкровенням. Найбільш виразно це проявляється у коментарях на пророчі місця із книг старозавітних пророків, оскільки саме у них найбільш конкретно виражений зв'язок між обома Завітами. Тлумачення пророчих місць можна вважати квінтесенцією екзегези блж. Ієроніма як прояву його переконань та полум'яної віри. Удосконалено, на основі аналізу текстів Священного Писання блаженним Ієронімом, можливості переосмислення та уточнення біблійних термінів, імен, географічних назв, що розкриває перспективи іншого розуміння деяких текстів Біблії, однак, не суперечить доктрині віри. Необхідно зауважити, що у нього не було строгої системи та чіткої визначеності, один і той самий термін чи уривок міг мати різне пояснення. Однак детальний розгляд змісту віршів, етимології слів, їх співставлення з альтернативними перекладами внесли вагомий вклад до спадщини древньої екзегези. 4 Набуло подальшого розвитку переконання Ієроніма, що володіння мовами оригіналу, а також надбання сучасних для нього наук – історії, географії, граматики – становить суттєвий допоміжний чинник у дослідженні текстів Біблії. Констатовано беззаперечний вплив творчої спадщини Ієроніма Стридонського на подальшу екзегетику, особливо на латинському Заході. Висновки і теоретичні узагальнення, отримані в дисертаційному дослідженні, уможливлюють розширення та альтернативні інтерпретації текстів Біблії як для екзегетики так і для особистого використання.^UThe research concentrates on the exegesis of the Blessed Jerome of Stridon, on its studying within the hermeneutical and philological methodology. In other words it investigates the works of Jerome of Stridon that interpret the pericopes from the Saint Scripture. Moreover, the mentioned analysis of the exegetical works of the Blessed Jerome allows revealing His hermeneutical method. It's worth noting that Jerome of Stridon argued that Biblical text appeared not only according to God's will. Instead, He contradicted to pagan meaning that the author of the sacral text was simply a medium of divine information. Blessed Jerome insisted on the fullness of natural peculiarities and the harmless of the Old Testament's scripters according to the early Christian patristic tradition. It can be reasonably contended that His knowledge of Hebrew allowed Him to compare comprehensively different translations of the Saint Scripture. As a result of His textual research, Jerome of Stridon pointed to Hebraic text as the most authentic. In other words this method is more known as the theory of “Hebraic truth”. Research suggests that early Christian exegesis affected Jerome of Stridon's treatises, without any doubt depending on different stages of his exegetical activity. For instance, the influences of Origen are firmly observed in the early exegetical works of the Blessed Jerome, that is why He preferred allegorical explanations of the text. But later He favored mostly literally (historical grammar) method to study Saint Scripture. This is because, according to Blessed Jerome commenting Bible means to historically contextualize, as well as to analyze etymology of names and geographical terms, explaining peculiarities of the Hebraic characters. It should be stressed that the Author of Vulgate considered that Saint Scripture is the principal norm of itself commenting. Moreover, spiritual conditions of the exegete, it means of the clergy, are crucial to interpret convenient the Saint Scripture. This research has noticed how Blessed Jerome used the philological method in his exegetic treatises. For example, commenting on a particular book from the Bible He figures out the authorship and time of its writing, as well as describe the historical context, etc. Also, Jerome of Stridon used the Hebraic system of Biblical canon, it means the structure of the books in the Saint Scripture. This pattern of findings is consistent with the idea that Blessed Jerome's interpretation of the Saint Scripture allows to reinterpret some biblical terms, names, or geographical words, and in conclusion it does not contradict to Christian doctrine. It's worth noting that He did not use all the terms identical, the same pericope or phrase in different biblical books could mean diversely. According to the Blessed Jerome knowing of languages as well as historical and geographical or grammatical contextualization are important additional instruments to interpret the Saint Scripture. It can be reasonably contended that His comprehensive analyzing of the biblical verses and His studying of the etymology, as well as their comparing with different translations, should be examined as the fundamental heritage of the Early Christian exegesis. Especially His exegetical treaties strongly affected the Latin exegetical tradition. Another task of the research was to analyze typological peculiarities of the Blessed Jerome exegetical works. It belonged to its very essence to compare Old and New Testaments in every treatise of Jerome of Stridon because according to him mentioned books of the Saint Scripture are all-in-one Revelation. All these aspects have to be taken into account by Him in a study on the Prophet Books for the reason that especially these Books strictly connect Old and New Testaments. Consequently, the Blessed Jerome's interpretation of the Prophet Books is the quintessence of His exegesis stressed His credo and Christian faith.

