Досліджено теоретичні та практичні проблеми регулювання соціальної відповідальності бізнесу в системі національної економіки. Розглянуто теоретико-методологічні засади соціальної відповідальності підприємницького сектору. Визначено внутрішній і зовнішній потенціал соціальної відповідальності бізнесу для забезпечення сталого розвитку національної економіки. Обгрунтовано концептуальні основи механізму державного регулювання соціальної відповідальності бізнесу. Досліджено особливості регулювання соціальної відповідальності бізнесу за умов циклічності економіки. Визначено фактори впливу на соціальну відповідальність бізнесу й оцінено ступінь її залежності від основних з них. Висвітлено перспективи розвитку регулювання соціальної відповідальноті бізнесу в Україні з урахуванням міжнародного досвіду.

Висвітлено теоретичні засади становлення та реалізації соціальної відповідальності бізнесу, систематизовано принципи й інструменти її державного регулювання. Проаналізовано особливості державного впливу на соціальні складові підприємництва за умов циклічності економіки. Запропоновано методичні підходи до оцінювання результативності соціальних інвестицій бізнесу. Вивчено досвід економічно розвинених країн з питань побудови державної політики щодо соціальних аспектів підприємницького сектору економіки.

Досліджено міжнародний досвід регулювання соціальної відповідальності бізнесу (СВБ). Наголошено на відсутності в Україні власної моделі соціальної відповідальності бізнесу та адекватного регулювання цього соціально-економічного явища, а також окреслено перспективи щодо застосування міжнародної практики з цього питання в Україні.

Досліджено особливості ринкового й державного регулювання соціальної відповідальності бізнесу на різних стадіях економічного циклу, визначено пріоритети державного впливу на соціальну відповідальність підприємництва за умов кризи, депресії, пожвавлення та підйому економіки.

Звернено увагу на потребу вивчення топічних, трофічних, фабричних і форичних зв'язків під час аналізу структури консорцій і прогнозу її майбутнього. Зроблено висновок, що консорція є осередком індивідуального, популяційного і екосистемного різноманіття. Руйнування консорцій призводить до втрати біотичного різноманіття.

Розглянуто деякі біомаркери стану екосистем: різні групи популяцій; провідні види; консорційна організація. Зроблено висновок, що універсальний біомаркер стану екосистем поки що не відомий, а для ефективної його оцінки доцільно використовувати комплекс показників.

Індекс рубрикатора НБУВ: Е621.158.264.226 For

Рубрики:

Formicoidea Мурахи

Шифр НБУВ: Ж28852/б. Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Е621.158.264.226 For + Е60*801.8

Рубрики:

Formicoidea Мурахи

Загальна зоологія

Шифр НБУВ: Ж28852/б. Пошук видання у каталогах НБУВ 

Вказано видовий склад мірмекокомплексів лучних природних і антропогенно змінених оселищ рівнинної частини Заходу України. Встановлено, що для природних оселищ притаманний більш різноманітний видовий склад мурашок, на відміну від антропогенно змінених. Зроблено висновок щодо доцільності охорони як природних, так і антропогенно змінених оселищ.

Наведено результати щодо кількості й розмірів мурашників, їхнього просторового розміщення, чисельності особин у мурашниках на закинутих орних землях, у старому яблуневому саду та пасовищі, що є антропогеннозміненими оселищами для багатьох видів рослин і тварин. За розмірами мурашники розділені на три розмірні категорії: перша - малі за розмірами (діаметром до 30 см); друга - середні (діаметр до 90 см) і третя - великі (діаметром понад 90 см). Закинуті орні землі також розділені на три типи: перший тип - не обробляються один рік; другий тип - не обробляються 2 - 6 років; третій тип - не обробляються більше 6 років. Встановлено, що за чисельністю мурашників у всіх досліджуваних оселищах домінує Lasius niger, а Lasius flavus i Myrmica rubra трапляються в невеликій кількості. Розміщення мурашників на площі оселища залежить від вологості едафотопу, інтенсивності випасу худоби та частоти косіння трав. Найбільше різноманіття видів мурашок виявлено у старому яблуневому саду.

