Характеристика стану вегетативної нервової системи у хворих на цироз печінки та його залежність від ступеня важкості портальної гіпертензії за показниками дослідження варіабельності серцевого ритму

Цироз печінки (ЦП) супроводжується ураженням усіх оріанів і систем, у тому числі й вегетативної нервової системи (ВНС), що значно пришвидшує негативний прогноз через участь у патогенезі провідного синдрому портальної гіпертензії (ПГ), який є основною причиною смерті гепатологічних хворих. Мета роботи - охарактеризувати стан ВНС у хворих на ЦП та з'ясувати його залежність від ступеня важкості ПГза показниками дослідження варіабельності серцевого ритму. До дослідження за рандомізованим принципом із попередньою стратифікацією за наявністю ЦП залучено 240 пацієнтів дослідної групи (ДГ) із різним ступенем важкості ПГ (65 жінок (27,1 %) - 175 чоловіків (72,9 %) віком від 21 до 78 років), верифікованої за допомогою неінвазивного ультразвукового допплеро-флоуметричного обстеження судин черевної порожнини. Усім пацієнтам проведено визначення варіабельності серцевого ритму. Стан ВНС у хворих на ЦП характеризується зниженням сумарної активності вегетативного впливу на серцевий ритм через зниження симпатичних і парасимпатичних впливів, а також гуморального компонента. Найбільшу частоту серцевих скорочень (ЧСС) під час проведення визначення варіабельності серцевого ритму у пробі до та після навантаження верифіковано у хворих з ПГ III ступеня важкості - достовірно частіше, ніж у пацієнтів з ПГ I та II ступеня, різниця між якими також була статистично значущою (<$E р~<<~0,05>). Між ступенем важкості ПГ у хворих на ЦП та показником ЧСС у пробі до та після навантаження виявлено прямі кореляційні зв'язки середньої сили [(r = 0,41; <$E р~<<~0,001>) і (r = 0,26; <$E р~<<~0,001>)] відповідно, на основі чого можна стверджувати, що ЧСС достовірно збільшувалася у відповідь на наростання ступеня важкості ПГ і що вплив симпатичної нервової системи переважає над парасимпатичною із декомпенсацією ЦП, індукованого ПГ. Висновки: наростання вегетативної дисфункції, з переходом регуляції на місцеві (гуморально-метаболічні) рівні пропорційно залежить від ступеня важкості портальної гіпертензії у хворих на ЦП, що підтверджує роль ВНС у патогенезі виникнення ПГ, а також може слугувати надійним допоміжним діагностичним критерієм виявлення ПГ та одним із "маркерів" визначення ступенів її важкості.

Визначення лікувальної тактики і планування атипового видалення безсимптомних та без особливих патологічних змін нижніх ретенованих третіх молярів

Рішення про видалення безсимптомного та без особливих патологічних змін ретенованого зуба має грунтуватись на ретельній оцінці потенційних переваг і ризиків. Важливо правильно на підставі клінічних ознак та результатів рентгенологічних обстежень поставити діагноз, а відтак - прогнозувати ймовірність прорізування "зуба мудрості" або появу патологічних змін у ньому чи прилеглих тканинах. Мета роботи - визначити лікувальну тактику, план атипового видалення безсимптомного та без особливих патологічних змін нижнього ретенованого третього моляра. Під час дослідження використано авторську таблицю і комп'ютерну програму Xray analyzer, і за цим індивідуальним алгоритмом надано хворому допомогу, систематизовано всі вагомі критерії, які давали б змогу рекомендувати пацієнтові зберегти зуб або сформулювати підстави для його видалення. Для з'ясування технічних особливостей операції атипового видалення безсимптомного та без особливих патологічних змін нижнього ретенованого третього моляра необхідну інформацію введено в програму Хray analyzer. Підсумкова оцінка складності операційного процесу визначена програмою як середньої складності, а прогнозований час операції - 16 - 30 хв. Після препарування кістки з вестибулярного боку ретенований зуб видалено без секціювання. Взявши до уваги рекомендації програми, вдалося запобігти внутрішньоопераційним ускладненням, а з метою збереження сусіднього другого нижнього моляра проведено кісткове заміщення та пластичне формування його дистального приясенного краю. Висновки: обрані критерії у створеній нами таблиці допомогли обгрунтувати в конкретному клінічному випадку правильну тактику стосовно безсимптомногота без особливих патологічних змін ретенованого нижнього третього моляра, а детальна діагностика та планування операції атипового видалення, забезпечені комп'ютерною програмою Xray analyzer, значно спростили операційний процес та зменшили кількість можливих інтра- і післяопераційних ускладнень

Інформативність поєднання молекулярно-генетичних і цитогенетичних методів діагностики мієлофіброзу

Відповідно до сучасних критеріїв визначення діагнозу мієлофіброзу, вимагає підтвердження клональність патологічного мієлопроліферативного процесу. Однак єдиного патогномонічного маркера захворювання не виявлено. Мета роботи - з'ясувати інформативність молекулярно-генетичних, цитогенетичних методів виявлення клональних маркерів мієлофіброзу та їх поєднання для діагностики й прогнозування перебігу цього захворювання. В дослідженні взяло участь 37 хворих (33 з первинним мієлофіброзом і 4 з вторинним мієлофіброзом, що виник унаслідок трансформації справжньої поліцитемії). У 59,5 % хворих підтверджено наявність мутації JAK2V167F. Хромосомні аномалії виявили у 38,2 % хворих. Загальна смертність хворих із мутацією JAK2V167F становила 27,3 % за 24 місяці. За відсутності цієї мутації рівень смертності був трохи нижчим і становив 20,0 %. У 13,5 % пацієнтів цитогенетичні аномалії були єдиними виявленими клональними маркерами, за допомогою яких підтверджено хронічний мієлопроліферативний процес. Висновки: Одночасне проведення цитогенетичного аналізу та визначення мутації JAK2V167F у хворих на мієлофіброз підвищило відсоток підтвердження клональності патологічного процесу до 73,0 % хворих проти 38,2 - 59,5 % за умови використання лише одного методу дослідження.