У дисертації розглянуто політичне представництво з точки зору богословської антропології. У дослідженні розкриваються наступні проблеми: (1) питання ролі політичного представництва в антропології; (2) питання ролі політичного представництва в історії європейського врядування; (3) питання ролі політичного представництва в християнській церкві. Актуальність теми дослідження визначається необхідністю досягнення ясності у визначення демократії в контексті зростання осі автократичних режимів, які позиціонують себе як більш демократичні, ніж ліберальні демократії, оскільки представляють людей більш безпосередньо. З цією метою, в дослідження побудована “антропологія представницької демократії”, що виходить з "ортодоксальній" теорії політики, заснованій на "конститутивній теорії представництва", та протипоставленій "неортодоксальній" теорії політики, заснованій на "інструментальній теорії представництва". Актуальність цієї роботи зумовлена ризиком того, що хвиля популізму на Заході призведе до перетворення ліберальних демократій на "масові" "плебісцитарні" демократії, змодельовані на основі "неортодоксальної" теорії політики, де успіх представництва вимірюється безпосередністю копіювання "волі" народу. Щоб запобігти цьому сценарію, розроблено нюансовану антропологію політичного представництва, яка дозволяє оцінити, чи є "народ" значуще присутнім в діях уряду. Доказано, що сучасна представницька демократія є продуктом вчення і дисципліни християнської Церкви – практичним застосуванням "високого" соборного богослов'я репрезентації, яке стверджує, що незрівнянно різні реальності можуть представляти одна одну, і політичним застосуванням "духовної вправи", яка є конститутивною для Церкви – життя в "ім'я" іншого, за умови, що політики діють в "ім'я" народу, а згідно з народною "волею", оскільки "воля" – це те, що володіє вже наявними благами та бореться проти ворогів, які претендують на ті ж самі блага; тоді як "ім'я" об'єднує різні вольові акти в логічну історію розвитку. Політичне представництво, центральним референтом та субʼєктом якого є "ім'я", варте свого часу, тому що "ім'я" є тією частиною людини, що живе в мові, тобто бере участь в грі з ненульовою сумою, яка творить з нічого, а тому перетворює політику на "будівництво міста словами" ("Держава" 369a); тоді як акцент на народній "волі" сакралізує вже чинні визначення інтересів, унеможливлює переговори, і, таким чином, зводить політику до безпосереднього зіткнення між волями – "друзями" і "ворогами". Загальний висновок дисертації полягає у позиціюванні представницької демократії як системного наслідку вчення і практики християнської церкви. Стверджується, що теологічно грамотна антропологія свідчить про конститутивну теорію представництва. Тобто, вона розглядає політичне представництво не як щось, з чим потрібно покінчити якомога швидше, не кажучи вже про те, щоб обійти його на користь прямої демократії, а як діяльність, яка є абсолютно вартою свого часу, тому що вона є синонімічною з освітою та очищенням – і чим більша відстань, тривалість та різниця між представниками та представленими, тим більше є простору для мислення та любові, що і є найвищою духовною вправою; а отже, представництво є прекрасним і веселим - адже представництво не є засобом зробити так, щоб наші бажання були почуті, це процес виховання наших бажань, кінцем якого є усвідомлення, що саме представництво і є наше кінцеве бажання – вчитися пізнавати і любити те, що є іншим, знаходити місце (χώρα) для іншого всередині нас та для нас всередині іншого, дисципліна "взаємопроникнення" (περιχώρησις). Представницька демократія просто робить це взаємопроникнення сувереном. Таким чином, якщо Церква конституюється актом представництва – життям-в-іншому, то політика, яке природно з нього випливає, розуміється не як визначення та нейтралізація ворога, але як божественний акт впізнавання-себе-в-іншому, навіть у ворогові, акт солідарізації задля благ, які можна здобути лише в координації та скуштувати лише в спільноті.^UThis dissertation is a critical study of the concept of political representation from the vantage point of theological anthropology. The following problems are treated in the study: I. The question of the role of political representation in anthropology; II. The question of the role of political representation in the European history of governance; III. The question of the role of political representation in the Orthodox Church. The relevance of the research topic is determined by the need for clarity in the definition of democracy in the time of the rise of the axis of the autocracies across the world which present themselves as more democratic than the liberal democracies by virtue of representing people in a more immediate fashion. For this purpose, a dichotomy is developed between the “orthodox” theory of politics, based on the “constitutive theory of representation” and the “unorthodox” theory, based on the “instrumental theory of representation”. The urgency of this research is the looming risk that the rise of populism within in West will reduce liberal democracies to mass “plebiscitary” democracies, thereby causing the demise of the democratic world from within. The scientific novelty of this study consists of (1) a nuanced anthropology of political representation which delineates the criteria that allows scholars to assess whether a “people” is substantially present in the acts of their government; (2) a theory of modern representative democracy as a legitimate “learning outcome” of the orthodoxy and orthopraxy of the Christian Church; and (3) an “orthodox” theory of politics based on the practical application of what can be called the “high” conciliar theology of representation that posits that irreducibly different realities can “stand for” each other and the “spiritual exercise” that constitutes the Church – the practice of living in another’s “name”. Political representation whose cornerstone is the “name”, a democracy where politicians act in the “name” of the people and not according to the popular “will”, since the “will” is that which possesses extant goods and coercers rival claimants of selfsame goods, whereas the “name” unites various acts of volition into an intelligible developmental timeline, is worthwhile because the “name” is a part of language, a non-zero-sum game that creates from nothing, attunement to which turns politics into “building a city with words” (Republic 369a), whereas the emphasis on the “will” of the people makes negotiation impossible by sacralising the popular definitions of rival interests and therefore reducing politics to the immediate clash of the warring wills. The overall outcome of the dissertation is a theory of representative democracy as a “learning outcome” of the teaching and practice of the Christian Church. It is claimed that the theologically literate anthropology organically endorses the constitutive theory of representation. That is to say, it treats political representation not as something to be done with as quickly as possible, let alone circumvented in favour of ostensibly preferable direct democracy, but as the activity which is ultimately worthwhile because it is coextensive with education and redemption – and the farther the distance, the longer the duration, and the bigger the difference between the constituent and constituted powers, the more there is learning and loving to do – which is the ultimate spiritual exercise; and hence it is beautiful and fun – for representation is not a means to make our desires heard, it is the process by which we learn to desire better until we recognise that our ultimate desire is representation itself – knowing and loving what is other as other without end, finding a place (χώρα) within us for the weirdo, queer, and stanger – and within them for us; the discipline of “interpenetration” (περιχώρησις). By turning this interpenetration into the law of the land, representative democracy makes language sovereign over the whole of human life. Thus, if the Church is constituted by the act of representation – by the act of being-in-the-other, then the politics that naturally emerges from it ought to begin not with defining and neutralising the enemy but with the divine act of recognising oneself in the stranger, even in the enemy; the act of solidarisation for the sake of the good which is impossible to attain without coordination and enjoy without company.