Досліджено взаємозв'язок ключових видів із біотичним різноманіттям в екосистемах. Звернуто увагу на те, що вивчення біотичного різноманіття на всіх рівнях і у всіх проявах живого є надзвичайно важливою науковою проблемою, від розв'язання якої значною мірою залежить існування людства. Дослідження біорізноманіття можна проводити у двох аспектах: інтегральному (глобальному) і диференціальному (локальному). Цих два підходи різняться між собою кінцевими результатами і ресурсними затратами на їх реалізацію. За глобального підходу кінцевим продуктом є встановлення рівня усього біорізноманіття Землі, а за диференціального - конкретних груп організмів (систематичних, екологічних тощо) конкретної ділянки планети. Обидва цих підходи суттєво різняться за методичними підходами. Одним із ефективних методичних прийомів під час дослідження локального біорізноманіття є вивчення ролі ключових видів у його формуванні. У роботі прийнята така категоризація ключових видів: екологічні, охоронні, економічні, соціальні, адвентивні тощо. Розглянуто деякі приклади ролі ключових видів у формуванні видового різноманіття в екосистемах. Зокрема, встановлено, що мурашки Lasius niger і L. flavus масово заселяють закинуті орні землі, формують специфічні мікроландшафти й позитивно впливають на ріст і розвиток деяких видів трав'яних рослин. Кріт європейський Talpa europaea завдяки своїй риючій діяльності суттєво змінює структуру грунту і впливає на видове різноманіття рослин. На особливу увагу як індикатори стану середовища (оселища) заслуговують також земноводні, а саме Bombina bombina, Triturus cristatus, Rana arvalis, Pelobates fuscus, Bufotes viridis тощо. Звернуто увагу на те, що дослідження взаємозалежності між ключовими видами і біорізноманіттям є найефективнішими у разі застосування консорційного аналізу, спрямованого на вивчення облігатних і факультативних організмів різних систематичних груп, які функціонують як єдине ціле.

Досліджено взаємозв'язок ключових видів із біотичним різноманіттям в екосистемах. Звернуто увагу на те, що вивчення біотичного різноманіття на всіх рівнях і у всіх проявах живого є надзвичайно важливою науковою проблемою, від розв'язання якої значною мірою залежить існування людства. Дослідження біорізноманіття можна проводити у двох аспектах: інтегральному (глобальному) і диференціальному (локальному). Цих два підходи різняться між собою кінцевими результатами і ресурсними затратами на їх реалізацію. За глобального підходу кінцевим продуктом є встановлення рівня усього біорізноманіття Землі, а за диференціального - конкретних груп організмів (систематичних, екологічних тощо) конкретної ділянки планети. Обидва цих підходи суттєво різняться за методичними підходами. Одним із ефективних методичних прийомів під час дослідження локального біорізноманіття є вивчення ролі ключових видів у його формуванні. У роботі прийнята така категоризація ключових видів: екологічні, охоронні, економічні, соціальні, адвентивні тощо. Розглянуто деякі приклади ролі ключових видів у формуванні видового різноманіття в екосистемах. Зокрема, встановлено, що мурашки Lasius niger і L. flavus масово заселяють закинуті орні землі, формують специфічні мікроландшафти й позитивно впливають на ріст і розвиток деяких видів трав'яних рослин. Кріт європейський Talpa europaea завдяки своїй риючій діяльності суттєво змінює структуру грунту і впливає на видове різноманіття рослин. На особливу увагу як індикатори стану середовища (оселища) заслуговують також земноводні, а саме Bombina bombina, Triturus cristatus, Rana arvalis, Pelobates fuscus, Bufotes viridis тощо. Звернуто увагу на те, що дослідження взаємозалежності між ключовими видами і біорізноманіттям є найефективнішими у разі застосування консорційного аналізу, спрямованого на вивчення облігатних і факультативних організмів різних систематичних груп, які функціонують як єдине ціле.

Надано сучасні відомості про діабетичну хворобу нирок (ДХН) з огляду на її фенотипи. Наведено дані літератури щодо епідеміології, чинників і механізмів розвитку фенотипів цього ускладнення при цукровому діабеті (ЦД), а також можливостей його діагностики та лікування. Описано варіанти перебігу ДХН залежно від типу ЦД, що грунтуються на власних дослідженнях. Наведені дані аналізу 1576 пацієнтів з ЦД 1-го, 2-го типів і латентним автоімунним діабетом дорослих (LADA), описано розподіл хворих за стадіями хронічної ХН і фенотипами ДХН. За даними лабораторних та інструментальних досліджень встановлено, що неальбумінурійне порушення функції нирок є домінуючим фенотипом серед пацієнтів з ЦД (60 % - з ЦД 1-го типу, 43 % - з ЦД 2-го типу, 53 % - з LADA). Виявлені відмінності залежно від типу ЦД, ймовірно пов'язані з різницею у механізмах ураження нирок при різних типах ЦД. Оскільки ЦД 2-го типу зазвичай діагностується через тривалий час після маніфестації, всі патогенетичні ланки виникнення ДХН, включаючи феномен глюкозотоксичності, ендотеліальної дисфункції, оксидативного стресу тощо, призводять до більш масштабних змін, ніж у пацієнтів з ЦД 1-го типу, що діагностується одразу після початку захворювання. Також частота альбумінурійної форми ДХН при ЦД 2-го типу вочевидь пов'язана з обтяжувальним впливом артеріальної гіпертензії, дисліпідемії й інсулінорезистентності, що сприяють прогресуванню ДХН. Зниження поширеності альбумінурійного фенотипу пов'язане як із удосконаленням нефропротекторної дії цукрознижувальних препаратів, що не тільки дає змогу зупинити розвиток протеїнурії, але й сприяє регресії вже наявного ураження нирок, так і зі зростанням кількості пацієнтів зі зниженням швидкості клубочкової фільтрації без протеїнурії, що, на думку авторів, може бути наслідком більш ранньої діагностики основного захворювання та його ускладнень.

