Отмечено, что аутентичность - один из фундаментальных элементов культурного наследия, показывающих или призванных показать, что культурное наследие является несомненно подлинным, что оно может репрезентировать "истинное" прошлое, воплотить "достоверные" факты и т.п. В европейской концепции охраны культурного наследия представлены две противоположные парадигмы аутентичности: исторической материи и исторического образа. Они по-разному трактуют сущность аутентичности культурного наследия (первая парадигма воплощает ее в исторической материи, уникальной и не подлежащей воссозданию; вторая - в историческом образе, который может быть реконструирован) и обращения с ним (первая парадигма предполагает в идеале консервацию объектов; для второй являются приемлемыми и восстановление, метод аналогий и т.п.). В настоящее время официальной считается парадигма исторической материи, хотя на практике очень распространена и парадигма исторического образа. До последнего десятилетия XX века наибольшее влияние на международную политику в сфере охраны культурного наследия также оказывала парадигма исторической материи, которую стремятся закрепить в качестве универсальной концепции. Примечательно, что на практике существовало большое количество концепций аутентичности, не нашедших отражения в навязываемой концепции. Конфликт между желаемым и применяемым завершился отказом от универсалистской парадигмы и ее заменой релятивистской концепцией охраны культурного наследия, существенным принципом которой является признание того, что существует не одна точка зрения в вопросах охраны культурного наследия, а много точек зрения, в равной мере правомерных и положительных. Приведен анализ истоков, контекста и последствий данного конфликта, а также развития и тенденций понимания аутентичности культурного наследия.

Розглянуто тему походження, характеру та місії сучасної культурної спадщини. Спадщина є важливим джерелом для інших сфер - культури, політики, економіки. Чи може вона бути тільки джерелом? Спробуємо довести, що не тільки. Ставиться питання - чи може культура, політика чи націоналізм у сучасну епоху існувати без спадщини? Націоналізм появився з сучасною людиною й оволодів усією його сутністю - розумом, почуттями, духом. Він є головною ідеологією сучасності. Створення епохи - культурна/історична пам'ять, наука, історія, спадщина нації - якщо не всією своєю цілісністю, то хоча б значною мірою також перетворились на його прислугу. Втім для існування націоналізму необхідне минуле. Оскільки сучасне суспільство має два шляхи в минуле - історію (наука, яка відкриває чи створює минуле) і спадщина (об'єкти, які перебуваючи в сучасності є минулим), тому спадщина для націоналізму є дуже важливою. Тим самим історія та спадщина є найважливішими джерелами заснування нації. У цьому разі спадщина виконує не тільки легітимізації, але і функцію конструювання та єднання суспільства. Історія взаємодії націоналізму та спадщини продовжується вже два століття. Ця спільна історія розпочалась з духу народу. Для самовираження духу народу спадщина була життєво важливою. Дух народу так і залишився би тільки філософією, якщо б його десь не можна було б втілити. Найчастіше він втілюється саме в спадщині. Такий гармонійний симбіоз між націоналізмом і спадщиною розвивався до четвертої декади ХХ ст. Після цього симбіоз націоналізму розвивається і далі, але дещо помірковано.

Місця поховання солдатів Радянського Союзу Другої світової війни є місцями вторинного поховання, створеними в Литві переважно в 1945 - 1956 рр. Вторинне поховання нібито позбавило історичної конкретики (автентичності місця, персоналізації) і надало змогу створювати їх відповідно до політичних та ідеологічних потреб конкретного періоду. В 1990-ті в Литві відбувалась девальвація міфа Великої Вітчизняної війни. Пам'ятники Перемозі та героям війни були демонтовані та зі звичних громадських місць перетворились на експонати та розвалені об'єкти парку Груто. Місця поховання солдатів Радянського Союзу, по суті, ніхто не заторкував і вони застигли впродовж одного чи двох десятиліть. У 2000 - 2010 рр. ці місця отримали актуальність, але вже не як засіб пропаганди однієї ідеології, а як об'єкти зіткнення декількох видів пам'яті. Цвинтарі радянських солдатів Великої Вітчизняної війни стали "Цвинтарями радянських солдатів, що загинули в 1941 - 1945 рр." і "Місцем поховання солдатів Радянського Союзу Другої світової війни". Різні назви того самого об'єкта свідчать про його різну оцінку. Проаналізовано процес і ситуацію, як ці місця в Литві останнім часом (з 2000 р.) за гроші Російської Федерації та після реконструкції отримали новий вигляд, вигідний для поширення чужої ідеології та суперечливої "головній лінії" політики пам'яті Литви.