Дослідження поглядів античних філософів на знання надає можливість розкрити буття людини як центр філософського розуміння знання, історичну взаємообумовленість вдосконалення знання і розвитку особистості, пізнання і освіти. Геракліт не вважав знання безособистісним, байдужим до щастя і гідного життя людини. Знання - це свідоме ставлення до закону людського буття як універсального, вічного Логосу, воно здатне вдосконалити людину, надати його життю сенс, принести щастя. Елеати визначають істинність знання через пізнавальні здібності людини, вони використовують принцип людиноцентризму. Знання визначає цілі, рішення, вчинки і поведінку людей. Від нього залежить досконалість людського життя. Знання вже не розглядається як онтологічна категорія, яка визначається Логосом (як це було у Геракліта). Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп і Демокріт вводять поняття цілепокладання і цілеспрямованості в філософський розгляд знання і людини, розглядають свободу як похідну від теоретичного знання. Філософія софістів надає початок просвітницької, освітньої спрямованості філософської думки. До софістів наукове мислення було спрямовано на вивчення зовнішнього світу. Софісти предметом філософських роздумів роблять саме мислення. У центрі уваги опиняється суб'єкт який мислить і усвідомлює як він здійснює процес мислення. Розум розглядається як результат суб'єктивної діяльності мислення. Але софісти абсолютизували суб'єктивність знання. Відносність усіх понять, етичних норм і оцінок походить від людини. Протидією цьому стало послідовне поглиблення принципу людиноцентризму в розумінні знання в філософії Сократа, Платона та Аристотеля. Історичний метод розгляду філософського розуміння знання є перспективним для подальшого вивчення ролі знання в процесі творення людини і удосконалення способу людського існування.