Мета дослідження - розглянути вплив розробленої тактики передопераційної підготовки та корекції внутрішньочеревної гіпертензії (ВЧГ) на характер післяопераційного перебігу і результати лікування дітей із вродженою діафрагмальною грижею (ВДГ). У дослідження залучено 18 дітей віком до 3 років із ВДГ, 13 із них новонароджені. Групу порівняння склали 8 хворих, яким проводили передопераційну підготовку у стислі терміни і стандартне хірургічне лікування. До складу основної групи увійшло 10 дітей, яким виконали ретельну передопераційну підготовку до нормалізації життєво важливих функцій організму та корекцію ВЧГ у післяопераційному періоді. Ефективність запропонованої схеми лікування оцінювали за частотою післяопераційних ускладнень, характером післяопераційного перебігу, тривалістю післяопераційного лікування в стаціонарі та летальністю. У 4 (40,0 %) пацієнтів основної групи виявлено виражену вісцеро-абдомінальну диспропорцію (ВАД), внутрішньочеревний тиск (ВЧТ) був 21 - 26 мм рт. ст. (ВЧГ II ступеня). Для корекції ВАД цим дітям створювали вентральну грижу, у 2 із них - із застосуванням біоімплантату "Tutoplast pericard". Післяопераційний перебіг у хворих основної групи сприятливіший, про що свідчать зменшення середньої тривалості штучної вентиляції легень (ШВЛ) та швидше відновлення адекватного спонтанного дихання, скорочення термінів лікування в реанімаційному відділенні та у стаціонарі. Діти цієї групи потребували менш жорстких параметрів ШВЛ та нижчої концентрації кисню в дихальній суміші. У хворих основної групи швидше нормалізувався ВЧТ. Післяопераційні ускладнення виникли у 5 (62,5 %) пацієнтів групи порівняння, у 3 дітей вони пов'язані з ВЧГ. Післяопераційна летальність у групі порівняння склала 25,0 %, в основній - 10,0 %.

Мета роботи - проаналізувати результати лікування дітей, яким накладали кишкову стому (КС), вивчити вплив різних видів стом на перебіг хірургічної патології, визначити частоту ускладнень у стомованих дітей, їх причини та шляхи профілактики, розглянути оптимальні терміни та способи закриття стом. Проведено аналіз медичної документації та обстеження 126 дітей віком від 1 доби до 15 років, яких прооперовано з приводу вродженої та набутої патологій кишечника і черевної порожнини. У більшості дітей (61,9 %) стоми накладали у випадку вродженої патології кишечника, у решти хворих (38,1 %) - із приводу набутої патології. Хворих розділено на 2 групи. У першу групу увійшло 85 пацієнтів, прооперованих у перший період дослідження (2002 - 2008 рр.), у другу групу - 41 хворий, котрого було прооперовано після 2008 р. Післяопераційні ускладнення, пов'язані зі стомою, спостерігали в 11 (12,9 %) дітей першої групи, у них було 16 видів ускладнень: стеноз - 5 дітей, частковий некроз стоми - 3 випадки, нагноєння рани - 2, виснаження дитини - 3, евагінація - 2, неспроможність швів і ретракція стоми - 1. У другій групі ускладнення, пов'язані зі стомами, виявлено у 3 (7,3 %) хворих. Серед них у 2 дітей був стеноз, у 1 пацієнта - евагінація стоми, у 2 - виснаження. Критичний аналіз результатів лікування та ускладнень КС у дітей першої групи спонукав до перегляду показань до накладання стом і тактики лікування стомованих дітей. У хворих другої групи змінено тактику і техніку накладання КС, удосконалено догляд за стомами, оптимізовано терміни і способи їх закриття. Показання до накладання КС були звужені у дітей, прооперованих у другий період. Частота ускладнень, пов'язаних із накладанням стом, корелювала з рівнем їх накладання та характером патології, яка викликала необхідність стомування дітей. Лише одне ускладнення спостерігали в дітей, яким виконували колостоми у плановому порядку (евагінація кишки). Максимальна частота ускладнень була у випадках накладання ентеростом, зокрема на рівні голодної кишки, та при ургентній патології (перитоніт, некроз кишки). Причинами цих ускладнень були як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори: перитоніт, що прогресує, ішемічні ураження кишок, неправильно обраний рівень чи вид стоми, технічні погрішності під час її накладання. У дітей першої групи переважали ускладнення, пов'язані з тактикою і технікою накладання стом, у хворих другої групи - з основною патологією. Частота ускладнень у дітей другої групи зменшилася. Висновки: найчастіше КС накладали у випадках вродженої кишкової непрохідності та некротичного ентероколіту в новонароджених дітей - 57 % хворих. Частота ускладнень, пов'язаних із накладанням стом, корелювала з рівнем їх накладання та характером патології, яка викликала необхідність стомування дітей: ускладнення були у 4,8 % дітей із колостомами і у 23,3 % з ентеростомами. 78,6 % усіх ускладнень спостерігали після ургентних операцій у дітей із перитонітом та ішемічними ураженнями кишок.

