Надано криміналістичну характеристику злочинної діяльності щодо незаконного збуту наркотиків і визначено основні положення розслідування цих злочинів. Зазначено, що криміналістична характеристика незаконного збуту наркотиків тісно пов'язана із кримінально-правовою характеристикою цих дій. Розкрито характеристику елементів складу зазначеного злочину та відповідно подано систему відомостей про елементи механізму їх вчинення. Запропоновано визначити вирішення завдання щодо встановлення злочинця та зібрання доказів, достатніх для притягнення його як підозрюваного. Розглянуто проведення і документування оперативної закупки наркотиків регулювання законодавчими та відомчими нормативно-правовими актами. Зазначено, що початковий етап розслідування незаконного збуту наркотиків починається з моменту внесення відомостей про подію злочину до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується моментом, коли зібрані докази, які дозволяють скласти повідомлення про підозру.

Досліджено розвиток теоретичних і нормативних основ інституту допустимості доказів у кримінальному процесі, сформульовано авторське визначення понять "допустимість доказів", "інститут допустимості доказів". Запропоновано систему критеріїв допустимості доказів. З’ясовано значення інституту допустимості доказів за ухвалення законного й обгрунтованого вироку суду. Проаналізовано обставини, за яких Європейський суд з прав людини та національні суди відносять зібрані фактичні дані до недопустимих доказів, а також процедуру визнання доказів недопустимими під час судового розгляду. На підставі проведеного дослідження, а також узагальнення правозастосовної практики виявлено недоліки правового регулювання інституту допустимості доказів, порядку визнання доказів недопустимими, а також сформульовано науково обгрунтовані пропозиції, спрямовані на удосконалення чинного кримінального процесуального законодавства.

З'ясовано особливість податкової автономії місцевих органів влади відповідно до закріплених за ними фіскальних повноважень. Встановлено, що очікувана податкова автономія місцевих органів влади вказуватиме на зв'язок обсягу податків, що зібрані на території досліджуваної громади, та обсягу надходжень у місцевий бюджет за вирахуванням трансфертів протягом звітного періоду. Під фіскальними повноваженнями місцевих органів влади автор розуміє можливості окремих рівнів державного управління стягувати певні види податків, визначати базу оподаткування, встановлювати ставки певних видів податків, здійснювати адміністрування певних видів податків, забезпечувати в повному обсязі надходження певних видів податків у відповідний бюджет. Проведене дослідження дозволило встановити особливості податкової автономії місцевих органів влади відповідно до матриці розмежування фіскальних повноважень між рівнями державного управління в Україні.

Проведено аналіз теоретичних аспектів і законодавчого регулювання організаційних основ дій приватних детективів під час надання допомоги в розшуковій діяльності. В українському законодавстві є прогалина в цьому питанні, адже не прийнятий Закон "Про приватну детективну (розшукову) діяльність" не визначив правовий статус фізичної особи, що здійснює приватну детективну діяльність (приватного детектива); особливі підстави й умови ліцензування відповідної діяльності; порядок утворення та статутні вимоги до юридичних осіб, які спеціалізуються на приватній детективній діяльності. Досліджено, що за умов реформування законодавства України та переходу на європейські та найкращі світові стандарти у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні зростає попит на охоронні та детективні послуги, а це породжує необхідність розвитку вітчизняної приватної охоронної та детективної діяльності з неухильним дотриманням принципів верховенства права, законності, прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, збереженням професійної таємниці, конфіденційності, взаємодією з правоохоронними органами, органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Відзначено, що, не закріпивши права приватного детектива, законодавець обмежив його у свободі вибору і методах діяльності, а також не передбачив, яким чином мають бути оцінені та процесуально закріплені одержані відомості і зібрані докази. Аналізу цієї та інших проблем різного характеру, пов'язаних зі збиранням і використанням речових доказів особою, що здійснює приватну детективну діяльність, приділено увагу в даній статті. Висвітлено обставини, які змушують осіб звертатися по допомогу у приватні структури, де з ними буде укладено конкретний договір, а не до державних правоохоронних органів (де діють застарілі механізми та корупційні схеми розв'язання питань). Запропоновано для подальшого якісного розвитку, крім законодавчого врегулювання самої діяльності детективів, врегулювати належним чином систему навчання та взаємодії з державними правоохоронними органами.