На матеріалі прози Гр. Тютюнника, В. Близнеця, Є. Гуцала досліджено дискурс дитини на різних концептуальних рівнях: образно-стилістичному, екзистенційно-феноменологічному, психологічному. Визначено сутність образу "божественної дитини" як своєрідного дискурсивного коду до розуміння художнього світу митців. Ознаки божественності проаналізовано у межах морально-етичного дискурсу, який розкрито через екзистенційну проблематику: модуси надії, страху, життєвого вибору, пам'яті, розгубленості, любові, відповідальності. З'ясовано особливості художньої реалізації концепції дитини у творах Гр. Тютюнника, В. Близнеця, Є. Гуцала. У творчості Гр. Тютюнника образ дитини рзглянуто як диво серед світу бездуховності й знецінення особистості; у прозі В. Близнеця авторську концепцію дитини проаналізовано у контексті екзистенціалів совісті й пам'яті; виявлено, що у творах Є. Гуцала образ дитини є уособленням періоду щастя та набуття такого духовного досвіду людиною, що стає запорукою її утвердження як особистості.

  Скачати повний текст

Вивчено тематичний вклад і аналіз етичної системи А. Шептицького як пам'ятки розвитку філософії раннього неотомізму. З'ясовано релігійно-філософський контекст виникнення його етики. Реконструйовано вчення А. Шептицького про теологічну основу етики прописів. Досліджено ідеї митрополита про природний закон. Проаналізовано особливості неотомічної критики А. Шептицьким кантівського вчення про совість. Реконструйовано його вчення про шляхи втілення норм природного закону в писаних законах. Здійснено аналіз цього вчення про божественний закон і його вимоги до особистості, людства та церкви. З'ясовано місце вчення А. Шептицького про співвідношення етики приписів та етики чеснот в етичних дискусіях сучасного неотомізму.

  Скачати повний текст

Проаналізовано індоєвропейські соціофункціональні архетипи, досліджено загальноіндоєвропейські міфологеми у рефлексії української фольклорної традиції та оригінальні українські міфологеми у контексті загальноіндоєвропейського міфологічного фонду. Установлено, що українські народні думи як органічна складова індоєвропейської народноепічної традиції відбивають загальноіндоєвропейські міфоепічні теми: протиставлення етики героїзму етиці користі (мотив самогубства народів), трьох гріхів воїна. Зазначено, що в українських переказах простежується загальноіндоєвропейська міфоепічна тема "міжфункціонального конфлікту", у масиві українського фольклору - релікти релігійно-міфологічних феноменів, що знаходять численні індоєвропейські паралелі: ковальський варіант основного індоєвропейського міфу, культи священого царя-мага, амбівалетного божества та священного напою, а також уявлення про "магічний жанр".

  Скачати повний текст

Існування демократичного політичного режиму неможливе без достатнього рівня легітимності його влади. Проте, жоден з політичних режимів не є легітимним для всіх 100% населення, а сама легітимність динамічна і постійно зростає чи спадає під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. Це суттєво актуалізує вивчення сучасних особливостей легітимації влади для визначення чинників підвищення її ефективності. Особливої актуальності це дослідження набуває в епоху постмодерну, яка характеризується негативним ставленням суспільства до влади та різкими змінами правил публічного дискурсу, що суттєвопозначається на процесі легітимації влади та може призводити до загострення криз легітимності.Дане дисертаційне дослідження є одним з перших у вітчизняній політичній науці, що комплексно досліджує роль комунікації в процесі легітимації влади в демократичних політичних режимах епохи постмодерну. У межах дослідження було здійснено аналіз зміни підходів до розуміння феномену легітимності в епохи домодерну, модерну та постмодерну. В результаті було визначено, що у домодерному розумінні влада нерозривно пов'язана з релігією та сприймається як щось божественне, а відповідно, незаперечне, тоді як у модерному підході ключове місце займає вже «теорія суспільного договору» та «розумне»походження держави, що ставить перед владою необхідність доводити власну легітимність через дотримання певних умов. В період постмодерну ж переважає негативна оцінка влади та вимога задовольнити суспільні потреби «тут і зараз», зростає рівень недовіри до владних інституцій та підвищуються суспільні очікування. Владні субʼєкти змагаються за власнулегітимність фактично в режимі «онлайн», що підвищує значимість саме комунікативної складової процесу легітимації.^UThe existence of a democratic political regime is impossible without a sufficient level of legitimacy of its power. However, none of the political regimes is legitimate for all 100% of the population, and legitimacy itself is dynamic and constantly increases or decreases under the influence of external and internal factors. This significantly actualizes the study of modern features ofthe legitimation of power in order to determine the factors of increasing its effectiveness. This research is especially relevant in the postmodern era, which is characterized by a negative attitude of society towards the government and drastic changes in the rules of public discourse, which significantly affects the process of legitimizing the government and can lead to an exacerbation of crisesof legitimacy.A key role here is acquired by the communicative component, which appears through the justification by powerful subjects to subordinates of their right to power. The study of communication in the context of interaction between rulers and the people comes to the fore. After all, in a democratic society, a high level of legitimation can be achieved only if this interaction is constant and effective. Such communication is a condition for the formation of trust between the government and its subordinates. In turn, the use of moderndigital means also allows to fully implement the democratic idea of representation, providing an opportunity to collect «feedback» from citizens, their opinions and wishes. Thus, digitalization makes it possible to transform the government's public communication from a monologue into a full-fledged dialogue. This contributes to the legitimization of the actions of the authorities even in the conditions of postmodern negativism.

