Обгрунтовано необхідність формування сучасного соціального конструкту публічної дипломатії шляхом реформування в Україні системи дипломатичної служби на всіх її організаційно-структурних рівнях за допомогою впровадження повсюдного цифрового врядування, а також налагодження успішних комунікацій між інститутами держави та громадянського суспільства. Запропоновано ухвалити регулюючі нормативно-правові акти, за допомогою яких стимулюватиметься опанування цифрових компетенцій у дипломатичній сфері із залученням недержавних організацій, які формально та неформально представляють Україну на міжнародній арені. Доведено, що відсутність єдиного стратегічного підходу та неузгодженість у здійсненні цифрових трансформацій на всіх організаційно-структурних рівнях дипломатичної служби значно знижує результативність упровадження будь-яких новацій. Визначено, що брак професійних кадрів, які володіють цифровими навичками та ефективно використовують свій креативний потенціал, призводить до формалізму, малоефективності та статичності дипломатичних процедур, а також спричинює стагнацію розвитку нових комунікативних практик зовнішньополітичного дискурсу. Рекомендовано запровадити в МЗС України посаду заступника міністра з цифровізації (CDTO) для здійснення інституційного управління сферою впровадження інструментарію цифрової дипломатії.

Розглянуто появу цифрової дипломатії в інформаційному просторі, її публічну сторону. З урахуванням розвитку інформаційних технологій і прискореного поширення соціальних мереж розглядається нова реальність у розвитку інформаційного простору не тільки для організацій і громадян, а й для держав. Обгрунтовано думку про те, що поруч зі змінами у сфері суспільного життя у цифрову епоху може відбуватися і трансформація дипломатії. Показано, як зовнішньополітичні відомства використовують соціальні мережі та інші інструменти для комунікації з громадськістю. Зроблено висновок, що з об'єктивним розвитком засобів комунікації в інформаційному просторі відбувається еволюція дипломатії, зберігаючи при цьому свою значимість у міждержавній взаємодії.

Розглянуто теоретично-методологічні обгрунтування модернізації інститутів системи державного управління в контексті впровадження інформаційних технологій. Через методологію неоінституалізму осмислено процеси впровадження інформаційних технологій. Флагманом упровадження інформаційних технологій на європейському просторі вченими визначено Естонію, тому для повноцінного розуміння процесів модернізації механізмів державного управління наведено інформацію про досягнення уряду Естонської Республіки. Представлено контраст рівня впровадження інформаційних технологій урядами тотожних за традиціями держав з різними масштабами використання інтернет-технологій у контексті надання державних послуг. Компаративний аналіз на базі методології неоінституалізму дав змогу осмислити тотожність та відмінність рис організаційної культури пострадянського періоду. Аксіологічний підхід окреслив патримоніальний характер традиціоналізму суттєвого стилю організаційної культури певних режимів влади.

Визначено нормативно-правове забезпечення інформаційно-комунікаційних технологій у виборчих процесах в Україні. Проаналізовано завдання щодо впровадження електронної демократії у стратегічних документах розвитку держави. Розглянуто перспективи та загрози, пов'язані з упровадженням електронного голосування на території України. Проаналізовано досвід використання цифрових технологій у виборчих процесах у країнах Європейського Союзу. Акцентовано увагу на розвитку електронної демократії в окремих державах світу. На основі наведеного аналізу розроблено пропозиції щодо вдосконалення виборчих процесів в Україні за допомогою інформаційних механізмів.

На основі аналізу нормативно-правової бази у сфері інвестиційної діяльності було з'ясовано поняття інвестиції, структуровано й представлено у графічному вигляді основні види майнових та інтелектуальних цінностей, цілі та форми державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні. На основі аналізу основних показників, що характеризують стан, структуру, джерела капітальних інвестицій, було визначено основні характеристики стану капітальних інвестицій в Україні впродовж 2015 - 2019 рр. та виявлено основні тенденції. Зроблено припущення, що в умовах наростання нестабільності фінансових ринків зростатиме роль та значення держави щодо формування правового забезпечення і вироблення дієвих антикризових механізмів для забезпечення стійкості фінансової системи та відновлення темпу зростання обсягу капітальних інвестицій.

