Викладено основні результати наукової розвідки довготривалих змін чисельності людності України та компонентів її формування у глибокій історичній ретроспективі. Завдання статті - розширити уявлення щодо трансформаційних змін складових формування чисельності населення України як за статистичний час, так і у достатистичну еру вітчизняної історії. Демостатистичним підгрунтям дослідження є реконструйовані автором історичні ряди демографічної динаміки нашої країни, які вперше дали можливість відтворити реальну траєкторію кількісних змін населення України від початку нашої доби. Досліджено трансформацію показників відтворення людності країни у контексті теорії демографічної модернізації та у порівнянні зі змінами аналогічних індикаторів в інших країнах Європи. Вперше з'ясовано, що загальний тренд у чисельності населення України упродовж тисячоліть був неоднозначним, особливо у минулому. Пертурбації (війни, голод, епідемії, природні катаклізми) зробили лінію тренду хвилеподібною; упродовж другого тисячоліття річні темпи приросту 150 разів опускалися нижче нульової позначки. Результати дослідження дали змогу вперше здійснити коректну періодизацію демографічного й епідеміологічного переходів: науково встановлено, що демографічний перехід бере свій відлік з середини 1890-х р., а епідеміологічний - з середини 1920-х р. У ході аналізу встановлено, що демографічний розвиток України триває у руслі загальносвітових тенденцій демографічного переходу і під впливом національних відмінностей. Український шлях модернізації в ХХ ст. виявився дуже драматичним - наша країна з 1990-х р. опинилася в авангарді держав, чиє населення скорочується і буде зменшуватись надалі. Специфіка динаміки демографічної модернізації в Україні у ХХ ст. полягає насамперед у тому, що вона, через багатомільйонну гекатомбу людських жертв, має деформований переривчастий характер, а останнім часом відбувається і демодернізація процесів відтворення населення нашої держави.

Мета роботи - поглиблений комплексний аналіз сучасних характеристик демографічного старіння в місті Києві, встановлення його відмінних рис та специфіки зумовлюваних цим процесом викликів. Демографічне старіння в столиці проаналізовано в порівняльному контексті - на тлі міського населення країни (з виключенням із розрахунків населення столиці) й у порівнянні з міським населенням Київської області - та з використанням нетрадиційних методичних прийомів оцінки постаріння, які до цих об'єктів дослідження раніше не застосовувались. За комплексом традиційних індикаторів постаріння населення Києва наразі оцінюється як молодше за міське населення України (без Києва), але дещо старіше за міське населення Київської області. В останні п'ять років у столиці та прилеглій області процес старіння прискорився, підвищилась і частка довголітніх осіб, що пов'язано як з деяким поліпшенням режиму дожиття, так і впливом "демографічної хвилі". Через переваги режиму дожиття в Києві проспективний вік старості для його населення є вищим. Тож індикатори постаріння й навантаження літніми за проспективним віком, які враховують досягнуту тривалість життя, засвідчують, що населення Києва є молодшим і ніж міське населення країни (без Києва), й ніж містяни Київської області, тож столиця має порівняно кращі демоекономічні передумови для соціально-економічного розвитку і потенційної підтримки осіб поважного віку трудоактивними. З використанням моделі стабільного населення, а також розрахунків за середньостроковим демографічним прогнозом для Києва встановлено, що надалі демографічне старіння в місті швидко прогресуватиме. Обгрунтовано, що столиці через специфіку її ролі та функцій в Україні притаманні підвищені потреби щодо розвитку системи медичної допомоги (особливо високоспеціалізованої) та різноманітних соціальних послуг, орієнтованих на літніх людей. Визначено специфічні ризики для літніх людей у великому місті, зумовлені епідемією COVID-19, та відповідні виклики для системи медичної й соціальної допомоги, а також імперативи щодо перебудови міського простору задля досягнення санітарної безпеки, забезпечення доступності повсякденних зручностей для людей різного віку та загалом комфортного проживання літніх осіб у великому місті.