Рівень 25(OH)D в сироватці крові хворих із полісуглобовою формою ревматоїдного артриту та його залежність від деяких клінічно вагомих показників

За останні роки значно зросла зацікавленість впливом вітаміну D на організм людини та його зв'язком із виникненням та перебігом ревматоїдного артриту (РА). Мета роботи - дослідити рівень 25(OH)D у сироватці крові пацієнтів із полісуглобовою формою РА та його залежність від деяких клінічно вагомих показників. Обстежено 93 пацієнтів із полісуглобовою формою РА віком від 27 до 80 років. Серед оглянутих переважали жінки (74,2 %). Середній вік жінок - 53,45 +- 11,16 року, чоловіків - 53,29 +- 12,06 року (<$E р~>>~0,05>). Виявлено, що у 92,4 % хворих на РА діагностується зниження рівня вітаміну D. У хворих на РА рівень 25(ОН) D в сироватці крові достовірно корелює з показниками DAS-28 (r = -0,36, <$E p~<<~0,001>), зокрема, кількістю уражених суглобів (r = -0,21, <$E p~<<~0,04>), швидкістю осідання еритроцитів (ШОЕ) (r = -0,26, <$E p~<<~0,05>) та С-реактивним білком (СРБ) (r = -0,24, <$E p~<<~0,05>), а середній рівень 25(ОН)D в сироватці крові достовірно нижчий у хворих на РА максимального ступеня активності, порівняно з тими, в кого хвороба має мінімальну активність (16,6 +- 9,3 проти 22,6 +- 9,7 нг/мл). Висновки: зниження рівня вітаміну D можна розглядати як один із чинників погіршення перебігу РА, що обгрунтовує його введення у комплексне лікування таких пацієнтів.

Коморбідність: сучасний погляд на проблему; клаcифікація (повідомл. друге)

Систематизація теоретичних і практичних знань про коморбідні захворювання, а отже, розв'язання цієї проблеми не переходить за межі наукових дискусій, з приводу чого й досі не існує погодженого розуміння її суті та уніфікації вживаної термінології. Для стандартизації наукових досліджень у вивченні коморбідності як випадкової комбінації в одного пацієнта різних за етіологією та патогенезом захворювань або ж нозологічної синтропії коморбідних захворювань науковцями запропоновано 13 індексів. Мета роботи - проаналізувати джерела літератури, які стосуються питання вивчення коморбідних захворювань і, подають сучасні погляди вчених стосовно цієї проблеми з метою її уніфікації. Проаналізовано джерела літератури, які стосуються питання вивчення коморбідних захворювань і, подаючи сучасні погляди вчених стосовно цієї проблеми, на основі чого вибудовано власну систематизацію отриманих фактів. Проаналізувавши численні праці науковців запропоновано всі захворювання, що виникають в організмі, поділити на моноураження (у певної людини є лише одне захворювання, неускладнене) та коморбідні захворювання (два захворювання і більше у однієї людини), які своєю чергою поділяються на рубрики, залежно від їх кількості, причини виникнення, клінічного варіанту уражень, взаємозв'язку між захворюваннями, поєднаними в одному організмі, походження, наявності морфолоіічних змін, залучення у процес органів і систем, черговості виникнення, симптоматичної домінантності, наявності ускладнень, прогнозу тощо. Окремо рубрифіковано ускладнення, залежно від їх особливостей. Висновки: подана класифікація може допомогти лікареві систематизувати й комплексно оцінити певне захворювання, визначити масштаб охоплення патологічним процесом певних органів чи систем органів, почерговість виникнення захворювань, можливість чи, навпаки, алогічність причинно-наслідкового зв'язку між ними, а відтак провести всі необхідні діагностичні процедури відповідно до їх важливості для визначення діагнозу, призначити лікування без вдавання до поліпрагмазії й отримати позитивний результат цього лікування.

Еволюція цільового рівня артеріального тиску у хворих на цукровий діабет: аналіз світового досвіду

Відомо, що 75,0 % ускладнень цукрового діабету (ЦД) внаслідок ураження серцево-судинної системи або нирок зумовлено артеріальною гіпертензією (АГ), яка у пацієнтів із ЦД спостерігається вдвічі частіше, ніж у інших групах пацієнтів. За поєднання ЦД із АГ ризик виникнення ішемічної хвороби серця підвищується в 2 - 4 рази, інсульту - вдвічі-втричі. Отже, АГ у хворих на ЦД слід якомога раніше діагностувати й якнайшвидше розпочати лікування. Мета роботи - проаналізувати результати міжнародних досліджень та сучасні рекомендації стосовно цільового рівня систолічного та діастолічного артеріального тиску (АТ) у хворих на ЦД. Використано контент-аналіз, метод системного й порівняльного аналізу, бібліосемантичний метод вивчення актуальних наукових досліджень стосовно цільового рівня систолічного та діастолічного АТ у хворих на ЦД. Серед хворих на ЦД смертність від інфаркту та інсульту вдвічі-втричі вища порівняно з пацієнтами без ЦД, а також більший ризик виникнення хронічної ниркової недостатності і ретинопатії. Проте попри численні дослідження та рекомендації світових наукових спільнот упродовж багатьох років, до сьогодні не існує одностайної точки зору стосовно рівня систолічного та діастолічного АТ у хворих із АГ та ЦД. Висновки: у випадку лікування АГ у пацієнтів з ЦД концепція "що нижче, то ліпше" і гіпотеза J-подібної залежності зниження АТ є конкурентними й потребують подальшого вивчення.

