Зародження чернецтва в Русі відбувалося за безпосереднього впливу афонських монастирів. Невдовзі після хрещення на Святій Горі з'явилася руська обитель на честь Успіння Богородиці, також відома як Ксилургу. Виявлений в архіві Великої лаври акт за 1016 р. засвідчує, що тоді на Афоні вже існував руський монастир, настоятелем якого був ігумен Герасим. Про нього згадано в документах від 1030, 1048 і 1070-х рр., що збереглися в архіві афонського Пантелеймонівського монастиря. Досі немає достеменних відомостей, де саме на Святій Горі прийняв чернечий постриг засновник Києво-Печерської лаври Антоній Печерський. Вивчення історії Ксилургу надає підстави вважати, що "батько" руського чернецтва перебував саме тут. Як і Київська лавра, цей монастир було присвячено Успінню Богородиці, що також вказує на певний зв'язок між ними. Традиція присвячувати центральні храми саме Успінню Богородиці поступово поширилася по всій Русі. В акті від 1048 р. візантійський імператор Константин IX Мономах назвав Ксилургу "царською лаврою", закріпивши за обителлю відповідні привілеї. Документи XII ст. однозначно свідчать, що у цьому монастирі жили вихідці з Русі. Так, в описі майна від 1142 р. згадано 49 "руських книг", натомість про грецькі взагалі не йдеться. Це вказує не лише на національність насельників обителі, але й на одне з можливих їх занять - книгопереписування.

На основі аналізу широкого кола архівних джерел та опублікованих матеріалів простежено заснування, розвиток і занепад у XVIII - першій половині XIX ст. скиту Чорний Вир на Афоні, розкрито його значення у житті українського чернецтва Святої Гори, зв'язки з козацтвом, виявлено роль старшини у ктиторській підтримці обителі та святогірських ченців-співвітчизників. Методологічні засади дослідження грунтуються на принципах історизму, наукової об'єктивності, системності, діалектичному підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети й завдань було використано сукупність загальнонаукових, міждисциплінарних, спеціальних методів дослідження. Використано маловідомі архівні джерела, на основі яких комплексно досліджено процес заснування й діяльності українського скиту на Афоні у XVIII - першій половині XIX ст. Шляхом аналізу архівних та опублікованих матеріалів виявлено малознані аспекти розвитку й діяльності цього українського осередку, його зв'язки з чернецтвом і козацтвом в Україні. Наголошено, що святогірський "козацький" скит є важливим елементом спадщини українського чернецтва на Афоні, прямим свідченням тісних духовно-культурних зв'язків Січі з центром православного чернецтва й ісихазму. Зазначено, що ця пам'ятка присутності запорожців на Святій Горі має духовно-культурну та науково-історичну цінність, потребує подальших досліджень і відновлення.

Мета публікації - введення в науковий обіг документів, які розкривають невідомі факти існування тісних зв'язків афонського Ватопедського монастиря із Січчю у XVIII ст. і ктиторської підтримки козацькою старшиною цієї обителі. Методологічні засади грунтуються напринципах історизму, наукової об'єктивності, системності, діалектичному підході до історичних явищ. Відповідно до поставленої мети й завдань було використано сукупність загально наукових, міждисциплінарних, спеціальних методів дослідження. Уперше до наукового обігу введено листи архімандрита Ватопедського монастиря за 1767 - 1768 рр. на ім'я останнього кошового отамана П. Калнишевського та генерального писаря Війська Запорізького І. Глоби. Виявлено малознані аспекти ктиторської підтримки козацькою старшиною афонських монастирів і, зокрема, "ктиторського патронування" з боку Січі, її кошового отамана П. Калнишевського древньої обителі та школи, що діяла при ній. На основі архівних джерел по-новому розкривається історія українських контактів із Ватопедським монастирем у XVIII ст. Ктиторами, донаторами, жертводавцями святогірських обителей у той час нерідко виступали представники козацької верхівки, які розглядали свою участь у підтримці монастирів як неодмінний атрибут власного елітарного статусу у суспільстві.