Обгрунтовано перспективні напрями запровадження механізмів інтелектуального управління в діяльності органів публічної влади. Установлено, що у світі відбувається еволюційна зміна парадигми діяльності органів публічної влади шляхом еволюціонування різних концептуальних підходів - від "інформатизації державного управління" до "електронного урядування", на зміну якому приходить "цифровізація публічного управління та адміністрування" - "цифрове врядування" та стає базовим пріоритетом у розвитку концепту "інтелектуальне управління". З'ясовано, що в Україні цей процес перебуває лише на початковому етапі. Необхідними умовами для каталізації технологічних інновацій та забезпечення цільових інвестицій потрібно оперативне оновлення нормативно-правової бази, взаємопов'язані й адаптивні інститути, а також проактивний підхід урядовців. Обгрунтовано, що на практиці в усьому світі країни стикаються з низкою серйозних обмежень, подекуди ініціативи у цій сфері обмежуються оцифровуванням існуючих державних послуг, а не докорінною перебудовою всього процесу. Нерідко це відбувається через розгортання складних у використанні платформ, що в результаті призводить до низького рівня задоволеності користувачів. Існують також прогалини в організації міжвідомчої взаємодії, результатом якої є відсутність функціонально необхідної крос-платформеної інтероперабельності, зберігається розрив між ефективними й інтерактивними зовнішньоорієнтованими урядовими цифровими платформами і традиційними інформаційними системами, підтримкою внутрішніх процесів у ручному режимі, що не дає змоги досягти поставлених завдань щодо підвищення ефективності. У зв'язку з цим запропоновано низку перспективних напрямів запровадження механізмів інтелектуального управління в діяльності органів публічної влади України, які можуть стати основою дорожньої карти для наступного етапу інтелектуалізації управлінських процесів.

Представлено всебічне та доктринальне дослідження екологічної безпеки як складової національної безпеки України крізь призму узагальнення та систематизації сучасних концепцій і підходів. Констатовано, що належність екологічної безпеки до більш загальної категорії "національна безпека" є юридичним фактом, який характеризується преюдиціальним змістом, унаслідок прямого й опосередкованого закріплення на рівні чинного законодавства України, а отже, не потребує окремого аргументування чи доведення. Запропоновано три концепції визначення поняття "екологічна безпека" залежно від її функціонального призначення, зокрема управлінську, охоронну та карально-ретроспективну. Доведено, що кожна з представлених концепцій дає змогу виокремити лише певні закономірності екологічної безпеки, унаслідок чого доцільно запропонувати всезагальне поняття, яке б відображало синтез усіх представлених підходів. Отже, під екологічною безпекою доцільно розуміти структурний елемент національної безпеки, який відображає стан захищеності державних та суспільних інтересів і забезпечується шляхом застосування державного примусу в процесі здійснення державно-управлінської діяльності.

Розглянуто сутність проблеми оцінювання цифрових управлінських послуг. Обгрунтовано критерії комплексного оцінювання з урахуванням специфіки надання. Проведено фактологічний аналіз світових рейтингів оцінювання рівня цифровізації. Визначено поняття транзакції послуги. Запропоновано комплексну структуру порівняльних оціночних критеріїв на основі інтероперабельності для всіх типів транзакцій управлінських послуг на основі специфічних детермінант.

Обгрунтовано, що основою реалізації громадської думки має стати взаємодія органів публічної влади з громадськими організаціями, а також підзвітність і підконтрольність органів публічної влади у регіонах перед представницькими організаціями громад з огляду на необхідність подолання спрощеного розуміння демократії як необмеженої свободи громадян. Зазначено, що обов'язковою умовою прогресивного суспільного розвитку є рівність громадян та їх об'єднань. Доведено, що активне втручання громадських організацій у розвиток регіонів, руйнування управлінських стереотипів, готовність до нестандартних рішень, застосування нових методів управління свідчить про ефективність і перевагу керівництва регіоном через взаємодію органів публічної влади з громадськими організаціями. Визначено сутність та основні напрями взаємодії органів публічної влади з громадськими організаціями у сфері гуманітарного розвитку регіону. Наголошено на актуальності указаної проблеми за умов конституційної модернізації - реформ в Україні. З'ясовано суть взаємодії публічної влади і громадських організацій у розвитку гуманітарної сфери регіону.

Досліджено процес соціально-комунікативного діалогу як форми дискурсивної взаємодії у сфері публічного управління. З'ясовано, що для державно-управлінського дискурсу як площини реалізації політико-управлінських відносин діалогічність набуває парадигмального значення. Актуалізовано діалогічну взаємодію завдяки системному підходу, маючи в основі глобалізаційні процеси, пов'язані з модернізацією державного управління та трансформацією (децентралізацією) владних відносин. Досліджено соціальний діалог як інститут публічного управління, певну форму соціальної комунікації, елемент урегулювання та розвитку суспільних відносин. В авторському розумінні концепт діалогу показано як прогресуючу трансформацію владних відносин, що співвідноситься із парадигмальними засадами сучасної науки державного управління, актуалізуючи нові форми прямої участі громадян в управлінні державними справами. З'ясовано особливості провадження діалогу органів державної влади та громадянського суспільства в Україні, виокремлено управлінські аспекти, що потребують активізації.

