Запропоновано комплексний підхід до предмету дослідження з акцентом на функційному співвідношенні партій альта та фортепіано та виконавсько-інтерпретаційних параметрах. Континуум альтових сонат, створених протягом трьох з половиною століть, поділяється на дві історико-еволюційні хвилі. У межах першої (кінець ХVІІ - ХІХ ст.) акцентовано увагу на соціокультурних та естетичних передумовах формування й інтенсивного розвою жанру у множинності його індивідуально-стильових варіантів. Розглянуто найприкметніші взірці альтових сонат, створених у хронологічних межах романтичної та постромантичної доби, що належать М. Глінці, Н. Паганіні, Ф. Мендельсону, А. Рубінштейну, А. В'єтану, Й. Брамсу, Ф. Шарвенці, Р. Кларк. У межах другої хвилі (XX ст.) аналітичний матеріал умовно поділяється на: концертні сонати-діалоги, представлені творами П. Гіндеміта, А. Онегера, Д. Мійо, С. Василенка, В. Крюкова, В. Шебаліна, Б. Мартіну, А. Блісса, Дж. Рошберга, З. Ткач, О. Арутюняна, та симфонізовані сонати-монологи, які визначають драматургічну фабулу творів Д. Шостаковича, С. Беринського, В. Бібіка, Б. Фроляк, В. Степурка. Запропоновано виконавсько-інтерпретаційний дискурс, де концептуальні та стильові аспекти вищезгаданих творів розглядаються під знаком пошуку шляхів найбільш адекватного донесення авторського задуму до слухача.