Висвітлено історію становлення й охарактеризовано основні етапи розвитку українського перекладознавства у XX ст., проаналізовано напрямки наукового пошуку учених-перекладачів у широкому історико-філологічному контексті. Вперше визначено особливості української перекладознавчої школи, наведено відомості про перекладознавчу діяльність маловідомих перекладачів. Розкрито суттєвий внесок І. Франка, М. Зерова, О. Фінкеля, М. Рильського у розвиток теорії перекладу. Досліджено вплив демократичних змін у суспільстві у 1990-х рр. та проголошення незалежності України на розвиток перекладознавства.

Освещена история становления и охарактеризованы основные этапы развития украинского переводоведения в XX ст., проанализированы направления научного поиска ученых-переводчиков в широком историко-филологическом контексте. Впервые определены особенности украинской переводоведческой школы, даны сведения о переводческой деятельности малоизвестных переводчиков. Раскрыт существенный вклад И. Франко, Н. Зерова, А. Финкеля, М. Рыльского в развитие теории перевода. Исследовано влияние демократических изменений в обществе в 1990-х гг. и провозглашения независимости Украины на развитие переводоведения.

Досліджено становлення та розвиток перекладознавства в Україні протягом XX ст. Узагальнено внесок вітчизняних перекладознавців у творення теорії, критики, історії та дидактики перекладу як окремих наукових і навчальних дисциплін. З'ясовано, що удосконалення перекладознавчого аналізу найбільше сприяло становленню та розвитку перекладознавства в Україні. Виділено й охарактеризовано основні періоди розвитку перекладознавства XX ст., для кожного з яких визначено специфіку тематики та методології досліджень. Зроблено висновок, що перекладознавство розвивалось як єдина наукова школа, оскільки єдиним був і загальнолітературний процес. Визначено особливості українського перекладознавства у контексті всесоюзної школи у другій половині XX ст. Розглянуто перекладознавчі концепції І.Я.Франка, М.К.Зерова, О.М.Фінкеля, М.Т.Рильського. Проаналізовано внесок В.М.Державина, Р.П.Зорівчак, С.П.Ковганюка, В.В.Коптілова, Г.П.Кочура, О.Л.Кундзіча, Г.Й.Майфета, М.О.Новикової, О.І.Чередниченка та інших перекладознавців у контексті загального розвитку українського перекладознавства.

Висвітлено розвиток перекладознавства на західноукраїнських землях 1920 - 1930-х рр. Українські дослідники зробили великий внесок у теорію та історію перекладу, вивчення проблем перекладу Біблії та античної літератури. Однак нема жодних методологічних підстав відмежовувати їх здобутки від досліджень східноукраїнських учених.

Микола Зеров - визначний український поет, перекладач, критик, літературознавець та перекладознавець. Він цілісно підійшов до історії української літератури XIX сторіччя, розглядаючи розвиток високого поетичного стилю на матеріалі оригінальних та перекладних жанрів. Дослідник розробляв теоретичні питання перекладознавчого аналізу, перекладацької особистості, віршованого перекладу та ін. Уперше М. Зеров розрізнив такі перекладознавчі дисципліни як історія перекладу та історія перекладознавства.

ваНаведено розвідки з питань перекладу українського літературознавця й критика 1920-х рр. - Г. Майфета, який розробив власну концепцію перекладознавчого аналізу й осмислив теорію перекладу як самостійну дисципліну. Розглянуто питання автентичності та точності перекладу.

Обгрунтовано сутність перекладознавчого аналізу на матеріалі творів давнього українського письменства у зіставленні з їх перекладами. Осмислено його історію та зв'язок з критикою перекладу. Особливу увагу звернено на внутрішньомовний та релігійний види перекладу. Проаналізовано застосування аналітичного інструментарію новітніх філологічних теорій та розроблено способи аналізу перекладених творів. Висвітлено потенціал інтерпретацій української літератури крізь призму перекладу та міжкультурної комунікації.

Перекладознавча концепція П. Куліша сформувалася на основі його перекладацької практики, але на неї значно вплинули й тогочасне українське перекладознавство (Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Я. Головацький та М. Максимович), і німецька перекладознавча думка (Й. Гердер, В. Гумбольдт, Ф. Шляєрмахер і А. Шлегель). Міркування українського критика суголосні міркуванням слов'янських критиків, утім П. Куліш дивився на проблеми відтворення ідентичності тексту значно глибше. З погляду терміносистеми для П. Куліша головними критеріями еквівалентного перекладу стають "поетичний дух і склад" твору. Крім того, П. Куліш фактично одним із перших (якщо не першим) увів в українське перекладознавство термін "неперекладне", який став дуже популярний у теоретико-критичних дискусіях XX ст.