Розглянуто сутність та особливості концепції влади Б.Спінози. Доведено, що він створив цілісну концепцію влади як суто енергетичної у своїх проявах божественної (природної, субстанційної) могутності, що виявляє, здійснює себе в незліченному розмаїтті своїх модифікацій, зокрема у формі метафізичної могутності, фізичної сили, когнітивної могутності людського інтелекту над людськими афектами та політичної влади, в межах якої інтелектуальний потенціал найбільшої кількості людей може бути дійсно реалізований.

  Скачати повний текст

Дисертація присвячена "темі Данте" в творчості Ліста та проблемі синтезу мистецтв. Вперше розроблена концепція "Данте-теми" в її романтичній модифікації, як одного з фундаментів творчості та світогляду Ф.Ліста. Розкривається ідея про виключно важливе значення "Божественної Комедії" для Ліста. Твори, присвячені їй, - Фантазія-соната "Після читання Данте" і "Данте-симфонія" - аналізуються цілісно, в ракурсі проблеми синтезу мистецтв, головним чином - музики і поезії. Специфіка лістівського відображення "Данте-теми" досліджується на перехресті музикознавства і дантології.

  Скачати повний текст

Досліджено оригінальні тексти Р. Мелода (Солодкоспівця), М. Патарського, Г. Пісиди та І. Дамаскина. Виконано компаративний структурний і лексико-стилістичний аналіз гімнографічних одиниць різних жанрів, наявних у творчій спадщині Р. Мелода, зокрема жанру кондака. Визначено та порівняно особливості поетико-богословського мовлення аналізованих творів. На прикладі гімнографічних одиниць різних жанрів висвітлено формоутворювальну та богословську спадкоємності традиції візантійської богослужбової поезії. Досліджено гімнографічний жанр кондака Р. Мелода у зв'язку з його сирійським і ранньовізантійським архетипом і жанровими "нащадками". Запропоновано якісно новий погляд щодо проблеми становлення та розвитку східнохристиянської гімнографії з використанням музичної термінології (крещендо - кульмінація - дімінуендо). Зроблено спробу цілісного (лінгвістичного та поетико-богословського) зіставного дослідження гімнографічних одиниць різних жанрів. Увагу приділено комплексному аналізу мови текстів зазначених гімнографічних жанрів, зокрема, синонімічним теонімо-поетонімам та іншим художнім засобам, що є актуальним і новим для поетичної ономастики, яка досліджує процес творення та використання власних імен у художніх текстах. За результатами дослідження доведено, що східнохристиянська гімнографія є цілісним багаторівневим організмом, де жодна зміна у структурі не випадкова. На підставі порівняння синонімічних рядів теонімо-поетонімів, які зустрічаються в аналізованих творах, показано еволюцію поетико-богословського мовлення разом з зовнішньою формою церковних гімнів: від простого метафоричного звертання до Божества, вираженого одиничною лексемою, до цілої метрико-мелодійної та змістової єдності - херетизма, надпоетоніма, здатних вербалізувати складний богословсько-філософський концепт. Поетизовані переклади зазначених творів мають привернути увагу вітчизняних літературознавців, поетів-перекладачів і богословів.

  Скачати повний текст

Досліджено взаємозв'язок логіки та теології. Виявлено межу та значення застосування методів логіки у разі проведення аналізу теологічної проблематики. Досліджено особливості логічного аналізу класичних аргументів божественного існування (онтологічного, космологічного та теологічного) у межах традиційної та сучасної логік. Запропоновано два підходи до оцінки логіки як методу, який використовується для здійснення аналізу теологічних проблем. Один підхід виявляє домінуюче значення теології над логікою, де теологічні питання знаходяться у межах авторитету релігійних догм. Другий підхід відводить домінуючу роль логіці. У його межах виокремлено два напрямки, один з яких розкриває здатність логіки заперечити положення теології, логічний метод аналізу в межах цього напрямку постає як розкриття суперечностей теологічних проблем, другий напрямок розкриває можливість логіки підтвердити висновки теології. У межах цього напрямку методи логіки розглядаються як такі, що здатні довести істинність положень теології.