Сучасний погляд на проблему ураження органів дихання у хворих на цироз печінки: огляд літератури; опис клінічного випадку

Проблема захворювань печінки є однією з найпоширеніших у сучасній гастроентерології, а цироз печінки (ЦП) - основною причиною гепатаріій та гепатодепресій. Дисбаланс вазоактивних речовин з однієї сторони, та дифузний фіброз із сформованими вузлами регенерації з іншої, призводять до підвищення портального судинного опору та портальної гіпертензії (ПГ) з наступними порушеннями у системній гемодинаміці та кровообігу майже в усіх органах, у тому числі і легенях, наслідком яких є виникнення гепатопульмонального синдрому (ГПС) та портопульмональної гіпертензії (ППГ). Тому метою нашої роботи було зробити огляд сучасної літератури стосовно етіології, патогенезу, клінічних ознак, принципів діагностики та лікування цих уражень дихальної системи у хворих на ЦП та описати клінічні випадки з власної практики. Використано контент-аналіз, метод системного й порівняльного аналізу, бібліосемантичний метод вивчення актуальних наукових досліджень стосовно ГПС та ППГ у хворих на ЦП. Аналіз сучасної літератури свідчить, що ЦП - одне з найпоширеніших захворювань гепатобіліарної системи, а підвищення портального тиску є сигналом, який запускає молекулярні механізми виникнення патологічної гемодинаміки та порушення регуляції легеневого кровоплину, чому сприяє також і змінена чутливість гладеньком'язових клітин судин до ендо- та екзогенних вазоактивних впливів. Такими синтропічними вазопульмональними ускладненнями ЦП вважають ППГ та ГПС, які мають різні патофізіологічні механізми виникнення, клінічніознаки, особливості діагностики та відповідно лікування. Висновки: отже, сьогодні діагностування уражень дихальної системи та корекція її порушень у хворих на ЦП проводиться вкрай рідко, а після визначення діагнозу ЦП лікування переважно симптоматичне та скероване на корекцію гепатоцелюлярної недостатності, інтоксикації та набрякового синдрому. Водночас залишаються поза увагою небезпечні для життя пацієнта вазопульмональні ускладнення, наслідком яких є артеріальна гіпоксемія, що наростає й вимагає негайної медикаментозної корекції, а в деяких випадках і радикальних хірургічних заходів, аж до трансплантації печінки. Це вимагає проведення досліджень, присвячених з'ясуванню етіології та патогенезу, клінічного перебігу, особливостей діагностики і диференційної діагностики, а також лікування ГПС та ППГ.

Застосування неінвазивних методів верифікації стеатозу та фіброзу печінки для вдосконалення діагностичного алгоритму у хворих із неалкогольною жировою хворобою печінки

Неалкогольну жирову хворобу печінки (НАЖХП) розглядають як одне з найпоширеніших хронічних захворювань печінки, а серед населення розвинених країн це захворювання трапляється в однієї з трьох осіб середнього віку. Мета роботи - вдосконалити діагностичний алгоритм НАЖХП на основі оцінки сучасних можливостей неінвазивної діагностики цього патологічного стану. Використано контент-аналіз, метод системного та порівняльного аналізу, бібліосемантичний метод вивчення актуальних наукових досліджень стосовно практики застосування неінвазивних методів оцінки стеатозу та фіброзу печінки в разі неалкогольної жирової хвороби печінки (НАЖХП). Проаналізовано 73 джерела анілійською та українською мовами (Pub Med-NCBI, Medline, Cochrane Library, EMBASE, ResearchGate), з них відібрано ті, в яких висвітлено неінвазивні методи діагностики з доведеною високою чутливістю та специфічністю в разі НАЖХП. Результати й обговорення аналізу комплексних неінвазивних методів діагностики висвітлено в тексті статті й таблицях. Оскільки якісна ультразвукова верифікація стеатозу суб'єктивна, постійно вивчаються шляхи кількісної оцінки стеатозу печінки. Дослідження гепаторенального індексу показали 91,0 % чутливості та 84,0 % специфічності для стеатозу печінки. Контрольований параметр згасання (САР), який можна оцінити за допомогою апарата FibroScan, надає змогу більш точно кількісно оцінити рівень стеатозу печінки. Ретроспективно оцінили CAP у 115 пацієнтів, показуючи AUROCs 0,91 і 0,95 для стеатозу понад 10,0 і 33,0 % відповідно і достатню точність у класифікації стеатозу. CAP більш точний, ніж Steatotest, Fatty Liver Index (FLI) або Hepatic Steatotest Index. FLI використовує рутинні клінічні параметри і може бути дуже корисним у великомасштабних епідеміологічних дослідженнях, оскільки це допомагає уникнути радіолоіічного впливу і є загальнодоступним. Висновки: визначення клінічно-лабораторних індексів діагностики ступеня стеатозу та фіброзу печінки може застосовуватись для діагностики НАЖХП і кількісної оцінки ураження печінки для прогнозування захворювання та динамічного спостереження пацієнтів.

