Различные представители современных тюленей в рамках трех сохранившихся подсемейств (Cystophorinae, Phocinae, Monachinae) семейства демонстрируют вариации в диете между видами, питаясь беспозвоночными и самой разнообразной добычей в зависимости от сезона и ее доступности. Чтобы объяснить эту вариабельность, было выполнено вводное морфологическое исследование нижнечелюстной структуры современных тюленей каждого подсемейства и уделено особое внимание: высоте челюстной ветви и бугорков мыщелка; измерению жевательной ямки и прикреплению жевательных мышц. После измерения углов мыщелка (углу наклона бугорка мыщелка по отношению к оси альвеолярного ряда) среди исследованных видов была признана корреляция между размером угла, функцией и диетой. Тюлени с высокой ветвью нижней челюсти и большим углом мыщелка (Cystophorinae) питаются добычей большего размера, в то время как тюлени с более короткой ветвью и меньшим углом мыщелка питаются добычей небольших (Monachinae) и средних (Phocinae) размеров, независимо от общего размера тюленей. Это исследование было сосредоточено на морфологии нижней челюсти некоторых живых и ископаемых представителей Phocidae, обеспечивая связь между функциональными и экологическими интерпретациями современных тюленей в целом и экстраполяцией этих знаний на диетические предпочтения ископаемых тюленей.

Открытие новых позднемиоценовых ископаемых настоящих тюленей в бассейне Северного моря в Северной Европе дает важные сведения о распространении представителей подсемейств Monachinae и Phocinae в Восточной Атлантике. Исследование первых остатков ископаемых тюленей из грамской свиты в западной Дании позволило переописать несколько таксонов и уточнить их диагнозы. Анализ диагностического материала из западной Дании и Нидерландов показывает наличие как минимум трех родов и предоставляет новые данные о таксономической изменчивости настоящих тюленей. Благодаря близким взаимоотношениям этих фаун показана корреляция между различными местонахождениями Северной и Западной Европы, что дает возможность ассоциировать местонахождения Западного и Центрального Паратетиса с восточными и западными побережьями Северной Атлантики. При помощи морфологического анализа посткраниального материала обнаружены три новых вида из позднего миоцена (Pontophoca jutlandica, подсемейство Monachinae; Gryphoca nordica и Platyphoca danica, оба из подсемейства Phocinae), что указывает на то, что максимальное эволюционное разнообразие среднетретичных тюленей впервые развилось в Паратетисе и лишь позднее - в Северо-Атлантическом бассейне.

Исследование новых ископаемых остатков (плечевой кости и крестца) из Нидерландов показало морфологически отличительные признаки, позволяющие описать нового представителя подсемейства Phocinae (Praepusa boeska sp.n.) из позднего миоцена - раннего плиоцена. Диагностические различия в форме клювовидного отростка плечевой кости (овальной у самцов по сравнению с треугольной у самок), глубине ямки локтевого отростка (мелкой у самцов по сравнению с глубокой у самок), а также наличии округлого первого вентрального отверстия и толстой боковой стенки в крестце самцов обнаруживают первые доказательства полового диморфизма у представителей рода Praepusa. Описанный вид добавляет информацию о распространении настоящих тюленей, подтверждая расселение этого рода на запад через Паратетис. Высокая степень эндемизма вследствие изоляции Паратетиса и климатические, геологические и стратиграфические отличия указывают, что проникновение Praepusa в Восточный Паратетис (ранний - средний миоцен, 16,5 - 13,6 млн лет назад) произошло до заселения им Центрального (средний миоцен 13,6 - 11,2 млн лет назад), а позже и Западного Паратетиса (поздний миоцен - начало плиоцена, 11,6 - 3,6 млн лет назад). Ископаемые остатки Pr. boeska являются наиболее ранними из остатков известных на сегодняшний день представителей этого рода и были обнаружены намного западнее ранее описанного палеонтологического материала. Эти находки помогают объяснить происхождение и расселение описанных видов рода Praepusa по сравнению с другими родами подсемейства Phocinae.