Мета роботи - з'ясувати поширеність фенотипів діабетичної хвороби нирок у разі латентного автоімунного діабету дорослих (LADA)у порівнянні з іншими типами цукрового діабету (ЦД). Проведене комплексне обстеження 96 пацієнтів з хронічною хворобою нирок та ЦД: 40 (основна група) з LADA, 28 - із ЦД 1-го типу (ЦД 1), 28 - із ЦД 2-го типу (ЦД 2) - групи порівняння. Оцінювали скарги, дані анамнезу, об'єктивного обстеження, результати загальноклінічних лабораторних досліджень, показників вуглеводного обміну, швидкість клубочкової фільтрації, альбумінурію, альбумін-креатинінове співвідношення, дані ультразвукового дослідження нирок. Класичний альбумінурійний фенотип було діагностовано у 7,1 % пацієнтів із ЦД 1, у 10,7 % пацієнтів із ЦД 2 та в 13 % пацієнтів із LADA відповідно. Частка пацієнтів з неальбумінурійним порушенням функції нирок становила 85,7 % за ЦД 1, 53,6 % і у разі ЦД 2 та 70,4 % - у разі LADA. Прогресуюче зниження функції нирок виявлено у 7,1 % випадків ЦД 1, 35,7 % випадків ЦД 2 та 16,7 % випадків LADA. Висновки: поширеність фенотипів діабетичної хвороби нирок у разі LADA відрізняється від такої за класичних типів ЦД, що потребує диференційного підходу до менеджменту цього діабетичного ускладнення.

Мета роботи - з'ясувати особливості перебігу хронічної хвороби нирок (ХХН) у хворих на латентний автоімунний діабет дорослих (latent autoimmune diabetes in adults (LADA)) у порівнянні з класичними типами цукрового діабету (ЦД). Обстежено 145 хворих на ЦД, з них 70 осіб з LADA, 40 - з ЦД 1 типу, 35 - з ЦД 2 типу. Усім пацієнтам визначали антитіла до декарбоксилази глютамінової кислоти і тирозин фосфатази. Особливості перебігу ХХН вивчали за даними анамнезу, клінічного обстеження, значеннями швидкості клубочкової фільтрації, мікроальбумінурії та співвідношення альбуміну та креатиніну в сечі. За даними анамнезу, діагноз ХХН у пацієнтів з LADA встановлено в середньому впродовж 3 років після маніфестації ЦД (у 30 % - у дебюті захворювання), тоді як у разі ЦД 1 типу - через 7,2 року, за ЦД 2 типу - через 1,9 року. Найчастіше у разі LADA реєстрували ХХН III стадії (у 49 % осіб). У більшості хворих визначено неальбумінурійний фенотип діабетичної хвороби нирок. За особливостями перебігу ХХН LADA посідала проміжне місце, поєднуючи ознаки обох основних типів діабету. Висновки: діагноз ХХН за LADA встановлюють набагато раніше, ніж у разі ЦД 1 типу, що свідчить про некоректність використання однакових рекомендацій щодо скринінгу цього ускладнення у зазначених пацієнтів. Відзначено переважання неальбумінурійного фенотипу діабетичної хвороби нирок у пацієнтів з LADA. У разі LADA ХХН потребує розробки особливих підходів до скринінгу, діагностики та лікування.

Розглянуто хронічну хворобу нирок як ускладнення автоімунного цукрового діабету (АЦД), механізми розвитку діабетичної хвороби нирок у пацієнтів з АЦД, особливості клінічного перебігу, діагностику та лікування даного захворювання. Узагальнено результати досліджень та дані літератури щодо особливостей перебігу діабетичної хвороби нирок при АЦД, зокрема при латентному АЦД дорослих, а також розроблено рекомендації щодо ведення пацієнтів з цим патологічним станом. Резюмовано дані сучасної наукової літератури та результати власних досліджень авторів щодо епідеміології, факторів ризику, клінічних проявів, методів діагностики, профілактики та медикаментозної корекції діабетичної хвороби нирок, роз'яснено потребу враховувати підтип АЦД у розробці підходів до індивідуалізованої терапії хронічної хвороби нирок. Вперше комплексно представлено численні аспекти хронічної хвороби нирок у пацієнтів з класичним цукровим діабетом 1-го типу та латентним АЦД дорослих. Викладено позицію авторів з фахового погляду ендокринолога, але питання ведення пацієнтів з хронічною хворобою нирок на тлі АЦД актуальне для лікарів різних спеціальностей - терапевтів, сімейних лікарів, нефрологів та інших.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р415.2-37

Рубрики:

Хвороби обміну речовин

Шифр НБУВ: ВА866332 Пошук видання у каталогах НБУВ