Біобібліографічний покажчик "Роксолана Зорівчак. (2011-2017)" - продовження видань "Роксолана Зорівчак. (1967-2004)" (Львів, 2004) і "Роксолана Зорівчак. (2004-2011)" (Львів, 2011). Містить інформацію про науково-методичний доробок Роксолани Петрівни Зорівчак, кавалера Ордена Княгині Ольги (III ступеня), заслуженого працівника освіти України, відмінника освіти України, доктора філологічних наук, професора і завідувача кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка, академіка Академії наук Вищої школи України, заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка, члена Національної спілки письменників України, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка. Розвідки Р. П. Зорівчак у галузі перекладознавства багаті оригінальними ідеями, позначені умінням бачити перспективу подальших досліджень. Покажчик подає також літературу про життєвий і творчий шлях науковця. Зібрані матеріали відображають багатогранну діяльність Р. П. Зорівчак як дослідника, педагога та громадського діяча в контексті соціально-культурного та наукового життя України початку XXI ст.

Досліджено становлення, розвиток і багатовимірність перекладознавчого аналізу. У світлі сучасних наукових парадигм обгрунтовано сутність перекладознавчого аналізу на матеріалі творів давнього українського письменства в зіставленні з їхніми перекладами сучасними українською та англійською мовами. Осмислено історію аналізу від зародкових ідей у часи античності та його зв'язок з критикою перекладу на початку XXI ст. Особливу увагу звернено на внутрішньомовний та релігійний види перекладу як окремі часткові теорії. Проаналізовано застосування аналітичного інструментарію новітніх мово-, літературо-, культуро- й суспільствознавчих теорій та розроблено способи аналізу перекладених творів. Висвітлено потенціал інтерпретацій української літератури крізь призму перекладу та міжкультурної комунікації за допомогою засобів, які випрацювали когнітивна та комунікативна лінгвістика, аксіологія й етнографія, постколоніальні студії та риторика, наратологія й інтерпретація тексту.

Представлено основні поняття, принципи й особистості українського перекладознавства. Наведено 16 тем, які охоплюють проміжок часу від X до XXI ст. і мають на меті не лише проникнути в український науковий контекст, а й порівняти його з тенденціями та характерними рисами інших шкіл перекладознавства у світі.

Вміщено матеріали про життя і творчість українського словесника, науковця та педагога - Роксолани Зорівчак. Зазначено, що її статті, інтерв'ю та спогади про неї розкривають умови, у яких сформувалася особистість українського інтелігента-державника.

Запропоновано український переклад першого тому однієї з найвідоміших у світі праць у галузі теорії перекладу - "Енциклопедії перекладознавства" видавництва "Бенджамінз". Перший том охоплює статті таких відомих спеціалістів у цій сфері як Ампаро Уртадо Альбір, Фабіу Альвес, Мері Снел-Горнбі, Ів Ґамб'є, Даніель Гудек, Люк ван Дорслар, Дороті Келлі, Маріанн Ледерер, Кірстен Малмк'єр, Крістіана Норд, Алешандра Асіш Роза, Крістіна Шефнер та інших.

Мета дослідження - висвітлити внесок українських дослідників Пряшева як органічний компонент українського перекладознавства та перевірити, наскільки такий підхід потребує зміни принципів для опису української національної наукової традиції. Головними дослідницькими завданнями були: перевірка принципів для вивчення історії українського перекладознавства, встановлення джерел, розгляд ключових видань і публікацій, з'ясування ролі національности й наукових інституцій у розвитку наукових напрямів. Методологія грунтується на принципах вивчення наукового контексту, іманентности та відповідности, що забезпечує об'єктивний історіографічний аналіз та створює можливості для вичерпного історіографічного синтезу. Наукова новизна полягає у залученні комплексу матеріалів із Пряшівщини до систематичного вивчення історії українського перекладознавства. Висновки: як засвідчує історія перекладознавчих досліджень пряшівських українців, найважливішими чинниками для ідентифікації приналежности окремих праць до національної наукової школи залишаються мова та національність, а генетичнізв'язки (посилання на джерела) та типологія методів важливі, але українське перекладознавство - як і більшість національних шкіл перекладознавства у світі - не витворили особливої національної теорії перекладу. Водночас, існує небезпека, що "українське перекладознавство" Пряшівщини втратить тяглість із традиціями перекладознавства Української держави й існуватиме лише як частина "словацької школи україністики". Для підтримання розвитку пряшівської школи, що буде найкориснішим і для України, і для Словаччини, потрібно зміцнювати й розширювати українські науково-дослідні інституції Пряшівщини.