Простежено процес формування ідей персоналізму в українській філософській та соціально-політичній думці. Доведено, що ідеї персоналізму органічно притаманні українській філософії. Запропоновано в основу персоналізму покласти концепцію 4-х рівнів розвитку сутнісних сил людини. Історико-філософський, соціально-політичний аналіз ідей персоналізму надає змогу сформулювати мету філософії персоналізму: створити духовні та матеріальні засади для реалізації соціогенної потреби людини бути особистістю, організувати найкращих представників усіх класів та верств на розбудову умов для розвитку людини до рівня особистості. Філософія персоналізму - це шлях до практичної реалізації соціогенної потреби людини бути у житті особистістю, що відповідає її свідомим і несвідомим бажанням в духовному вдосконаленні. Певна частина філософських систем була інструментом оправдовування панування того чи того класу та світоглядною основою маніпуляцій свідомістю народних мас. Персоналізм - це філософія вдосконалення людини, яка, з одного боку, увібрала в себе християнські цінності, а саме, пріоритет духовного над матеріальним, що знайшло відображення у твердженні: "особистість - принцип буття" (А. Августин), а, з іншого, - узагальнила потребу в самореалізації. Філософія персоналізму створює методологічні та філософські передумови розбудови нового типу органічного суспільства, а саме: "діяльного" суспільства, універсальної гомогенної держави, тобто особистісного суспільства, що здатне узгоджувати суперечності між різними суб'єктами діяльності: окремими індивідами, класами, державою. Якщо сучасні філософи розмірковують щодо нових форм суспільного життя, то філософія персоналізму формулює інтелектуальний інструментарій, як це суспільство розбудувати. Отже, із соціально-політичної точки зору філософія персоналізму - це філософія міри у взаємовідносинах між різними суб'єктами соціально-політичної діяльності за умов пріоритету духовного над матеріальним. Філософія персоналізму здатна накреслити нові виміри взаємовідносин людини з владою (діалогова, аристократична демократія), з природою. Безумовно, персоналізм потребує нових концептуальних персонажів. Так, Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі вважали, що концептуальними персонажами в суспільстві мають бути філософ, митець і науковець. Приймаючи ці фундаментальні висновки відомих учених, зазначено, що до концептуальних персонажів слід додати історика, психолога, учителя й соціального працівника. Політик у своїй діяльності має орієнтуватися не лише на вимоги електорату, але, перш за все, на відтворення онтологічних основ людського буття, висловником яких є концептуальні персонажі. Спеціально підкреслимо, що філософія персоналізму повною мірою задовольняє потреби народних мас. Сьогодні посередня людина маніпулює свідомістю народних мас, залишаючи їх пасивним економічним та соціальним об'єктом, у той час, як персоналізм орієнтує людину на те, щоб вона ставала свідомим суб'єктом діяльності. Запропоновано тезу, що філософія персоналізму здатна поєднати суперечливі інтенції людського буття: потяг людини до вдосконалення й водночас потребу стабільності; бажання свободи діяльності й необхідність її обмеження, що життєво необхідно за умов антрополого-глобальної катастрофи; віру в розум й водночас усвідомлення того, що людина нездатна осягнути складність буття.

  Повний текст PDF - 165.754 Kb    Зміст випуску     Цитування публікації

  Якщо, ви не знайшли інформацію про автора(ів) публікації, маєте бажання виправити або відобразити більш докладну інформацію про науковців України запрошуємо заповнити "Анкету науковця"