У зв'язку зі зміною глобальних викликів відбувається зсув основних чинників загроз національній резильєнтності (НР): від воєнних загроз і тероризму до загроз, пов'язаних зі змінами клімату, цифровізацією суспільного життя, нерівністю і зниженням рівня демократії у світі. Згідно з останніми дослідженнями американських учених, на відміну від 2001 р., наразі проблеми тероризму і війни не є найбільш значущими глобальними викликами, які постануть перед країнами світу в найближчому майбутньому. І серед таких викликів - публічне управління, яке ставатиме все складнішим. Громадянське суспільство вимагатиме від урядів забезпечення індивідуальної і колективної безпеки, добробуту, але уповільнене зростання доходів, недовіра до влади, поляризація суспільства та дедалі більший перелік невідкладних проблем, пов'язаних з навколишнім середовищем, стануть порядком денним діяльності публічних службовців. Тому при формуванні стратегій розвитку України, як і будь-якої держави, аналізуючи можливі сценарії розвитку глобального ландшафту, дослідники стверджують, що всі позитивні можливості людства можуть бути реалізовані тільки через створення резильєнтної держави за допомогою резильєнтного публічного управління. Підвищення резильєнтності на інституційному рівні може бути забезпечено через упровадження стратегічного планування, технологій і процесів, які забезпечать стійкість під час кризових явищ. Але ще одним надзвичайно важливим фактором є публічні службовці, які є реалізаторами таких технологій і процесів. І рівень їх участі у формуванні резильєнтного управління ще не вивчений. Наукові запитання, які залишились поза увагою дослідників: Які зміни відбувались у парадигмі національно резильєнтності з 2001 р. дотепер? Якою є сучасна структура HP? Що собою являють індикатори резильєнтності публічного управління і яким чином впливають на формування НР? Який саме чинник об'єднує резильєнтних громадян і резильєнтні громади та формує резильєнтну державу? Аналіз наукових публікацій учених США доводить, що жодне попереднє дослідження не було присвячене: змінам концептуального розуміння "національної резильєнтності", показникам резильєнтної адміністрації, а також сприйняттю резильєнтності державними службовцями. Здійснення такого дослідження надасть змогу одержати основні джерела інформації для дослідження НР; сформувати розуміння поняття НР у США та Україні, а також установити основні показники резильєнтного публічного управління та ефект сприйняття НР державними службовцями. Дані будуть зібрані під час серії поглиблених інтерв'ю з топ-менеджерами установ державного управління. Крім того, буде аргументовано гіпотезу та встановлено кореляцію.

У зв'язку зі зміною глобальних викликів відбувається зсув основних чинників загроз національній резильєнтності (НР): від воєнних загроз і тероризму до загроз, пов'язаних зі змінами клімату, цифровізацією суспільного життя, нерівністю і зниженням рівня демократії у світі. Згідно з останніми дослідженнями американських учених, на відміну від 2001 р., наразі проблеми тероризму і війни не є найбільш значущими глобальними викликами, які постануть перед країнами світу в найближчому майбутньому. І серед таких викликів - публічне управління, яке ставатиме все складнішим. Громадянське суспільство вимагатиме від урядів забезпечення індивідуальної і колективної безпеки, добробуту, але уповільнене зростання доходів, недовіра до влади, поляризація суспільства та дедалі більший перелік невідкладних проблем, пов'язаних з навколишнім середовищем, стануть порядком денним діяльності публічних службовців. Тому при формуванні стратегій розвитку України, як і будь-якої держави, аналізуючи можливі сценарії розвитку глобального ландшафту, дослідники стверджують, що всі позитивні можливості людства можуть бути реалізовані тільки через створення резильєнтної держави за допомогою резильєнтного публічного управління. Підвищення резильєнтності на інституційному рівні може бути забезпечено через упровадження стратегічного планування, технологій і процесів, які забезпечать стійкість під час кризових явищ. Але ще одним надзвичайно важливим фактором є публічні службовці, які є реалізаторами таких технологій і процесів. І рівень їх участі у формуванні резильєнтного управління ще не вивчений. Наукові запитання, які залишились поза увагою дослідників: Які зміни відбувались у парадигмі національно резильєнтності з 2001 р. дотепер? Якою є сучасна структура HP? Що собою являють індикатори резильєнтності публічного управління і яким чином впливають на формування НР? Який саме чинник об'єднує резильєнтних громадян і резильєнтні громади та формує резильєнтну державу? Аналіз наукових публікацій учених США доводить, що жодне попереднє дослідження не було присвячене: змінам концептуального розуміння "національної резильєнтності", показникам резильєнтної адміністрації, а також сприйняттю резильєнтності державними службовцями. Здійснення такого дослідження надасть змогу одержати основні джерела інформації для дослідження НР; сформувати розуміння поняття НР у США та Україні, а також установити основні показники резильєнтного публічного управління та ефект сприйняття НР державними службовцями. Дані будуть зібрані під час серії поглиблених інтерв'ю з топ-менеджерами установ державного управління. Крім того, буде аргументовано гіпотезу та встановлено кореляцію.