Розглянуто процес формування та реалізації нової сучасної державної політики у сфері науки на теренах пострадянських країн. На прикладах Латвії та Литви проаналізовано застосування парадигми відкритої науки на державному рівні. Розглянуто нормативно-правові передумови для формування та реалізації державної політики відкритої науки в Латвії та Литві. Відзначено роль окремих закладів вищої освіти у запровадженні принципів відкритості у процесі здійснення науково-дослідної діяльності. Продемонстровано зв'язок існуючих нормативних документів відкритої науки в Латвії та Литві з чинними документами імперативного та рекомендаційного характеру Європейського Союзу. Показано роль е-інфраструктур, зокрема репозитаріїв наукових даних та академічних текстів у реалізації політики відкритої науки на державному та інституційному рівнях.

Уточнено функції та завдання системи забезпечення державної безпеки України в сучасних умовах європейської та євроатлантичної інтеграції. Установлено, що в офіційному дискурсі відсутні чіткі визначення місії, функцій та завдань системи забезпечення державної безпеки України, концептуальних поглядів щодо її розвитку. Обгрунтовано, що концептуальними засадами розвитку системи забезпечення державної безпеки України в умовах європейської та євроатлантичної інтеграції є ідея оцінки можливостей упровадження в державно-управлінську практику забезпечення державної безпеки зарубіжного досвіду в цій специфічній сфері та ідея вдосконалення функцій і завдань системи забезпечення національної безпеки. З огляду на це зазначене, запропоновано авторський варіант визначення місії, функцій, основних завдань системи забезпечення державної безпеки України з урахуванням позитивного досвіду країн-членів ЄС та НАТО у цій сфері.

Досліджено практику використання новітніх інформаційних технологій Національною поліцією України в процесі реалізації гендерної політики; охарактеризовано форми привернення уваги та залучення громадськості до гендерних ініціатив, їх важливість для впровадження реформ та переваги їх застосування в сучасній публічно-управлінській практиці порівняно з традиційними механізмами державного управління.

Розкрито сутність таких понять стратегічного планування, як "концепція реформування пенсійної системи України" та "стратегія розвитку пенсійної системи України", які слід розробити в контексті визначення цілепокладання та прогнозування розвитку системи пенсійного забезпечення в Україні. Установлено їх взаємозв'язок, послідовність прийняття та реалізації. Доведено, що при дотриманні послідовності: концепція - стратегія знижується рівень абстрактності та підвищується ступінь нормативності документів. Обгрунтовано, що несвоєчасне прийняття необхідних документів стратегічного планування, непослідовність, відсутність координації прийняття нормативно-правових актів призводять до виникнення негативних наслідків у системі управління пенсійним забезпеченням. Акцентовано увагу на необхідності проведення комплексної оцінки функціонуючої пенсійної системи за визначеними критеріями і показниками, що включають, зокрема, актуарні розрахунки, на основі яких потрібно прийняти Концепцію реформування пенсійної системи України та Стратегію розвитку пенсійної системи України. Запропоновано стратегічні цілі розвитку пенсійної системи України: забезпечення фінансової стабільності пенсійної системи; створення умов для забезпечення гідного рівня життя особам, які досягли пенсійного віку. Визначені завдання розвитку системи пенсійного забезпечення розділено на дві групи з урахуванням поставлених цілей. Пропозиції з пріоритетних напрямів розвитку пенсійної системи України згруповано в окремі блоки: удосконалення фінансово-економічної політики в соціальній сфері; удосконалення законодавства в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування; реформування системи надання дострокових пенсій; удосконалення системи управління обов'язковим пенсійним страхуванням; упровадження та розвиток накопичувального рівня загальнообов'язкового державного пенсійного забезпечення; розвиток недержавного (добровільного) пенсійного забезпечення; розвиток міжнародного співробітництва у сфері пенсійного забезпечення.

Порушено актуальну проблему щодо підготовки фахівців для публічного управління в інститутах сучасного українського суспільства з метою демократичних перетворень. Виділено основні складові механізмів професійності майбутніх управлінців з метою реалізації їх у суспільстві; наголошено на важливості формування в майбутніх публічних управлінців рис інноваційного лідерства, оскільки інновації та різноманітність стали сьогодні пріоритетними щодо розвитку публічної служби. Особливу увагу звернено на готовність майбутніх фахівців до відкритих конкурсів на предмет діагностики їх індивідуально-психологічних та фахових якостей, щоб бути запотребуваними та відповідати вимогам часу.