Сравнение морфологии нижней челюсти некоторых водных (тюлени, моржи и морские выдры) и наземных хищников (гиены и панды) демонстрирует довольно общую картину корреляции между величиной мыщелкового угла, расстоянием между открытыми челюстями и характером питания. Структурные различия челюстей хищников выявляют морфологические и экологические адаптации, прямо связаны с доступностью добычи, глубиной погружения, конкуренцией за ресурсы и специализированными методами кормления. В частности, угол наклона мыщелкового отростка по отношению к оси альвеолярного ряда (= мыщелковый угол) может быть использован для определения трофических предпочтений, в том числе размера добычи. Как правило, хищники с большим мыщелковым углом челюсти охотятся на крупную добычу, в то время как небольшой мыщелковый угол предполагает питание мелкой добычей или может быть эффективным трофическим механизмом. Mirounga angustirostris (северный морской слон) демонстрирует признаки полового диморфизма черепных и посткраниальных элементов. Кроме того, значительные половые различия в размерах мыщелкового угла означают, что экология питания самцов северных морских слонов, способных к глубоководному погружению, существенно отличается от таковой у самок. Морфологическая оценка самцов M. angustirostris позволяет предположить, что они являются тюленями, которые кормятся на глубине и используют механизм кормления всасыванием, захватывая мелкую добычу и разрушая раковины зубами, которые с возрастом становятся слабее.

Матеріал по Devinophoca emryi з раннього баденію (початок середнього міоцену, 16,26 - 14,89 млн р. т.) представляє набір ознак будови кісток черепа і особливо посткраніального скелета, характерних для представників 3-х нині існуючих підродин тюленів (Cystophorinae, Monachinae і Phocinae). У той же час він характеризується наявністю унікальних рис будови посткраніума, яких немає у жодного з них. Ці характерні ознаки (добре окреслена, велика овальна фасетка на великому горбку плечової кістки; більша відстань між головкою і меншим горбком плечової кістки, проксимальний епіфіз стегнової кістки більше, ніж дистальний, тонка клубова кістка з виїмкою на вентральній поверхні) показують, що цей матеріал належить до недавно описаного виду (D. emryi). Під час аналізу екоморфотипу викопні плечова і стегнова кістки були безпосередньо пов'язані з відповідною нижньою щелепою, щоб виявити зв'язок на основі останніх морфологічних аналогів. Сильна кореляція між екоморфотипами і посткраніальною морфологією підтверджує належність цього матеріалу до D. emryi, а не його сестринського таксона, D. claytoni. Раніше описані череп, нижня щелепа, окремі зуби, а також описані авторами кістки посткраніального скелета були виявлені в тому ж місцезнаходженні під час розкопок біля підніжжя Малих Карпат (Словаччина), у місці злиття річок Морава і Дунай. Геологічний вік D. emryi і наявність змішаних ознак переконливо свідчать, що цей вид був споріднений з предком тюленів, можливо, будучи термінальною гілкою дерева фоцид. Цей матеріал надає змогу уточнити діагнози видів, географічний розподіл і надає додаткові відомості для роз'яснення спірних філогенетичних зв'язків у межах Phocidae.

Питання про моно- чи дифілетичне походження ластоногих наразі залишається дискусійним. У огляді використано докази палеонтологічного літопису в поєднанні з даними порівняльної морфології, молекулярних і цитогенетичних досліджень для оцінки еволюційної історії та філогенетичних зв'язків рецентних і вимерлих Otarioidea та Phocoidea. Молекулярні дослідження підтримують монофілетичне походження ластоногих, проте ігнорують надзвичайно важливі морфологічні ознаки. Морфологічні дослідження, навпаки, підтверджують дифілію цієї групи, але не беруть до уваги дані молекулярного аналізу. Продемонстровано, що концепція монофілетичного походження ластоногих не є достатньо обгрунтованою, тому не може бути цілком прийнятою. Водночас гіпотеза про дифілетичне походження цієї групи залишається життєздатною завдяки морфологічним і палеобіологічним даним. Критичний аналіз окремих ознак, що їх використовують прихильники монофілії ластоногих, виявляє різні полярності, мінливість або просто конвергенцію. Дані палеонтологічного літопису і проведеного морфологічного аналізу важливих ознак підтримують концепцію дифілетичного походження ластоногих. Otarioidea, ймовірно, походять від великих, схожих на ведмедів, тварин, які вперше з'явилися у північній частині Тихого океану. У той же час Phocoidea походять від менших за розмірами, подібних до видр предків з Північної Атлантики. Хоча представники обох груп відомі з пізнього олігоцену, кожна з них розвивалася і завоювала водне середовище окремо від їх більш раннього, спільного арктоїдного предка. Таким чином, запропоновано вважати, що надродина Otarioidea є монофілетичною і включає до свого складу родини Enaliarctidae, Otariidae (морських котиків і морських левів), Desmatophocidae і Odobenidae (моржі та їх вимерлі родичі). Надродину Phocoidea також слід розглядати як монофілетичну, з єдиною родиною Phocidae, яка об'єднує представників 4-х підродин (Devinophocinae, Phocinae, Monachinae і Cystophorinae).