Демографічні дослідження переважно спрямовані на вивчення розбіжностей шлюбності та народжуваності у міських поселеннях і сільській місцевості. Значно менше робіт, в яких розглядаються особливості перебігу цих демографічних процесів у межах великого міста. Особливий статус столичного міста посилює інтерес дослідників до нього. Втім столиця здебільшого розглядається на рівні з іншими регіонами і порівнюється з ними. Мета запропонованої роботи - намір з'ясувати особливості шлюбності та народжуваності у м. Києві та інших столицях окремих країн Східної Європи на тлі загальних характеристик цих процесів (середніх по країні та у міських поселеннях), виявити схожі риси і розбіжності. У представленому дослідженні вперше виявлено спільні та притаманні лише окремим столицям характеристики перебігу процесів шлюбності, розлучуваності та народжуваності у столичних містах країн Східної Європи. Застосовано методи наукового пізнання як порівняння, аналіз, узагальнення, графічний метод. Для аналізу використано дані демографічних щорічників за 2009 - 2018 рр. Польщі, Чехії, Болгарії, Білорусі, України та показники статистичних сайтів цих країн і Словаччини, до яких був вільний доступ і однакова методика розрахунку показників. Серед спільних рис розвитку демографічних процесів у столичних містах обраних країн привертає увагу більш масштабне, ніж у цілому у країні, розгортання постаріння шлюбності і материнства: такі показники як частка шлюбів, укладених після 30 років, частка дітей, народжених жінками у віці 35 років і старше, серед усіх народжених, середній вік матері при народженні дитини у столицях відчутно перевищують відповідні середні по країні показники. Відмінності між столицями в динаміці і структурі процесів утворення і розпаду шлюбів в значній мірі обумовлені національними особливостями шлюбно-сімейних поведінки населення їх країн. Представлене дослідження ставить під сумнів придатність для усіх країн досить поширеної тези, що великі міста порівняно із іншими регіонами країни зазвичай мають нижчі показники народжуваності, оскільки рівень народжуваності в окремих столицях може бути як нижчим за середній по країні показник, так і вищим за нього.

Розглянуто проблеми розвитку сучасних китайських мегаполісів. Охарактеризовано розвиток великих китайських міст у XX та XXI ст., проаналізовано сучасні проблеми та умови їх формування у найближчому майбутньому. Мета статті - показати динамічний розвиток найбільших і найважливіших сучасних мегаполісів Китаю і проблеми, які виникають у зв'язку з їх розвитком. Вперше у періодичній літературі наведено характеристику розвитку мегаполісів як раціонального варіанту територіальної організації урбанізованих територій. Методичну основу статті складають історико-логічний та комплексний підхід, табличний і графічний методи представлення результатів дослідження. У 1980-ті р. постали перші спеціальні економічні зони. Підвищення ролі територіального самоврядування підштовхнуло динамічний розвиток міст, зокрема, мегаполісів. Тривала концентрація населення у великих містах Китаю спричиняє їх подальше розширення та утворення великих столичних скупчень - мегалополісів. Віддаючи належне розвитку китайської економіки, слід значити, що її участь у міжнародному обміні, незважаючи на помітний прогрес, все ще занадто мала; розширення на світових ринках відбувається з низькою якістю і, як результат, з низькими цінами на китайські товари; зростання становища Китаю у світовій економіці переважно кількісне, а не якісне. Для закріплення Китаю як одного з лідерів процесу економічної глобалізації важливо забезпечити ефективне управління мегаполісами. Тому велику увагу приділено аналізу тенденцій та умовам подальшого розвитку китайських мегаполісів. Визначено, що через 20 - 25 років понад 1 мільярд громадян Китаю проживатимуть у мегаполісах, які перетворюватимуться у нову форму - мегалополіси. Визначено фактори, які впливатимуть на розвиток сучасних мегаполісів, та комплекс внутрішніх процесів їх подальшого розвитку (політичних, соціальних, економічних, етнічних, релігійних та екологічних), які потребують певної структуризації. Виявлено негативні риси урбанізації: зростання нерівності доходів громадян і погіршення структури народонаселення. Для подолання цих явищ корисною може бути реструктуризація регіональної економіки та заходи подолання нерівності, де перевага надаватиметься механізмам розподілу доходів залежно від якості праці, стимулювання соціальної відповідальності роботодавців тощо. Оцінено демографічну політику Китаю, спрямовану на поліпшення планування сім'ї.