Ремоделювання лівого шлуночка у хворих на стабільну стенокардію, ускладнену серцевою недостатністю, зі зниженою і збереженою фракцією викиду

Одним із головних компонентів виникнення хронічної серцевої недостатності (ХСН), незалежно від її етіології, є ремоделювання серця. Тобто за ушкодженням міокарда на початку, що призводить до втрати певної кількості кардіоміоцитів, які функціонують нормально, наростає важкість ХСН через ремоделювання, спричиняючи погіршення прогнозу для хворого. З'ясувати особливості ремоделювання лівого шлуночка (ЛШ) у хворих на стабільну стенокардію II - III функціонального класу (ФК) залежно від зниження чи збереження фракції викиду (ФВ) ЛШ. Проведено повне клінічне обстеження 153 хворих з ХСН (105 чоловіків і 48 жінок, середній вік пацієнтів 68,80 +- 0,90 року). Першу групу сформували з хворих на стабільну стенокардію II - III ФК та зі серцевою недостатністю (СН) зі зниженою ФВ ЛШ (n = 47); другу - із хворих на стабільну стенокардію II - III ФК та СН зі збереженою ФВ ЛШ (n = 106). Контрольна група - 30 практично здорових осіб. У обстежених хворих на стабільну стенокардію II - III ФК з СН I - III ФК (перша група) зі зниженою ФВ ЛШ за результатами ЕхоКГ (порівняно зі здоровими людьми) визначали ознаки структурно-функціональних змін міокарда й зниження інотропної функції серця. У обстежених хворих на стабільну стенокардію з СН II - III ФК (друга група) зі збереженою ФВ ЛШ за результатами ЕхоКГ визначали аналогічні структурно-функціональні зміни в ЛШ. Порівняння ЕхоКГ-показників у хворих першої та другої груп виявило наростання структурно-функціональних змін ЛШ (<$E р~<<~0,01>) та достовірне зниження ФВ (<$E р~<<~0,01>) за наявності СН зі зниженою ФВ ЛШ. У обстежених хворих зі зниженою та збереженою ФВ ЛШ переважала концентрична гіпертрофія лівого шлуночка (ГЛШ). У обстежених хворих із СН зі зниженою ФВ ЛШ переважав III (значний) ступінь ГЛШ (<$E р~<<~0,01>). У хворих із СН зі збереженою ФВ ЛШ у більшості випадків визначали II (помірний) і менше III (значний) ступінь ГЛШ (<$E р~<<~0,01>). Одержані результати свідчать про те, що в обстежених хворих зі зниженою ФВ ЛШ ремоделювання серця відбувається за рахунок щораз більшого наростання ступеня ГЛШ і ремоделювання серця, яке має несприятливий прогноз. Висновки: вивчення й розуміння ремоделювання ЛШ у пацієнтів з ХСН ішемічного походження дає змогу більш точно й адекватно надавати медичну допомогу хворим на стенокардію II - III ФК, ускладнену СН зі зниженою та збереженою фракцією викиду ЛШ.

Залежність показників добового моніторингу артеріального тиску від активності патологічного процесу у хворих на системний червоний вовчак

Як відомо, перебіг системного червоного вовчака (СЧВ) часто супроводжується синтропічними ураженнями серцево-судинної системи, чільне місце серед яких посідає артеріальна гіпертензія. Як важливий чинник ризику виникнення й наростання важкості синтропічних серцево-судинних ускладнень у хворих на СЧВ, особливо в активній фазі, вона часто погіршує якість їх життя, а деколи стає основною причиною смерті. Визначено залежність показників добового моніторингу артеріального тиску (ДМАТ) від активності патологічного процесу у хворих на системний червоний вовчак. У рандомізований спосіб обстежено 83 хворих (71 жінка та 12 чоловіків) віком від 17 до 68 років з діагнозом СЧВ, яких згодом за активністю патологічного процесу на час ДМАТ стратифіковано на три групи: з активністю I ступеня (25 жінок і 5 чоловіків, середній вік 42,9 +- 2,1 року), II ступеня (33 жінки та 6 чоловіків, середній вік 37,9 +- 1,8 року), III ступеня (13 жінок та 1 чоловік, середній вік 37,9 +- 1,8 року). Контрольну групу склали 35 практично здорових осіб аналогічних статі й віку. ДМАТ проводили за допомогою апарата ABPM-04 (фірма Meditech, Угорщина), монітор активувався кожних 15 хв у денний час (з 06-00 по 21-59 год.) та кожних 30 хв у нічний час (з 22-00 по 05-59 год). Порівнювали показники ДМАТ у хворих із різними ступенями активності СЧВ між собою: хворих із I ступенем активності СЧВ порівнювали з хворими із II - III ступенями, а також хворих із II ступенем із хворими з III ступенем. Фактичний матеріал опрацьовано на персональному комп'ютері в програмі Microsoft Excel з використанням описової статистики й t-критерію Стьюдента для порівняння вибірок з нормальним розподілом. Порівнюючи показники АТ упродовж доби у хворих на СВЧ усіх груп між собою, констатували наявність достовірного зростання АТ з підвищенням ступеня активності СЧВ майже за всіма (окрім максимального діастолічного АТ) показниками зі зміною фізіологічного циркадного ритму через недостатнє його зниження в нічний час та зі збільшенням частоти епізодів, за яких АТ перевищував допустимі норми. Виявлені закономірності зміни показників ДМАТ впродовж доби зберігаються й за результатами їх оцінювання в нічний і денний час. Із наростанням ступеня активності СЧВ всі шість показників, які характеризують індекс часу упродовж як активного, так і пасивного періодів, закономірно підвищуються і найвиразніше прямо пропорційна залежність між наростанням важкості хвороби і величиною досліджених показників виявляється у хворих третьої групи порівняно з другою та особливо першою групою хворих. Висновки: у хворих на СЧВ показники ДМАТ залежать від активності патологічного процесу - із підвищенням його ступеня АТ достовірно зростає майже за всіма (окрім максимального діастолічного АТ) показниками, зі зміною фізіологічного циркадного ритму через недостатнє його зниження в нічний час та зі збільшенням частоти епізодів, за яких АТ перевищує допустимі норми. Виявлені закономірності зміни показників ДМАТ упродовж доби зберігаються і за результатами їх оцінювання в нічний і денний час.