Мета статті - проаналізувати наявні версії щодо останніх років життя, смерті й місця поховання українського гетьмана Юрія Хмельницького та спробувати визначити найбільш реальну з них. Методологія дослідження грунтується на застосуванні принципів історизму, системності, науковості, міждисциплінарності. Використано загальноісторичні методи історіографічного аналізу, історико-генетичний, порівняльний. Наукова новизна полягає в актуалізації в науковому обігу деяких історичних джерел, які раніше не бралися до уваги. На їх основі здійснено спробу визначити імовірне місце смерті та поховання Ю. Хмельницького. Висновки: на сьогодні впевнено можна стверджувати, що майже всі версії щодо останніх років життя і смерті гетьмана виявилися хибними й безпідставними. Детальний аналіз ряду джерел, у тому числі маловідомих для істориків, дозволяє стверджувати, що його життя після відставки в 1681 р. закінчилося мирно, у сані ченця та, найімовірніше, він був похований у місті Геліболу на Галліполійському півострові.

На основі аналізу широкого кола архівних джерел та опублікованих матеріалів досліджено історичні духовно-культурні зв’язки України та Афону, а також діяльність українських духовних осередків на Афоні як в середньовічні, так і ранньомодерні часи, зокрема у XVII - першій третині XIX ст. Зокрема, розкрито специфіку зародження та розвитку українсько-афонських духовно-культурних зв’язків, їхній вплив на відродження православного руху в Україні та подальші церковні, культурні і політичні процеси в Україні протягом XVII-XVIII ст. Сукупність цих та інших історичних подій сприяла заснуванню та діяльності у XVIII ст. чотирьох українських чернечих осередків на Афоні, зосереджених у скитах Чорний Вир та пророка Іллі, Костянтинівській обителі та в монастирі Симонопетра, їхнім зв'язкам з українським козацтвом та чернецтвом, участі Запорозької та Задунайської Січі у ктиторській підтримці цих обителей тощо. Встановлено, що це сприяло як зміцненню контактів з центром православного чернецтва на Афоні, так і посиленню його популярності серед українського чернецтва та козацтва, забезпечуючи взаємний духовний і культурний обмін і вплив один на одного. Вперше використані маловідомі архівні джерела, на основі яких комплексно досліджено процес заснування та діяльності українських чернечих осередків на Афоні у XVIII - першій третині XIX ст., їх зв’язків з українським чернецтвом та козацтвом в Україні. Наголошено, що українські афонські обителі, зокрема скити "Чорний Вир" та пророка Іллі, є важливою складовою історії, духовної культури та спадщини українського чернецтва на Афоні, прямим свідченням тісних зв’язків Запорозької та Задунайської Січі з Афоном. Ці історико-культурні та архітектурні пам’ятники присутності українського чернецтва та козацтва на Афоні мають важливу духовно-культурну і науково-історичну цінність.

Розглянуто питання соборності православної церкви, акцентовано на історичній ретроспективі та сучасному стані. Досліджено проблемні питання при укладанні богослужбових текстів в українській транслітерації церковнослов'янської мови. Особливу увагу приділено життєвому шляху та спадщині Г. Сковороди та П. Величковського. Досліджено питання церковної історії. Обґрунтовано важливість досвіду грецького неоправослав'я та його передвісників для православної церкви України. Висвітлено сучасні проблеми духовності в українському суспільстві. Акцентовано на фундаменталістській ідеології "русского міра" як єретичному вченні та обґрунтуванні війни росії проти України. Досліджено витоки російської православної церкви: шлях злодійства й облуди. Розглянуто реваншистську неоімперську політику російської федерації щодо України та визначено її вплив на релігійні громади. Висвітлено діяльність української церкви під час повномасштабного вторгнення російської федерації до України. Розглянуто діяльність інституту капеланства у сучасності та його проблематику.