Родина Phocidae налічує у своєму складі 4 підродини (Phocinae, Monachinae, Cystophorinae і Devinophocinae) ссавців середнього і великого розміру, які характеризуються вираженою адаптацією до напівводного способу життя. У міоценових відкладах Чесапікської групи було ідентифіковано представників двох підродин: Phocinae і Monachinae. Leptophoca, представник підродини Phocinae, з'явився на східному узбережжі Північної Атлантики близько 15 млн. років тому. Нещодавно у відкладах верхнього міоцену Чесапікської групи з формацій Eastover (7,0 - 6,0 млн. р. т.) і St. Marys (10,0 - 8,0 млн. р. т.) було виявлено кісткові рештки, що належать до двох нових вимерлих видів Monachinae - досить крупному Terranectes magnus gen. n. & sp. n . і відносно меншому T. parvus sp. n. Наявність представників двох різних підродин тюленів свідчить про більш раннє, ніж 18 млн. р. т. (як вважалося раніше), розходження еволюційних ліній Phocinae і Monachinae. Формація Eastover існувала в неглибокій затоці, яка охоплювала південний Меріленд, прибережну рівнину Вірджинії і північно-східну частину Північної Кароліни. Геологічно давніша формація St. Marys являла собою прибережне середовище, що зазнавало впливу припливів і відливів, з лиманами, які характеризувалися низькою солоністю води. У пізньому міоцені спостерігалося різке зниження температури, про що свідчить перехід до холодолюбної фауни під час існування формації St. Marys. Формація Eastover відображає тепліші води з відносно сильними течіями, наявністю бар'єрів і різницею глибин. Палеонтологічний літопис ранніх тюленів свідчить про те, що фоциди виникли у Північній Атлантиці, в той час як отаріоїди - у північній частині Тихого океану. Справжні тюлені відокремилися від древніх Carnivora в ранньому олігоцені (або раніше) в басейнах Паратетісу/Середземного моря, поширилися протягом середнього міоцену і перетнули Атлантичний океан у західному наапрямку, перш ніж досягли східної частини Сполучених Штатів в ранньому пліоцені.

Під час кількох розкопок в Словаччині біля підніжжя гір Мале-Карпати (поблизу злиття річок Морава і Дунай) було знайдено два черепи і численні кістки нижньої щелепи, зубні і посткраніального кістки раннеміоценових тюленів (16,3 - 12,8 млн років). У цій місцевості було виявлено ізольовані щелепи і численні зуби; деякі зуби in situ морфологічно відповідали нижній щелепі і черепу Devinophoca claytoni, а інші - нижній щелепі та черепу недавно описаного Devinophoca emryi. На підставі цього матеріалу було описано два види раніше невідомої підродини справжніх тюленів Devinophocinae Koretsky et Holec, 2002. Проте морфологія нижньої щелепи типового виду Devinophoca claytoni залишається невідомою. Наведено перший опис нижньої щелепи цього виду. Морфологічні оцінки показують, що нижня щелепа D. claytoni має задні альвеоли більші, ніж передні; пласке тіло нижньої щелепи з низькою висотою; альвеоли p4 більше m1; і унікальну комбінацію різців devinophocine (I3/1), яка відрізняється від такої в існуючих підродин Cystophorinae (I2/1), Monachinae (I2/2) і Phocinae (I3/2).