Невизначеність є невід'ємною характеристикою демографічних процесів. Ще більшою мірою це стосується майбутнього. Точні детерміністичні прогнози принципово неможливі. Це визначає необхідність кількісної оцінки майбутньої невизначеності. Мета дослідження - розробка ймовірнісних демографічних прогнозів для мегаполісів України й аналіз результатів. Вперше розроблені ймовірнісні демографічні прогнози для деяких міст України. Дослідження проведено за допомогою методології функціональних даних, яка включає широкий набір демографічних методів і моделей, реалізованих у кількох пакетах мови програмування R. Обрана методологія базується повністю на статистичних даних і не потребує введення додаткових довільних гіпотез. У трьох випадках (а саме щодо народжуваності у Києві, Львові та Харкові) метод за замовчуванням (ARIMA) показав неправдоподібні результати, які могли бути спричинені ненадійними поточними даними. У цих випадках використовувались модель випадкового блукання. Для Одеси обидві моделі дають подібні результати. Цілком можливо, що в цьому місті недооцінка вибулого населення компенсується заниженням числа прибулих, що призводить до реалістичності поточних показників народжуваності (а саме їх знаменників) і, отже, узгодженості результатів прогнозу незалежно від методу. Прогнози смертності відповідають динаміці спостережуваних показників смертності та якості поточних даних. Використана модель екстраполювала тенденції до збільшення тривалості життя для Дніпра та Одеси і стагнацію для інших міст, що може бути спричинене невідповідністю знаменника для повікових коефіцієнтів смертності в останніх. Розрахунок показав, що чисельність населення Дніпра, Львова та Харкова у 2040 р., швидше за все, буде нижчою за рівень, досягнутий на початку 2019 р. Деякі шанси на зростання чисельності населення залишаються в Одесі, а Київ, швидше за все, матиме більшу людність. Віковий розподіл населення в усіх міс тах у майбутньому виглядає подібно. Кількість людей старше 40 років має найменшу невизначеність. У віці від 20 до 40 років невизначеність значно більша, що є наслідком невизначеності міграції молоді протягом горизонту прогнозу на 2019 - 2039 рр., оскільки всі ці міста є потужними освітніми центрами та приваблюють студентів. У 2040 р. ті, хто був студентом у 2020 р., досягнуть 40 років і можуть залишитися у великому місті чи виїхати. Невизначеність кількості осіб до 20 років випливає з двох джерел: невизначеності прогнозів народжуваності та невизначеності чисельності репродуктивних когорт, тобто цих 20 - 40-річних. Після отримання результатів найближчого перепису є необхідним перегляд цих прогнозів.

Розглянуто питання формування та функціонування інноваційних практик соціальної роботи в Україні. Її метою є висвітлення кращих зразків інноваційних практик соціальної роботи з вразливими групами громадян у державі та аналіз можливостей їх подальшого застосування. Актуальність дослідження зумовлена гуманізацією підходів до побудови відносин між людиною та системою соціального захисту, появою на державному рівні вимог до якості соціальних послуг, які позначаються на діяльності соціальних служб, створюючи певні нові зразки роботи із соціально вразливими групами громадян, а також гостротою та невирішеністю низки соціальних проблем, пов'язаних із соціальним захистом вразливих груп населення. Для реалізації зазначеної вище мети використано такі загальнонаукові методи як узагальнення, аналогії, логічного аналізу. Інноваційні практики - це практики у сфері соціальної роботи, які виникли як нові способи задоволення актуальних потреб клієнтів соціальних служб і спрямовані на досягнення максимально ефективного результату як у вирішенні проблем конкретних осіб, що потребують підтримки, так і соціальних проблем суспільства загалом. Запропоновано алгоритм формування інноваційної практики соціальної роботи з вразливими групами, який охоплює усі етапи від виявлення потреби у такій практиці до початку її функціонування. Установлено, що найпоширенішими серед інноваційних практик у сфері соціальної роботи в Україні є кейс-менеджмент та інтегровані соціальні служби. Проаналізовано специфіку цих практик, визначено та обгрунтовано шляхи їх подальшого розвитку. Обидві практики довели свою результативність і гнучкість у вирішенні конкретних соціальних проблем, а тому у найближчому майбутньому очікується розширення можливостей їх застосування (зокрема і в умовах новостворених територіальних громад). Разом ці практики можуть забезпечити високу ефективність роботи вітчизняної системи надання соціальних послуг і підвищити професійний рівень соціальної роботи.