  Скачати повний текст

Досліджено метафізику Еросу в творчості Б.Вишеславцева у контексті філософської традиції російського релігійного ренесансу кінця XIX - початку XX ст., а також сучасної західноєвропейської та вітчизняної філософії. Проведено історико-філософський аналіз поняття Еросу у представників російського релігійного ренесансу. Установлено, що у визначенні Еросу Б.Вишеславцев не належить до жодного з зазначених напрямків, тому що у своїх дослідженнях він не акцентує уваги на проблемі статі, а міркує про Божественний Ерос. За компаративістським аналізом трагічної суті Еросу у Платона та Б.Вишеславцева виявлено істотне розходження інтерпретації концепції спрямованості Еросу в цих мислителів (Платон згадує два Ероси - Ерос Небесний та Ерос Земний, а Б.Вишеславцев - тільки один - Ерос як становлення морального життя людини). Єдиний Ерос у творчості Б.Вишеславцева з'являється у вигляді дихотомічного прагнення до нижчих і вищих цінностей.

  Скачати повний текст

Дисертація присвячена проєкту метафізики по той бік Абсолюту Юрія Мамлєєва як ідеологічному виправданню рашизму і трансгресивним стратегіям Безодні як способам виходу за межі людського. ?Мамлєєвська біографія та творчий корпус постають яскравим прикладом ідеологічно-філософського міту, що має на меті формування дискурсу виключності Росії та її історичного месіанства. Імперські наративи набувають у творчості Мамлєєва як художнього, так і філософського виразу, їх осердям стає те, що визначається як метафізика по той бік Абсолюту — уявлення про існування Безодні, що пропонує трансгресивні стратегії виходу до сфери не-людського поза божественною компетенцією. ?Метою дисертаційної роботи є осмислення мамлєєвського міту та трансгресивних стратегій Безодні як метафізики по той бік Абсолюту, а також визначення дієвих шляхів їх демітологізації та нейтралізації. В роботі відповідно до поставленої мети визначено п’ять завдань:— дослідити біографію Юрія Мамлєєва та систематизувати корпус його творів у контексті демітологізації; — визначити ключові особливості мамлєєвської метафізики по той бік Абсолюту й віднайти приховані впливи європейської метафізики на її формування;— провести порівняльний аналіз Безодні Юрія Мамлєєва, світу-без-нас спекулятивного реалізму, Ніщо Мартіна Гайдеґґера та внутрішнього досвіду Жоржа Батая; — означити ключові особливості трансгресивних стратегій Безодні;— визначити основні загрози метафізики по той бік Абсолюту та встановити шляхи їх усунення.Мамлєєвський міт спирається на три більш загальні міти: «русскій мір», «русскую ідєю» і «заґадочную русскую душу», які постають фундаментом рашизму як політичної релігії. Основою загальної систематизації мамлєєвського корпусу запропоновано п’ять стрижневих метатем: Безодня, утризм, Росія, Таємниця та смерть. Застосування поняття «метатеми» як інструменту систематизації дозволяє гармонійно поєднати літературний та філософський аспекти творчості Мамлєєва. Для упорядкування філософії Юрія Мамлєєва запропоновано використовувати поняття «анти-тріади деструкції» («утризм» — «Безодня» — «Росія»), котре демонструє неузгодженість та непослідовність мамлєєвських філософських ідей. Тотальне нарцисичне Я утризму заперечує фігуру Іншого та унеможливлює функціонування інших складових мамлєєвської філософії.Коріння ідеї Безодні чітко простежується в традиції негативної теології. Метафізичні координати, які визначають підвалини Безодні — Абсолют та Ніщо. «Принцип ночі» Безодні запропонований Мамлєєвим не є унікальним, він посилається на уявлення про божественний морок, Божество (Gottheit) та сферу принципового незнання. Поняття «Безодні» (Ungrund) як темної безосновності Мамлєєв запозичує в Якоба Беме, а потім виносить його за межі Абсолюту, як це робить Бердяєв із трансцендентною свободою. Антропологія Безодні містить у собі принципове протиріччя: з одного боку, Мамлєєв наголошує на тому, що богореалізація є необхідним етапом руху до Безодні, а з іншого, полишає можливі манівці, котрі здатні Абсолют ігнорувати. Три такі манівці означені Мамлєєвим дискурсивно в роботах «Доля буття» та «Росія Вічна» — негації, безпредметна позаонтологічна туга та Росія. І один неодноразово зображується в художній прозі — випадок.Демітологізовано вчення Мамлєєва про сім основних метафізичних якостей (концентр) Росії. Встановлено тотожність мислення російського суспільства та його влади, що обумовлює неможливість їх розмежування в сучасній політичній ситуації. Українськими поточними завданнями постають: захист загальнолюдського як сокровенного та культивація уваги до тендітних речей. Окреслено проблемне поле радикальної трансгресивності як нескінченність процесу відсування меж. Порівняно мамлєєвську метафізику по той бік Абсолюту та внутрішній досвід Жоржа Батая: визначено аспекти конверсії, комунікації та відповідальності як присутні в інтерпретації трансгресивності Батая та відсутні в Мамлєєва. Запропоновано в якості топологічних альтернатив до Безодні концепцію інших та проміжних просторів.^UThe dissertation is devoted to the Yuri Mamleyev`s project of metaphysics beyond the Absolute as an ideological justification of ruscism and also to the transgressive strategies of the Abyss as ways to transcend human boundaries. The Mamleyev`s biography and artistic body of work serve as a vivid example of an ideological-philosophical myth aimed at shaping a discourse of Russia's exclusivity and historical messianism. Within Mamleyev's body of work, imperial narratives find expression in both artistic and philosophical forms with their core being what is defined as a metaphysics beyond the Absolute — conception of the existence of the Abyss, suggesting transgressive strategies for venturing into the realm of non-human beyond the divine competence.The dissertation aim is to comprehend the Mamleyev`s myth and the transgressive strategies of the Abyss as a metaphysics beyond the Absolute, as well as to identify effective paths for their demythologization and neutralization. In accordance with the goal, the work identifies five tasks:— to explore Yuri Mamleyev's biography and systematically categorize his body of work within the context of demythologization;— to identify the key characteristics of Mamleyev's metaphysics beyond the Absolute and uncover hidden influences of European metaphysics on its formation;— to conduct a comparative analysis of Mamleyev's Abyss, speculative realism philosophy, Martin Heidegger`s Nothingness and Georges Bataille's inner experience;— to delineate the key features of the transgressive strategies of the Abyss;— to determine the primary threats of the metaphysics beyond the Absolute and establish strategies for their elimination;The mamleyevian myth is rooted in three more overarching ideological constructs: "russkij mir", "russkaya ideya" and "zagadochnaya russkaya dusha", which underpin ruscism as a political religion.We propose to base the overarching systematization of Mamleyev's corpus on a set of five central metathemes: Abyss, utrism, Russia, Mystery and Death. Using the concept of “metathemes” as an organizational tool allows us to connect both the literary and philosophical dimensions within Mamleyev's body of work harmoniously. To organize Yuri Mamleyev's philosophy, we suggest using the idea of “the anti-triad of destruction” (“utrism” — “Abyss” — “Russia”), which highlights the inconsistency and lack of coherence in Mamleyev's philosophical ideas. The total narcissistic Self of utrism negates the figure of the Other and impedes the functioning of other components of Mamleyev's philosophy.The concept of the Abyss finds its clear origins in the tradition of negative theology. Metaphysical coordinates, which determine the foundations of Abyss — Absolute and Nothingness. The “principle of night” of Abyss, proposed by Mamleyev, is not unique — it refers to conceptions of divine obscurity, the Godhead (Gottheit) and the realm of fundamental unknowability. Mamleyev derives the concept of “Abyss” (Ungrund) as a dark groundlessness from Jakob Böhme and later he transcends it beyond the Absolute, as Berdyaev does with transcendent freedom. The anthropology of the Abyss contains a fundamental contradiction: on one hand, Mamleyev emphasizes that God-realization is a necessary stage in the movement towards the Abyss, while on the other hand, he leaves open maneuvers capable of bypassing the Absolute. Three such maneuvers are outlined by Mamleyev discursively in works such as “The Fate of Being” and “Eternal Russia” — negations, non-objective beyond-ontological yearning and Russia. One is repeatedly portrayed in his fiction — the accident.In the research, we have conducted a demythologization of Mamleyev's doctrine on the seven core metaphysical qualities (concentre) of Russia, exposing their purely ideological nature. We also have established the congruence between the thinking of Russian society and its authorities, which makes it difficult to distinguish between them within the context of the contemporary political situation. Current Ukrainian objectives include safeguarding the universal as the meaningful and cultivating attention to delicate matters. The problematic realm of radical transgressiveness is delineated as the infinite process of boundary displacement. A comparison between Mamleyev's metaphysics beyond the Absolute and Georges Bataille's inner experience has been conducted: aspects of conversion, communication, and responsibility have been defined as present in Bataille's interpretation of transgressiveness but absent in Mamleyev's thought. As a topological alternative to the Abyss, we proposed the concept of other spaces and liminal spaces.