Оцінка ролі поліморфізму G-308A гена фактора некрозу пухлини альфа у виникненні хронічної серцевої недостатності у хворих на ішемічну хворобу серця та ожиріння

Нещодавно науковцями запропоновано нову концепцію виникнення хронічної серцевої недостатності (ХСН), в основі якої лежить парадигма про системне запалення як про один із важливих незалежних чинників високого кардіоваскулярного ризику. Оцінено роль поліморфізму G-308A гена фактора некрозу пухлини <$E alpha> (ФНП-alpha) як можливого чинника виникнення ХСН у хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС) та ожиріння. Здійснено комплексне обстеження 222 хворих [107 чоловіків (48,20 %), 115 жінок (51,80 %)] зі стабільною ІХС атеросклерозного генезу та ожирінням різних ступенів (дослідна група). До групи порівняння увійшли 115 (52,17 %), 55 жінок (47,83 %)]. До контрольної групи увійшли 35 практично здорових осіб. Діаіноз визначали відповідно до чинних наказів МОЗ України. Поліморфний локус G-308A гена ФНП-alpha досліджували методом полімеразної ланцюгової реакції з електрофорезною детекцією результатів. Дезоксирибонуклеїнову кислоту (ДНК) виділяли з цільної крові за допомогою реагенту "ДНК-експрес-кров". За результатами дослідження констатовано, що носіями алелі А поліморфного локусу G-308A гена ФНП-alpha були 89 (40,09 %) хворих на ішемічну хворобу серця (ІХС) із супутнім ожирінням дослідної групи, 41 (35,65 %) хворий на ІХС групи порівняння, 9 (25,71 %) осіб контрольної групи; алелі G - 133 (59,91 %), 74 (64,35 %) і 26 (74,29 %). Генотипи поліморфного локусу G-308A гена ФНП-<$E alpha> у обстежених розподілились таким чином: у контрольній групі частіше траплявся генотип G/G - 25 осіб (71,43 %), рідше - генотип G/A - 8 осіб (22,86 %), 2 особи (5,71 %) мали генотип А/А. Хворих на ІХС групи порівняння спостерігалася така ж тенденція - 56 пацієнтів (48,70 %) генотипом G/G, 38 пацієнтів (33,04 %) з генотипом G/A, 21 пацієнт з генотипом А/А; у разі поєднаного перебігу ІХС та ожиріння (дослідна група) розподіл генотипів змінився: більшість хворих мали генотип G/A - 90 (40,54 %), генотип G/G - 74 (33,33 %) і генотип А/А - 58 (26,13 %). Висновки: алель А поліморфного локусу G-308A гена ФНП-alpha, є чинником ризику виникнення ХСН. Наявність алелі А та А/А генотипу поліморфного локусу G-308A гена ФНП-alpha у хворих асоційована з виникненням ХСН, алель G, навпаки, - зумовлена зниженням ризику виникнення ХСН.

Age-related changes of diameter and deformability of red blood cells = Вікові особливості діаметра та деформабельності еритроцитів

Відомо, що діаметр і деформабельність еритроцитів відіграють дуже важливу роль у підтримці нормальної мікроциркуляції в організмі людини. Мета роботи - вивчення вікових змін діаметра та деформабельності еритроцитів у практично здорових добровольців. Проведено дослідження морфологічних, біофізичних та біохімічних параметрів еритроцитів у 50 практично здорових волонтерів [дві вікові групи: молоді люди (22-30 років), люди похилого віку (75-89 років)]. У літніх людей виявлено надлишок великих (зрілих) еритроцитів, що зумовлено зменшенням співвідношення AДФ/AТФ, порушенням осмотичного балансу, збільшенням об'єму клітин, активацією сигнальних систем, що беруть участь у регулюванні деформабельності еритроцитів. Усе це сприяє виведенню старих еритроцитів із циркуляційного русла за допомогою макрофагів селезінки. Одержані результати свідчать про відмінності реологічних характеристик еритроцитів у осіб різного віку. Висновки: у крові осіб похилого віку спостерігається надмірна кількість еритроцитів великих розмірів. Відмінні від звичних реологічні властивості еритроцитів в осіб старшого віку можуть спричиняти виникнення серйозних серцево-судинних захворювань.

Характеристика синтропічних коморбідних позапечінкових уражень у хворих на цироз печінки залежно від ступеня важкості портальної гіпертензії

Як відомо, цироз печінки (ЦП) не обмежується гепатобіліарною системою, а поширюється й на інші органи та системи. На цій підставі його розглядають як цирозну хворобу всього організму з втягненням у патологічний процес різних органів і систем організму, трактованих як синтропічні коморбідні ураження, що здебільшого стають причиною тимчасового, а відтак стійкого порушення працездатності, інвалідизації, часто - смерті хворого. Мета роботи - з'ясувати характер і частоту синтропічних коморбідних позапечінкових уражень у хворих на цироз печінки залежно від ступеня важкості портальної гіпертензії. До дослідження за рандомізованим принципом із попередньою стратифікацією за наявністю ЦП залучено 240 пацієнтів [65 жінок (27,1 %) та 175 чоловіків (72,9 %) віком від 21 до 78 років (середній вік 47,8 +- 0,7 року), середня тривалість захворювання 4,2 +- 0,2 року]. Окрім загальноклінічних методів обстеження усім хворим проводено удосконалене ультразвукове допплерофлоуметричне обстеження (УЗДФМО) судин черевної порожнини. Із-поміж усіх виявлених синтропічних коморбідних уражень у хворих на ЦП найбільш виражену залежність зі ступенем важкості портальної гіпертензії мають печінкова енцефалопатія [r = 0,73 (<$E р~<<~0,001>)], "голова медузи" [r = 0,72 (<$E р~<<~0,001>)], варикозно розширені вени стравоходу [r = 0,69 (<$E р~<<~0,001>)], коагулопатія [r = 0,69 (<$E р~<<~0,001>)] та артеріальна гіпотонія [r = 0,69 (<$E р~<<~0,001>)], частота яких прямопропорційно залежить від ступеня важкості портальної гіпертензії. Висновки: врахування синтропічних коморбідних уражень інших органів і систем, їх характерстика залежно від ступеня важкості портальної гіпертензії - ключового патогенетичного чинника виникнення та наростання важкості синтропічних коморбідних уражень посідає важливе місце у визначенні тактики лікування та прогнозу хворих на ЦП.