Одним зі шляхів покращення якості освіти в Україні є впровадження освітніх новацій, ефективність та значущість яких доведено на рівні пілотних проєктів, програм, практик, у тому числі у інших країнах. Для цього доцільно скористатися прикладним потенціалом концепції масштабування, яка допомагає обгрунтувати структуру і алгоритм взаємопов'язаних дій на різних інституційних та управлінських рівнях. Актуальність статті обумовлена тим, що нині на міжнародному рівні масштабування у сфері освіти перебуває під впливом міждисциплінарних розвідок і швидкого накопичення емпіричних даних у нових сферах освітньої діяльності, зокрема з питань сталого розвитку, а серед вітчизняних науковців і фахівців цю тематику досі недооцінено. Це зумовлює доцільність узагальнення концептуальних рамок та інституційних практик масштабування для подальшої концептуалізації його процесу. Мета статті - формулювання багатовимірної концептуалізації масштабу вання освітніх новацій з урахуванням сучасних теоретичних та емпіричних досліджень масштабування у соціально значущих сферах, а також логіки узгодженості ключових компонентів, процесів і результатів масштабування. Новизну дослідження засвідчує те, що дістала подальшого розвитку багатовимірна концептуалізація масштабування освітніх новацій, де як об'єкт масштабування запропоновано розглядати новацію, оскільки це поняття є ширшим за інновацію та охоплює більший діапазон освітньої діяльності, зокрема щодо імплементації принципів сталого розвитку. Обгрунтовано необхідність уведення у вітчизняний науковий обіг англомовного поняття "сайт масштабування" (scaling site), що є важливим для розуміння й інтерпретації концепції масштабування. Серед результатів дослідження варто відзначити запропоновану автором візуалізацію моделі масштабування, яка генерує різні міждисциплінарні ідеї та структури процесу масштабування з системної точки зору, охоплюючи ключові етапи та цикли. Увагу сфокусовано також на елементах та стратегіях масштабування (суб'єктах, контекстах, вимірах, ресурсах і фінансових моделях, підходах і драйверах), сценаріях адаптації (сайтах, рівнях, секторах, циклах і термінах) і сценаріях трансформації об'єкта (включно із моніторингом та оцінкою). Зроблено висновок про доцільність використання концепції масштабування у сферах освітньої діяльності, для яких кри тично важливими є результативність і темпи упровадження відповідних нововведень.

Стаття заснована на авторському соціологічному дослідженні "Самозбережувальна поведінка студентів". Використовуючи випадкову вибірку опитано 1200 студентів віком від 18 до 24 років із різних університетів Тбілісі, оскільки 70 % вищих навчальних закладів розташовані в цьому місті. Інтерв'ю проведено анкетними методом. Анкета містила відкриті і закриті питання, які опитувані заповнювали за допомогою навчених інтерв'юерів. Одним із важливих чинників державної національної безпеки і економічної стабільності є здоров'я населення, він визначає демографічний потенціал країни на макрорівні. Тому важливо вивчити самозбережувальну поведінку населення. Дослідження - перше у новому столітті соціологічне дослідження студентів Грузії. Вивчено цінності, мотиви, установки, норми поведінки студентської молоді з погляду їх здоров'я і виявлено фактори ризику, що впливають на нього. Дослідження підтвердило, що з точки зору здоров'я серед студентської молоді існують чоловічі і жіночі моделі поведінки. Жінки схильні менше цінувати своє здоров'я, але більше піклуються про нього, у них вища установка на тривалість життя, ніж у чоловіків, чия модель поведінки протилежна жіночій. Чоловіки більше цінують власне здоров'я, але менше піклуються про нього, ніж жінки. Крім того, в процесі виховання молоді були допущені помилки у формуванні культури самозбережувальної поведінки. Ті студенти, у яких в дитинстві виробилися звички піклуватися про своє здоров'я, акцентують увагу на ньому, добре розуміють важливість здорового способу життя, досягають успіху в турботі про своє здоров'я і уникають шкідливих звичок. Респонденти обох статей добре розуміють, що постійний догляд за здоров'ям позитивно впливає на тривалість життя, однак для більшості студентів турбота про здоров'я має скоріше лікувальний, ніж профілактичний характер. Ставлення людини до очікуваної тривалості життя розглядається як довгострокова потреба людини, яка визначає прагнення до довгого життя і відповідну самозбережувальну поведінку. Дослідження підтвердило прямий зв'язок між самооцінкою здоров'я та показником очікуваної тривалості життя. Респонденти вважають, що чим нижче самооцінка їх здоров'я, тим менша очікувана тривалість життя. Крім того, турбота про здоров'я сильно впливає на передбачувану тривалість життя. Показник ідеальної, бажаної та передбачуваної тривалості життя високий серед тих респондентів, які посякчас дбають про власне здоров'я.