Комплексно розглянуто мовний образ парубка у фольклорних та етнографічних текстах від найдавніших часів до XX ст., в яких опосередковано відображено ментальність українського народу. Зроблено наукову інтерпретацію мовних засобів у фольклорних та етнографічних текстах, які позначають різні аспекти мовного образу парубка. Виявлено основні слова та лексико-синтаксичні конструкції, що виражають складники даного образу, їх семантичну структуру. Проаналізовано значення вербально виражених культурологічних елементів, зроблено моделювання типового стереотипу молодого неодруженого чоловіка в українській мовній картині світу. В науковому дослідженні використано записи українських фольклорних та етнографічних текстів, дані тлумачних і культурологічних словників. Мовні засоби народних текстів проаналізовано у контексті щоденного, наївного знання українців із урахуванням культурологічного, психологічного й аксіологічного елементів. Встановлено, що мовний образ парубка творить скадну систему взаємопов'язаних та взаємозумовлених характеристик (ознаки, кількість, часопростір діяльності, функції), більша частина яких пов'язана з семантикою "реалізація головної мети молодого неодруженого чоловіка - створити сім'ю". Виявлено, що фольклорні тексти виражають переважно позитивну оцінку даного фрагмента української мовної картини світу, названого різними лексемами, що пов'язано зі семою " посередництво між людьми і божественною силою", яку містять номени на позначення молодого неодруженого чоловіка. Показано, що використання етнолінгвістичного підходу до вивчення мовних засобів з використанням різнопланових мовних даних дозволило найбільш повно реконструювати мовний образ парубка, визначити його стереотипні риси та виокремити аксіологічний елемент досліджуваних лексем.