Запропоновано низку нововведень для підвищення ефективності системи оцінювання роботи державних службовців України категорій Б та В. За основу взято європейський досвід, враховано реалії українського сьогодення та напрацювання авторів статті. Розроблено вдосконалену комплексну систему оцінювання показників ефективності роботи державних службовців категорій Б та В, що дасть змогу забезпечити максимальну прозорість та неупередженість оцінювання, а також скоротить на 40 - 50 % витрати часу на його проведення завдяки чітким показникам. Крім того, завдяки цій системі отримані результати стануть вимірюваними, буде створене підгрунтя для проведення оцінювання щодо кар'єрного зростання, що мотивуватиме працівників до професійного та особистісного розвитку дасть змогу мінімізувати гендерну нерівність та уникати будь-якої дискримінації на робочому місці, а також сприятиме формуванню сучасного інституту державного управління, який користуватиметься довірою та повагою громадян. Обгрунтовано, що в майбутньому використання вказаної системи оцінювання дасть змогу повністю автоматизувати процес і забезпечити включення України до рейтингу держав з розрахованим індексом InCіSE.

Досліджено тенденції зміни частки державних службовців у віковій категорії до 2020 р. Виявлено тенденцію до збільшення кількості державних службовців покоління Z. Однак кількість представників поколінь X та Y на державній службі є численнішою, тому важливо враховувати досвід, набутий представниками поколінь X, Y, у процесі зміни поколінь. Систематизовано основні спільні та відмінні риси поколінь. Висвітлено основні напрями діяльності органів публічної влади, в яких працюватимуть службовці нового покоління. Констатовано, що для модернізації публічної служби слід сприяти розвитку високого рівня професіоналізму працівників та наявності резерву висококваліфікованих і компетентних публічних службовців. Відповідно існує потреба в підготовці висококваліфікованого покоління публічних службовців, які матимуть необхідні здібності для ефективного розв'язання поточних проблем.

Досліджено концептуальні погляди на цифрову дипломатію як інструмент масової комунікації в публічному управлінні. Наведено різні інтерпретації експертів - фахівців міжнародних відносин та інформаційних комунікаційних технологій для досягнення дипломатичних цілей. Особливу увагу приділено так званій "цифровій дипломатії" як формі публічної дипломатії, яка надає дипломатичні послуги як власним громадянам, так і громадянам зарубіжних країн. Обгрунтовано, що використання цифрової дипломатії у публічному управлінні дає змогу просувати зовнішньополітичні інтереси держави в рамках розвитку міжнародних відносин.

Обгрунтовано, що ефективність діяльності органів державної влади тісно корелює з реформами, які проводяться в країні, і є одним із чинників удосконалення управління соціально-економічними системами в сучасному суспільстві. Наголошено на необхідності сприяти напрацюванню методичних підходів до підбору ефективних технологій оцінки діяльності державних службовців. Сьогодні питання якості надання державних послуг, ефективності професійної діяльності державних службовців, залежності прийнятих рішень від політичних впливів чи міркувань набувають особливої актуальності. Ось чому оцінка ефективності діяльності державних службовців має бути важливим інструментом об'єктивного контролю за роботою державних органів у контексті виконання їх складних завдань. Належно обгрунтована та якісна щорічна оцінка державних службовців значною мірою також залежить від створення ефективної системи показників ефективності роботи державних службовців. Однак дослідники та експерти часто вказують на відсутність засобів оцінки ефективності діяльності державних службовців, які б відповідали практичним потребам. Досліджено особливості оцінювання державних службовців та виявлено недоліки відповідної процедури. Зазначено, що для успішного функціонування системи оцінювання діяльності державних службовців необхідно розробити комплекс заходів з урахуванням інноваційних методів. З метою вдосконалення процедури оцінки державного службовця в статті виокремлено альтернативні технології оцінки їх діяльності. Розглянуто тенденції розвитку оціночних технологій для державних службовців на основі застосування психометрії, віртуальних центрів оцінювання та моделювання, віртуальної реальності та мініігор. Виокремлено також обмеження в застосуванні оціночних технологій та перспективи їх подальшого розвитку.

Розглянуто комплексний підхід щодо вдосконалення механізмів державної допомоги суб'єктам господарювання в Україні, включаючи такі механізми, як: організаційний, правовий, механізм надання, оцінки та коригування, а також механізм контролю щодо впливу на конкуренцію та торгівлю. З метою найбільш дієвого застосування цих механізмів наголошено на необхідності класифікації (фактичних, потенційних) випадків надання державної допомоги, які задовольняють критерії правил ЄС і які не задовольняють таких критеріїв (державна підтримка). Обгрунтовано доцільність інтеграції цілей і завдань політики державної допомоги із секторальними політиками, із відповідним застосуванням інструментів допомоги, які визнаються доцільними в міжнародній практиці.