Єдність і боротьбу протилежностей у контексті якості життя обумовлює використання первинних енергетичних ресурсів, викопних чи з альтернативних джерел, що пов'язано зі станом довкілля. Ефективна політика забезпечення сталого розвитку людства потребує витрат великої кількості енергоносіїв, щоб життя було гідним, і суворого обмеження витрат енергоносіїв, щоб зберегти довкілля. Мета статті - визначення залежності якості життя населення від споживання первинних енергетичних ресурсів у національних економіках. Новизна дослідження полягає у зіставленні якості життя населення у національних економіках зі споживанням первинних енергетичних ресурсів; застосуванні як мірила якості життя населення показника втрачених років здорового життя; введенні понять густини втрачених років здорового життя і екологічної густини (відношення національного значення Footprint до споживання енергетичних ресурсів). Методи дослідження: робота базується на використанні методики проєкту Глобального тягаря хвороби; компаративних досліджень, математичної статистики (регресійного та кластерного аналізу); математичного моделювання. На підставі кластерного аналізу доведено нерівномірність питомого споживання енергетичних ресурсів у національних економіках різного типу, виявлено, що країни індустріального типу споживають більше енергоносіїв, ніж країни з теплим кліматом, але менше, ніж розвинені країни, велике споживання енергетичних ресурсів сприяє зменшенню кількості втрачених років активного життя, але набагато збільшує розмір екологічного Footprint. Показано феномен півостровів з якості життя, виконано аналіз густини втрачених років здорового життя і екологічної густини у національних економіках щодо витрат первинних енергоносіїв, доведена суттєва нелінійність отриманих залежностей, показано, що забезпечення вимог сталого розвитку неможливе без погіршення якості життя населення країн, які витрачають багато енергоносіїв, але за умов експоненціальних характеристик розвитку процесів навряд чи погіршення будуть катастрофічними.

Досліджено ознаки депривації як непрямих індикаторів енергетичної бідності населення в контексті сталого людського розвитку. На основі узагальнення підходів до розуміння та оцінювання енергетичної бідності запропоновано розглядати паливну бідність як частину ширшого поняття енергетичної бідності населення, що охоплює не лише доступність і забезпечення енергетичними ресурсами та послугами, але й задоволення комплексу життєво важливих соціальних, економічних та екологічних потреб людини. Мета дослідження - аналіз енергетичної бідності населення на основі консенсусного підходу до оцінювання ознак депривації та визначення груп населення, найуразливіших до ризиків енергетичної бідності. Науковою новизною даної роботи є формулювання нового підходу до розширеного трактування енергетичної бідності в контексті сталого людського розвитку та використання консенсусного підходу в аналізі ознак депривації для визначення найуразливіших до ризиків енергетичної бідності груп населення в Україні. Ця мета обумовила застосування таких методів дослідження: узагальнення та системного аналізу, що дало змогу вивчити наявний науковий доробок щодо визначення енергетичної бідності населення та обгрунтувати методологію дослідження; статистичного аналізу та порівняння - для збору й систематизації даних, визначення переліку ознак депривації; абстрактно-логічного - для формулювання висновків за результатами дослідження. Узагальнено світові та європейські підходи до розуміння і вимірювання енергетичної бідності. На базі доступних національних статистичних даних проаналізовані ознаки депривації як непрямі індикатори енергетичної бідності населення в Україні та визначені соціально-демографічні групи, які мають підвищені ризики енергетичної бідності. У контексті сталого людського розвитку визначено необхідність глибшого теоретичного розуміння енергетичної бідності населення, що має поєднувати доступність і забезпечення енергетичними ресурсами та послугами із задоволенням життєво важливих соціальних, економічних та екологічних потреб людини. Аргументовано доцільність використання консенсусного підходу для оцінювання ознак депривації під час визначення найуразливіших до ризиків енергетичної бідності груп населення.