Зважаючи на визначення терміна "докази" у процесуальних законах України, можна зазначити головне, що їх поєднує, - це дані, на підставі яких відповідний суб'єкт процесу встановлює наявність або відсутність обставин і фактів, що підлягають доказуванню, необхідних для ухвалення відповідного процесуального рішення на основі Конституції та законів України та за визначеними законом способом і порядком. Водночас деякі процесуальні закони (Кримінальний процесуальний кодекс України України, Кодекс України про адміністративні правопорушення) не лише встановлюють порядок здійснення правосуддя в Україні судами за відповідним видом судочинства, але й визначають суб'єктів, установлюючи їх компетенцію, спосіб, підстави, порядок їх дій/ухвалення рішень, вимоги до фіксації доказів, зокрема щодо одержання доказів на досудовій стадії. У разі закриття кримінального провадження, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення, адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше як через місяць із дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Є актуальним дослідити і визначити наявність чи відсутність правових підстав для можливості використання доказів, зібраних за різними процесуальними законами України, а саме в адміністративному процесі (під час розгляду і вирішення справ про адміністративні правопорушення), доказів, одержавних за правилами Кримінального процесуального кодексу України на стадії досудового розслідування до моменту закриття кримінального провадження. За результатами дослідження, викладеного в публікації, можна дійти таких грунтовних правових висновків: адміністративне процесуальне законодавство України та кримінальне процесуальне законодавство України регулюють різні сфери правовідносин, що передбачає, зокрема, різні спосіб, підстави, порядок дій/ухвалення рішень суб'єктів відповідного процесу, вимоги до збирання та фіксації доказів на досудовій стадії, які встановлюються в положеннях Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального процесуального кодексу України; національні суди в межах своєї компетенції, спеціалізації здійснюють правосуддя за відповідними видами судочинства виключно згідно з визначеними процесуальним законом процедурами, дослідження та надання правової оцінки діям/рішенням органів державної влади, зокрема щодо доказування, та збирання доказів, здійсненими на досудовій стадії відповідно до положень Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального процесуального кодексу України; національні суди поза межами своєї компетенції (спеціалізації) законодавчо позбавлені можливості здійснювати правосуддя, зокрема надання правової оцінки допустимості доказів, які зібрано та зафіксовано на досудовій стадії за іншим процесуальним законом, ніж той, відповідно до якого розглядається справа. Це стосується, як зазначалось вище, неможливості під час розгляду та вирішення судом справи про адміністративне правопорушення досліджувати і надавати оцінку доказам, які не були одержані на досудовій стадії відповідно до положень Кодексу України про адміністративні правопорушення, а зібрані за положеннями Кримінального процесуального кодексу України.

Мета роботи - дослідити основоположні принципи, які грунтуються на повазі до людської гідності та прав людини і мають бути керівними при ухваленні рішень і практик у галузі медицини під час нинішньої кризи. Загальнофілософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи, зокрема діалектичний метод, метод аналізу, системно-функціональний метод, формально-логічний метод, герменевтичний метод. Узагальнено основні способи та засоби захисту прав пацієнтів в умовах пандемії COVID-19. Конвенція вимагає рівного доступу до медичного забезпечення для всіх людей в умовах обмежених ресурсів, щоб найуразливіші особи не зазнавалиі дискримінації; зібрані дані, необхідні для боротьби з COVID-19, мають бути надійно захищені; обмеження прав людей має бути регламентоване законодавчо та спрямоване на захист колективних інтересів і громадського здоров'я; особливого захисту потребують права осіб, які займаються розробкою терапевтичних заходів в умовах кризи.

Роботу присвячено проблематиці правового статусу краудфандингових платформ з вітчизняним законодавством. З'ясовано, що організатори краудфандингових платформ надають зацікавленим особам комплекс послуг, у тому числі на відплатній основі, що надають змогу здійснити вибір контрагента з метою укладання договору з ним. Види, зміст, умови надання цих послуг визначаються організаторами та можуть відрізнятися. Аргументовано думку, що спектр прав та обов'язків посередника в здійсненні спільного інвестування (або залучення коштів децентралізованих інвесторів з іншого боку) або спільного спонсорування залежить від характеру правовідносин між краудфандером та діджиталізованим майданчиком, а також від ліцензійних умов користування конкретною краудфандинговою платформою. Як правило, політика платформи залежатиме від того, чи прописано в її умовах право власності на конкретний проект. Також важливими характеристиками краудфандингової платформи є період виведення зібраних коштів та спосіб фінансування. За способом фінансування виділяють фіксований та гнучкий краудфандинг. При фіксованому способі збору коштів його ініціатор одержує зібрані кошти у разі, якщо проект набрав всю необхідну суму у встановлені терміни. При гнучкому способі фінансування можливі різні варіанти: або платформа стягує підвищений відсоток з проектів, які набрали весь необхідний обсяг фінансування, або застосовуються різні варіанти, такі як фінансування проекту на різних стадіях його реалізації, дофінансування проекту та інші схеми. Одним з прав, які зазвичай передбачаються правовим статусом краудфандингової платформи, виступає право одержання комісії за послуги онлайн-майданчика. Краудфандінг у класичному його розумінні передбачає стягнення платформою певного відсотка кількості зібраних коштів. Зроблено висновок, що спільне інвестування та спонсорування з використанням діджиталізованих інструментів є прогресивним напрямком розвитку сфери альтернативного фінансування. Визначено, що для встановлення конкретного кола суб'єктів спільного інвестування та спонсорування необхідно насамперед виявити правову природу відносин, що виникли, а потім звернутися до нормативних актів, що їх регламентують, тобто до спеціального законодавства у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності. Правовий статус краудфандингових платформ визначається нормами цивільного та інвестиційного законодавства. Особливості правового статусу краудфандингової платформи можуть також визначатися ліцензійними умовами самого майданчику, що пропонує цифрові інструменти для залучення коштів.