Характеристика стану дихальної системи у хворих на цироз печінки та залежність її синтропічного ураження від важкості захворювання за класом C. G. Child - R. N. Pugh

На сьогодні відомо, що зміни кровообігу, які супроводжують цироз печінки (ЦП), є основою не лише портальної гіпертензії та характерних її ускладнень, але й порушення кровоплину майже в усіх органах, у тому числі і легенях, з виникненням у них важких патологічних змін. Тому, метою нашого дослідження було охарактеризувати стан дихальної системи у хворих на ЦП та залежність її синтропічного ураження від важкості захворювання за класом C. G. Child - R. N. Pugh. Рандомізованим принципом, з попередньою стратифікацією за наявністю синтропічного гепатопульмонального синдрому, комплексно обстежено 93 хворих на ЦП. У всіх осіб досліджуваної групи виявлено ознаки задишки, важкість якої наростає, із акроціанозом та появою "судинних зірочок", явищ гіпоксемії, більш виражених у положенні лежачи, зростання хвилинного об'єму крові, що її поглиблює, оскільки зменшується час транзиту крові, а, відповідно, і газообмін через розширені легеневі капіляри. Інтенсивне ж зменшення показників парціального тиску СО2, парціального тиску О2, насичення крові киснем, загального вмісту СО2, вільного і зв'язаного О2 у порівнянні з референтними показниками (<$E р~<<~0,05>), підтверджує наявність у них гіпоксемії внаслідок порушення вентиляційно-перфузійних співвідношень та формування артеріовенозних шунтів. Висновки: серед захворювань дихальної системи у 45,4 % хворих виявлено ГПС, частота якого достовірно (<$E p~<<~0,05>) зростає з наростанням важкості ЦП за C. G. Child - R. N. Pugh. Оцінка результатів клінічно-лабораторно-інструментального обстеження стану дихальної системи у цих хворих, дозволила виявити, що чим важче ураження печінки, то більш виражені задишка, порушення вентиляційної функції легень за рестриктивним типом із гіпоксемією та порушенням газового складу крові, зі зниженою здатністю гемоглобіну зв'язувати, а також переносити кисень, і більш вираженим формуванням артеріовенозних шунтів.

Лапароскопічна холецистектомія у лікуванні хворих із легким перебігом гострого біліарного панкреатиту

Гострий панкреатит - одна з трьох основних причин шпиталізації в гастроентерології. Загальна летальність від гострого панкреатиту низька (1,0 - 4,0 %), проте зростає в 5 - 10 разів, якщо перебіг захворювання ускладнюється органною дисфункцією або інфікованим панкреонекрозом. Мета роботи - порівняти результати ранньої і відтермінованої лапароскопічної холецистектомії у хворих на легкий гострий біліарний панкреатит на підставі оцінки інтра-, ранніх та віддалених наслідків операційного втручання. Здійснено оцінку інтра-, ранніх і пізніх післяопераційних ускладнень у дібраних у рандомізований спосіб 145 пацієнтів, з першим епізодом легкого перебігу гострого біліарного панкератиту (64 жінки та 81 чоловік віком від 18 до 76 років). Діагноз визначали на підставі міжнародних критеріїв (Banks P. A., Freeman M. L., 2006), біліарний генез панкреатиту підтверджували візуалізацією конкрементів або біліарного сладжу в жовчному міхурі ультрасонографічно, а важкість панкреатиту хворих визначали за критеріями J. H. C. Ranson (1974). Хворих стратифіковано на дві групи: основна (23 жінки та 26 чоловіків віком від 18 до 72 років), яким лапароскопічну холецистектомію проводили впродовж 72 год після ліквідації явищ гострого панкреатиту; група порівняння (46 жінок і 50 чоловіків віком від 18 до 76 років), яким операційне втручання виконали через 4 - 8 тижнів після виписування з лікарні. Оцінювали частоту ранніх ускладнень лапароскопічної холецистектомії, а також необхідність у дренуванні черевної порожнини, застосуванні додаткових інтраопераційних методів діагностики, проведенні конверсії. Після проведення ранньої холецистектомії у хворих на гострий біліарний панкреатит вірогідно частіше виникала необхідність у дренуванні черевної порожнини і застосуванні додаткових інтраопераційних методів діагностики. Тому, виконуючи лапароскопічну холецистектомію, дотримувалися принципу CVS (critical-view-of-safety), стандартизованої операційної техніки для позитивної ідентифікації жовчного міхура, міхурової артерії та протоки. Якщо ж надавали перевагу відтермінованій холецистектомії, то у віддаленому післяопераційному періоді істотно збільшувалася (<$E р~<<~0,05>) частка хворих із обструкцією позапечінкових жовчних шляхів і рецидивами гострого панкреатиту, який зазвичай перебігав у важкій формі. Висновки: рання холецистектомія у хворих із легким перебігом гострого біліарного панкератиту запобігає рецидиву біліарного панкреатиту й виникненню інших ускладнень жовчнокам'яної хвороби порівняно з відтермінованим операційним втручанням. Водночас така тактика потенційно небезпечніша щодо інтра- і ранніх післяопераційних ускладнень, що вимагає високої кваліфікації оперуючого хірурга і часто додаткового матеріального забезпечення.

