Хронічний запор є поширеною гетерогенною патологією, що трапляється та значно погіршує якість життя в усіх групах населення. Її частота збільшується з віком. Це зумовлено малорухливим способом життя, недостатньою кількістю харчових волокон і рідини в раціоні, широким спектром захворювань, які безпосередньо призводять до розвитку хронічного запору, інтеркурентних захворювань, зловживанням проносними або комбінацією зазначених чинників. Хронічні запори уражають приблизно 10 - 15 % дорослого населення, значно погіршуючи якість життя. Оскільки є велика кількість розладів, що призводять до запорів, існують численні класифікації останніх, заснованих, зазвичай, на їх етіології або механізмах. Для точної класифікації запорів використовуються різні критерії, але все ще важко знайти одну класифікацію, яка б охоплювала всі типи. Римські критерії IV класифікували розлади хронічного запору на чотири підгрупи. Лікування залежить від підтипу. Незважаючи на наявність публікацій, присвячених повільнотранзитним запорам, останні є предметом вивчення для багатьох фахівців у різних наукових галузях. Останніми роками багато наукових праць було присвячено імуногістохімічним дослідженням інтерстиціальних пейсмейкерних клітин. Виявлено маркери, які вони експресують. Головною метою сучасних вчених є розробка та впровадження нових лабораторних методів, які б остаточно визначили показання до хірургічного втручання з урахуванням виявлених порушень нейрофізіології кишечника і надали змогу диференційовано відбирати хворих для оперативного лікування. Поетапний підхід до діагностики хронічного запора надає змогу вибрати адекватний метод лікування з метою поліпшення симптомів та якості життя і підвищення задоволеності пацієнтів. Підсумовуючи огляд літератури з цієї проблеми, можна дійти висновку, що хірургічне втручання залишається найбільш радикальним методом лікування пацієнтів із повільнотранзитними запорами.

Поширеність хронічних запорів у популяції становить від 3 до 27 %. Частіше хворіють жінки, особи старшого віку та низького соціоекономічного стану. Для визначення причин повільнотранзитних запорів багато авторів провели гістологічні дослідження стінки кишки. Вони встановили різні варіанти змін: міопатії, нейропатії та патологію інтерстиційних клітин Кахаля. Частота варіантів (типів) гістологічних змін у стінці товстої кишки у хворих із повільнотранзитними запорами згідно з Лондонською класифікацією невідома. Мета дослідження - визначити частоту типів гістологічних змін у стінці товстої кишки у пацієнтів із повільнотранзитними запорами, резистентними до консервативного лікування. Проведено патоморфологічне порівняльне дослідження за типом випадок-контроль. В основну групу залучено 105 хворих, яким виконано колектомію з приводу хронічного повільнотранзитного запору. Показанням до операції був хронічний повільнотранзитний запор, резистентний до консервативного лікування, який суттєво погіршував якість життя пацієнтів. Групу порівняння утворено із 27 померлих, у яких за життя не зафіксовано запорів. Критеріями вилучення з дослідження були наявність хвороби Гіршпрунга, проктогенних запорів (дисфункція прямої кишки і тазового дна), медикаментозно-асоційованих запорів, психічних порушень. В обох групах проводили гістологічне та імунологічне дослідження зразків відділів видаленого препарату, у групі порівняння - апендиксу, клубової, сліпої, ободової та сигмоподібної кишки. За даними дослідження ідентифіковано 4 основних морфологічних фенотипи структурних елементів стінки товстої кишки пацієнтів із хронічними повільнотранзитними запорами: гістологічно інтактний тип (5,8 %), міопатичний тип (56,2 %), Кахальний тип (19,0 %), нейропатичний (19,0 %). Також виявлено комбінацію різних типів гістологічних змін, але з домінуванням одного з них. Висновки: у пацієнтів із хронічними повільнотранзитними запорами, що є резистентними до консервативної терапії, виявлено 4 основні типи гістологічних змін в стінці кишечника: міопатичні зміни (56,2 %), патологію клітин Кахаля (19,0 %), нейропатичні зміни (19,0 %) та гістологічно-інтактний варіант (5,8 %). Міопатичний тип характеризується гетерогенністю морфологічних виявів, які можна віднести до дистрофічних (дистрофічний підтип - 79,7 %) та запальних (запальний підтип - 20,3 %) змін (P = 0,001).