  Скачати повний текст

Здійснено історико-філософський аналіз вчення німецьких містиків (Екгарта, Таулера, Сузо, Беме) і Г.Сковороди у контексті європейської ірраціоналістичної традиції. Розглянуто феномен містики як основи духовної культури, взаємопов'язаний з містеріями античності, гносеологічними пошуками божества, містичним богослов'ям Отців Церкви. Висвітлено місце містичних вчень німецьких мислителів та Г.Сковороди в історико-філософському контексті шляхом експлікації впливів неоплатонізму й ісихазму на формування основних положень містичної антропології Екгарта, Таулера, Сузо, космології Беме, а також ремінісценції їх ідей у філософії Сковороди. Запропоновано позитивний підхід до оцінки містичного світосприйняття, що виконує роль конструктивного принципу позараціональної організації антропного виміру буття.

  Скачати повний текст

Проведено дослідження неоромантизму Лесі Українки як одного з провідних напрямків модернізації української літератури кінця XIX - початку XX ст. Наведено результати критичного аналізу модернізмоцентристської інтепретативної схеми й окреслено дефініцію неоромантизму в інтерпретації Лесі Українки. Визначено основні ознаки, що зближують неоромантизм з провідними тенденціями у європейській художній культурі досліджуваного періоду (генетична спорідненість з естетикою романтизму, неприйняття позитивізму та натуралізму, спрямованість на оновлення ідейно-естетичної парадигми літератури, інтеграція різноманітних художньо-стильових традицій). Встановлено "родову" прикмету неоромантизму, що вирізняє його серед інших літературних течій, зокрема, модернізму, якою є нове розуміння людини як "суверенної особистості" у системі суспільних взаємин. З'ясовано, що неоромантизм спрямований на пошуки самоцінності людської індивідуальності, у центрі його уваги - проблема свободи як "суверенності" та як вияву у мистецтві "істиного демократизму". Проаналізовно міфопоетику драми-фейєрії Лесі Українки "Лісова пісня" в аспекті ідентифікації неоромантичної моделі світу та неоромантичного ідеалу людини. Розкрито своєрідність "Лісової пісні", яка полягає у перетворенні космогонічної драми "вічного повернення" на драму духовного відродження особистості, буття у сфері духу - нетлінного та непідвладного ні вогню, ні божеству, ні часові. Зроблено висновок, що подолання відчуженості людини від світу та від себе самої можливе лише через осягнення власної духовної сутності, яка є критерієм і мірою людської свободи.