Клініко-функціональні особливості гострого коронарного синдрому у пацієнтів із коморбідним цукровим діабетом 2-го типу

Згідно з міжнародними реєстрами, частка пацієнтів на цукровий діабет 2-го типу в когорті пацієнтів з гострим коронарним синдромом коливається від 22,0 до 34,0 %. Перші симптоми гострого коронарного синдрому виникають у хворих на діабет у середньому на 14,6 року раніше, ніж у пацієнтів без цього ендокринного захворювання. Мета роботи - з'ясувати клініко-функціональні особливості перебігу гострого коронарного синдрому за наявності коморбідного цукрового діабету 2-го типу. Обстежено 102 пацієнтів (49 чоловіків і 53 жінки, вік від 54 до 75 років). Залежно від клінічного варіанта гострого коронарного синдрому і наявності чи відсутності супутнього діабету, хворі були стратифіковані на групи. До I групи включено 60 пацієнтів з нестабільною стенокардією, а також з інфарктом міокарда без ST, з них 33 хворіли на цукровий діабет і 27 не мали діабету; до II групи увійшли 42 пацієнти на інфаркт міокарда з ST, серед яких були 24 хворі на цукровий діабет - 18 і без діабету. У пацієнтів із гострим коронарним синдромом та коморбідним цукровим діабетом 2-го типу зафіксовано пізню шпиталізацію у профільне відділення, що вимагає проведення діагностичної коронарографії для уточнення діагнозу, підвищену частоту серцевих скорочень і більшу кількість епізодів синусової тахікардії, вищі показники систолічного та діастолічного артеріального тиску, більші розміри лівого передсердя, підвищений рівень глюкози в крові, а також характерні ознаки атерогенної дисліпідемії. Для пацієнтів із нестабільною стенокардією та інфарктом міокарда без елевації сегмента ST, за наявності коморбідного цукрового діабету 2-го типу, характерні нижчі показники фракції викиду лівого шлуночка та дещо більша поширеність ознак гострої серцевої недостатності. Висновки: у хворих на інфаркт міокарда з елевацією сегмента ST та з коморбідним діабетом спостерігаються збільшена товщина міжшлуночкової перегородки, задньої стінки лівого шлуночка, подовжений інтервал QT та дещо вища схильність цих пацієнтів до шлуночкової тахікардії і фібриляції шлуночків, порівняно з пацієнтами без діабету.

Оцінка якості життя пацієнтів із систолічною хронічною серцевою недостатністю, вплив діуретиків на якість життя

Рівень якості життя пацієнтів із хронічною серцевою недостатністю (ХСН) корелює з цілою низкою клінічно-демографічних показників і є невід'ємною частиною комплексної оцінки стану пацієнта, а також визначення й порівняння ефективності різних лікувально-реабілітаційних заходів. Мета роботи - проаналізувати вітчизняні та закордонні літературні джерела інформації щодо оцінки якості життя пацієнтів із систолічною хронічною серцевою недостатністю та впливу лікування діуретиками на цей показник. Ретроспективний аналіз 50 сучасних літературних джерел інформації. Виявлено, що незалежними предикторами низької якості життя серед пацієнтів із ХСН певною мірою, є: вік понад 60 років, жіноча стать, ішемічний генез ХСН, інфаркт міокарда в анамнезі, супутні артеріальна гіпертензія та стенокардія, величина дистанції проби з 6-хвилинною ходьбою <$E symbol Г~220,0> м, частота серцевих скорочень у спокої <$E symbol У~80> ударів за хвилину, розмір лівого передсердя <$E symbol У~46,00> мм, фракція викиду лівого шлуночка <$E <<~ 35,0> %, кліренс креатиніну <$E ~<<~60,0> мл/хв, рівень гемоглобіну <$E symbol Г~120,0> г/л, рівень сечовини сироватки крові <$E symbol У~600,0> мкмоль/л, рівень загального холестерину в плазмі крові <$E symbol Г~3,5> ммоль/л. Для тривалого підтримувального лікування діуретиками хворих із систолічною ХСН доведену перевагу щодо впливу на якісні показники життя хворих мають торасемід і особливо його пролоніована форма. Висновки: оцінка якості життя є невід'ємною частиною комплексного аналізу оцінки стану пацієнта, прогнозування можливих несприятливих подій, стратифікації пацієнтів за ступенем ризику негативних наслідків, а також визначення ефективності різних діагностичних і лікувально-профілактичних заходів. За потреби тривалого лікування діуретиками пацієнтів із систолічною ХСН доведену перевагу щодо впливу на якісні показники життя мають петльовий діуретик торасемід та його особлива форма з пролонгованим вивільненням.

Особливості ендотеліальної функції, ліпідного спектра крові та варіабельності серцевого ритму у хворих на стабільну стенокардію залежно від частоти серцевих скорочень

У типових випадках стабільної стенокардії рівень фіксованої вінцевої обструкції такий, що вінцевий кровоплин не забезпечує повної потреби міокарда в кисні, а за умов подальшого зростання цієї потреби, стає неоптимальним. В адаптації вінцевого кровоплину до потреб міокарда в кисні важливу роль відіграє ендотелій, який секретує безліч вазоактивних речовин. У разі ушкодження ендотелію виникає дисбаланс між рівнем синтезованих ендотелієм речовин, так звана ендотеліальна дисфункція, яка в подальшому відіграє важливу роль у перебігу захворювання. Мета роботи - з'ясувати особливості ендотеліальної функції, показників ліпідного спектра крові та варіабельності серцевого ритму у хворих на стабільну стенокардію залежно від частоти серцевих скорочень (ЧСС). У рандомізований спосіб обстежено 125 хворих на стабільну стенокардію, яких розподілено на групи залежно від ЧСС. До контрольної групи увійшли 34 практично здорові особи, порівнянні за віком і статтю. Ендотеліальну дисфункцію, проатерогенні зміни ліпідного спектра крові, вегетативний дисбаланс виявлено в усіх групах хворих на стенокардію, проте у хворих на стабільну стенокардію з ЧСС <$E >>~80> уд./хв спостерігали чіткіші порушення функції ендотелію (підвищений вміст ендотеліну-1 та фактора Віллебранда) й значніші проатерогенні зміни ліпідного спектра крові. На основі дослідження варіабельності серцевого ритму констатовано значний вегетативний дисбаланс у цих хворих. У пацієнтів із ЧСС 60 - 80 уд./хв і менше 60 уд./хв ендотеліальна дисфункція та зміни ліпідного обміну менш виражені, у них також спостерігається зниження функції парасимпатичної ланки ВНС у регуляції серцевої діяльності. Висновки: ЧСС <$E >>~80> уд./хв може бути використана як критерій оцінки важкості патогенетичних механізмів стабільної стенокардії.