  Скачати повний текст

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». – Міжнародний гуманітарний університет, Одеса, 2021.Дисертаційна робота містить результати комплексного загальнотеоретичного дослідження неофіційного права як невід'ємного елемента правового життя суспільства. Матеріал дисертації узагальнює аналіз наукових праць, що стосуються вказаної проблеми, нормативно-правових актів, міжнародно-правових договорів, повсякденної діяльності людини у правовій сфері, статистичної та аналітичної інформації.У роботі наголошено, що проблематика права, як фундаментальної категорії, не втрачає актуальності в науковому середовищі, однак дихотомія «офіційне право» – «неофіційне право» на пострадянському просторі вивчена недостатньо. Окремі питання, пов'язані з неофіційним (недержавним, неформальним, тіньовим) правом порушені у роботах таких дослідників, як В. М. Баранов, С. В. Бірюков, В. В. Завальнюк, Г. М. Ланова, О. О. Уварова, Ю. О. Тихомиров, О. М. Трикоз та ін. Але предметом дисертаційного дослідження неофіційне право ще не виступало.Обґрунтовано, що основою дослідження неофіційного права виступає концепція юридичного плюралізму – одна з провідних ідей сучасної загальнотеоретичної юриспруденції. Проаналізовано зародження та розвиток цієї концепції у соціології права, юридичній антропології та юридичній етнології. Доведено, що саме плюралістичний підхід до права уможливлює його розуміння як багатовимірного явища, яке має різні форми свого існування, зокрема, неофіційне право.Охарактеризовано стан дослідження неофіційного (недержавного) права в зарубіжній юриспруденції та вітчизняній правовій науці. Установлено, що на заході дослідження права, не пов'язаного з державою, розпочалися ще в ХХст. і супроводжувалися гострими дискусіями, в результаті яких більшість науковців утвердилася в думці, що воно є частиною реально діючого права та існує в різних сферах суспільного життя. Натомість у вітчизняній юриспруденції неофіційне право є наразі предметом нечисленних досліджень. Здебільшого розглядаються окремі аспекти цієї проблеми крізь призму концепції недержавного правового регулювання (О. О. Уварова), у рамках юридичної антропології (В. В. Завальнюк), у зв'язку з формуванням неофіційного правопорядку (А. Ф. Крижановський, О. В. Крижановська) тощо. Російські вчені приділяють багато уваги тіньовому праву як різновиду негативного неофіційного права (В. М. Баранов, Ю. М. Тихомиров, О. М. Трикоз та ін.).Підкреслено, що методологія юриспруденції у своєму розвитку пройшла три етапи – класичний; некласичний; постнекласичний. На кожному з них розроблялися власні засоби пізнання та удосконалювалися існуючі. В результаті сучасна методологія юридичної науки є плюралістичною, що передбачає поєднання різноманітних методологічних підходів, прийомів і методів, та людиноцентристською, що означає передовсім пізнання «людини в праві».Для дослідження неофіційного права обрано такі основні концептуальні підходи, як антропологічний, аксіологічний, герменевтичний, синергетичний, потребовий, діалектичний та систему методів, серед яких: історіософський, порівняльно-правовий, системний, функціональний та ін.На основі узагальнення підходів до тлумачення категорії «праворозуміння» запропоновано вважати праворозумінням у широкому сенсі інтелектуальну діяльність, спрямовану на пізнання сутності та змісту права, у вузькому – сукупність знань, отриманих у результаті цієї діяльності. Проаналізовано типологію праворозуміння в сучасній юриспруденції, що будується за різними критеріями. Основою цієї типології визнано традиційну тріаду, що охоплює природно-правове, позитивістське та соціологічне праворозуміння. В сучасних умовах вони інтегруються з концепціями епохи постмодерну (антропологічною, комунікативною, ціннісно-нормативною та ін.), що й уможливлює пізнання неофіційного права.Охарактеризовано зародження та розвиток уявлень про різноманітність форм буття права у рамках природно-правового праворозуміння від найдавніших часів до сьогодення. Розуміння природного права як прояву справедливості, як неписаного закону на противагу позитивному праву (писаному закону) започаткувала антична філософсько-правова думка, у Середньовіччі первинним визнавався божественний «закон», у Новий час основою природного права вважалася розумна природа людини. Проаналізовано внесок у формування природно-правового праворозуміння зарубіжних і вітчизняних учених-філософів і правознавців. Установлено, що в сучасних умовах природно-правове праворозуміння дає змогу виявити сутність тих правових явищ, які не наділені формальними властивостями позитивного права, зокрема, неофіційного права.^UA thesis submitted for the degree of Doctor of Philosophy in specialty 081 – Law. – International Humanitirian University, Odesa, 2021.The thesis contains the results of a comprehensive general theoretical study of the unofficial law as an integral element of the legal life of society. The thesis materials summarize the analysis of scientific works related to the problem, regulations, international legal treaties, daily human activities in the legal field, statistical and analytical information.The thesis emphasizes that the issue of law, as a fundamental category, does not lose relevance in the scientific community, but the dichotomy "official law" - "unofficial law" in the post-Soviet space is insufficiently studied. Some issues related to unofficial (non-state, informal, shadow) law are raised in the works of such researchers as V.M. Baranov, S.V. Biryukov, V.V. Zavalnyuk, G.M. Lanova, O.O. Uvarova, Yu. O. Tikhomirov, O.M. Trikoz and others. But unofficial law has not yet been the subject of thesis research.It is justified that the basis of the research of unofficial law is the concept of legal pluralism – a leading idea of the contemporary general jurisprudence. The emerging and development of this concept in the sociology of law, legal anthropology and legal ethnology have been analysed. It is proved that the pluralistic approach to law makes it possible to understand law as a multidimensional phenomenon that has various forms of its existence, in particular, the form of the unofficial law.Academic background of unofficial (non-state) law in foreign and national jurisprudence has been characterized. It is revealed that the research of non-state law in the Western countries began in the XX century and was accompanied by heated discussions. The result of those discussions is the most scholars' conviction that the unofficial law is a part of the real law and it exists and functions in various spheres of social life. Instead, in the national jurisprudence, the unofficial law currently is asubject of few studies. For the most part, some aspects of this problem are considered through the prism of the concept of non-state legal regulation (O.O. Uvarova), within the framework of legal anthropology (V.V. Zavalnyuk), in the connection with the formation of unofficial law and order (A.F. Kryzhanovsky, O.V. Kryzhanovska), etc. Russian scholars pay much attention to shadow law as a kind of negative unofficial law (V.M. Baranov, Y.M. Tikhomirov, O.M. Trikoz, and others).It is emphasized that the methodology of jurisprudence in its development has gone through three stages - the classical; non-classical; post-classical. Each of them developed its own means of cognition and improved the existing ones. As a result, the modern methodology of jurisprudence is pluralistic, that involves a combination of different methodological approaches, techniques and methods, and human- centred that means primarily comprehension the problem of "human being in law".For the purpose of the research the author applied basic conceptual approaches (anthropological, axiological, hermeneutic, synergetic, needs-based, dialectical approaches) and a system of methods, including: historic and philosophical, comparative, systematic, functional methods etc.Basing on the generalization of approaches to the interpretation of the category "legal understanding", it is proposed to consider legal understanding in a broad sense as an intellectual activity aimed at comprehension the essence and content of law, in a narrow sense - a set of knowledge gained as a result of this activity. Different criteria of the typology of legal understanding in contemporary jurisprudence are analysed. The basis of this typology is the traditional triad, that includes natural law, positivist and sociological understanding of law. In the current context they are integrated with the concepts of the postmodern era (anthropological, communicative, value-normative, etc.), that makes it possible to study unofficial law.The origin and development of ideas about diverse forms of law within the framework of natural law understanding from Antiquity to the present are described. Ancient philosophical and legal thought initiated the understanding of natural law as a manifestation of justice, as an unwritten law in opposition to positive law(written law). In the Middle Ages the Divine law was recognized as the primary source of law. The contribution of foreign and domestic scientists, philosophers and jurists to the formation of natural-legal understanding is analysed. It has been found that in the current context natural-legal understanding allows to reveal the essence of those legal phenomena which are not endowed with formal properties of the positive law, in particular, unofficial law.