Використання ортодонтичної брекет-системи як спосіб міжщелепної фіксації за умов травматичних переломів нижньої щелепи: ретроспективний аналіз літератури; власний досвід

Міжщелепна фіксація - важлива й невід'ємна складова лікування хворих із травматичними пошкодженнями щелепно-лицевої ділянки (ЩЛД), яка забезпечує оптимальний контакт оклюзійних поверхонь і може використовуватись як у варіанті самостійного консервативно-ортопедичного лікування, так і у вигляді обов'язкового супроводу хірургічної фіксації (остеосинтезу) кісткових фрагментів щелеп у разі їх травматичних пошкоджень. Вагомими недоліками існуючих методів міжщелепного шинування, зокрема, назубних дротяних шин, а також лігатурного зв'язування зубів є їх різко негативний вплив на тканини пародонта, низька гігієнічність, нерівномірність розподілу навантаження жувальних м'язів, біль під час проведення маніпуляції, психологічний дискомфорт пацієнта, що зумовлює потребу пошуку альтернативних методів міжщелепної фіксації. Мета роботи - здійснити ретроспективний аналіз літератури зі з'ясуванням історичних аспектів та узагальнити власний досвід застосування елементів незнімної ортодонтичної техніки (брекет-систем) для фіксації кісткових фрагментів за умов травматичних переломів нижньої щелепи (НЩ). Використано контент-аналіз, метод системного та порівняльного аналізу, бібліосемантичний метод вивчення актуальних наукових досліджень стосовно практики застосування елементів незнімної ортодонтичної техніки у травматології ЩЛД за останніх 30 років. Також від 2012 р. в клініці кафедри хірургічної стоматології та щелепно-лицевої хірургії ЛНМУ імені Данила Галицького в рандомізований спосіб обстежено 57 хворих (45 чоловіків, 12 жінок) віком від 18 до 45 років із травматичними переломами НЩ. Діагностику здійснювали на підставі клінічного та рентгенологічного (ортопантомографічного) обстеження. Бурхливий розвиток і впровадження у клінічну практику різноманітних ортодонтичних систем дали змогу екстраполювати показання до їх застосування з царини ортодонтії на інші стоматологічні медичні напрями, зокрема, у випадках травм ЩЛД. Оцінивши власні результати використання елементів незнімної ортодонтичної техніки у 22 пацієнтів із травматичними переломами НЩ, можемо стверджувати, що у всіх випадках вони були задовільні. Середній термін міжщелепної іммобілізації становив 19 +- 2 доби. В усіх пацієнтів на час зняття фіксувальних пристроїв клінічно та рентгенологічно спостерігались ознаки консолідації кісткових фрагментів. У жодного не порушено прикус. Висновки: міжщелепна іммобілізація за допомогою брекет-систем надає змогу в стислий термін відновити анатомічний і функціональний статус нижньої щелепи, а завдяки принципово іншому розташуванню фіксувальних елементів значно полегшує гігієнічний догляд за порожниною рота та майже не впливає на стан пародонта, не вимагає місцевого знечулення, не спричиняє больових відчуттів, дає змогу індивідуалізувати використання окремих груп зубів для рівномірного розподілу оклюзійного навантаження або навпаки - корекції оклюзійного співвідношення завдяки застосуванню спрямованої гумової тяги.

Вміст деяких гуморально-метаболічних вазоактивних чинників у крові хворих на цироз печінки та їх залежність від ступеня важкості гепатопульмонального синдрому

Важливим завданням сучасної гепатології є вивчення синтропічних уражень інших органів та систем у хворих на цироз печінки (ЦП), у тому числі і гепатопульмонального синдрому (ГПС). З'ясування його патогенетичних механізмів дозволило б діагностувати це ускладнення ще на ранніх етапах, запобігти наростанню важкості, використавши адекватні патогенетично обгрунтовані лікарські препарати. Мета роботи - визначити вміст деяких вазоактивних гуморально-метаболічних чинників укрові хворих на ЦП та з'ясувати їх залежність від ступеня важкості ГПС. Для досягнення мети дослідження в рандомізований спосіб з попередньою стратифікацією за наявністю та важкістю ГПС у дослідження було залучено 80 хворих на ЦП, яким було визначено рівні деяких ендотелійзалежних вазоактивних речовин у плазмі крові, показників ренінальдостеронової системи та вмісту натрійуретичного пептиду. Одержані результати показали, що рівні циклічного гуанозинмонофосфату, туморнекротизувального фактора alpha, ендотеліну-1, реніну, альдостерону, натрійуретичного пептиду в досліджуваної групи хворих були достовірно вищими (<$E р~<<~0,05>) у порівнянні з референтними показниками, а зростання їх вмісту прямопропорційно залежить від ступеня важкості ураження легень. Висновок: у хворих на ЦП з ГПС виявлено ендотеліальну дисфункцію та порушення стану ренін-альдостеронової системи, що призводить до внутрішньолегеневої вазодилятації з парадоксальною реакцією рецепторів легеневих судин на вплив вазоконстрикторів, що дозволяє розглядати вивчені вазоактивні чинники, як один із патогенетичних механізмів виникнення ГПС.