Наведено аналіз результатів лікування від хвороби Гіршпрунга 16 дітей віком від 7 діб до 2 років, оперованих в клініці дитячої хірургії Івано-Франківського національного медичного університету. Усі оперовані діти були розподілені на дві групи. В основну групу увійшли 8 дітей, оперованих за методом трансанального ендоректального низведения (ТЕРТ), в групу порівняння - 8 хворих, яким виконана операція Soave-Boley з первинним анастомозом. Встановлено, що у дітей основної групи достовірно скоротився час операції, скоротився термін післяопераційного знеболення, почала раніше відновлюватись перистальтика кишечника та швидше розпочалось ентеральне годування. Це зумовило скорочення термінів перебування дітей в стаціонарі, зменшення витрат на лікування. Важливими перевагами операції ТЕРТ є відмінний косметичний ефект, відсутність злукової кишкової непрохідності в подальшому та добрі функціональні результати.

Наведено аналіз результатів лікування 126 дітей, яким накладалася кишкова стома у зв'язку із вродженою та набутою патологією кишечника і черевної порожнини. У більшості дітей стоми накладали при вродженій патології кишечника (61,9 %), у решти 38,1 % хворих - при набутій патології. Хворих розділено на 2 групи. У першу групу увійшли 85 хворих, які оперовані у перший період дослідження (2002 - 2008 рр.), у II групу - 41 хворий, які оперовані після 2008 р. Післяопераційні ускладнення, пов'язані зі стомою, спостережено в 11 (12,9 %) дітей I групи, і у 3 хворих дітей II групи (7,3 %). Частота ускладнень, пов'язаних з накладанням стом, корелювала з рівнем їх накладання та характером патології, яка викликала необхідність стомування дітей. У дітей II групи змінено тактику і техніку накладання кишкових стом, удосконалено догляд за стомами, оптимізовано терміни і способи закриття стом. У дітей I групи переважали ускладнення, пов'язані з тактикою і технікою накладання стом, у хворих II групи - ускладнення, пов'язані з основною патологією. Частота ускладнень у дітей II групи зменшилася.

Мета дослідження - встановлення причин ускладнень інвагінації кишечника (ІК) у дітей та визначення оптимальної діагностичної та лікувальної тактики. Проведено аналіз медичної документації та обстеження 100-а дітей віком від 1-го міс до 17-ти років, які лікувались з приводу ІК в клініці дитячої хірургії Івано-Франківського НМУ. За локалізацією найчастіше спостерігалася ілеоцекальна інвагінація (77 дітей), у 13-ти хворих була тонкокишкова ІК, товстокишкової інвагінації не спостерігали, у 10-ти хворих локалізацію інвагінації не було встановлено. Лікування ІК проводили в ургентному порядку одразу після встановлення діагнозу. Пріоритетним було консервативне лікування, яке було проведено у 74-х хворих, виявилося ефективним у 64-х хворих (86,5 %). Решта 36 хворих прооперовано, у 9-ти з них (25 %) проведено лапароскопічну дезінзагінацію. У 27-ми дітей проведено відкриту операцію - дезінвагінацію. Типовий вік (4 - 12 міс) був відзначений лише у 50 % хворих, проте 38 % пацієнтів були у віці старше 1-го року, а 20 % дітей були старші 3-х років. Усі діти з ІК одужали. Ускладнення ІК спостерігалися у 7-ми хворих, більшість з них поступили до клініки після 24-х год від початку захворювання. Релапаротомії виконано у трьох хворих, у двох хворих планово (програмована релапаротомія) і у однієї - за ургентними показами, у зв'язку з ознаками перитоніту. Рецидив інвагінації спостерігався у 5-ти хворих, у 4-х - після консервативної дезінвагінації, у однієї дитини після оперативного лікування. Висновки: ускладнення інвагінації кишечника у дітей переважно пов'язані з несвоєчасною діагностикою і лікуванням; діагностична лапаросконія євисокоінформативиим методом діагностики за відсутності типових клінічних і параклінічних симптомів інвагінації кишечника, яка одночасно є і ефективним малоінвазивним методом лікування, під час вибору методу лікування інвагінації кишечника слід керуватися тривалістю кров'янистих випорожнень з прямої кишки та даними доплерографії, що є найбільш важливими критеріями ступеня порушення гемомікроциркуляції інвагінованої кишки; пріоритетним методом лікування інвагінації кишечника є консервативна дезінвагінація.

Злукова кишкова непрохідність (ЗКН) є однією з найбільш актуальних проблем в абдомінальній хірургії у дітей, що зумовлено її високою частотою, великою кількістю ускладнень, рецидивів і релапаротомій, до яких вона призводить. Мета дослідження - вивчити клінічну ефективність інтраопераційного застосування антиадгезивних препаратів у дітей для профілактики рецидиву ЗКН. Проведено обстеження та аналіз медичної документації 86-ти дітей, які лікувалися у клініці дитячої хірургії Івано-Франківського НМУ протягом останніх 5-ти років з приводу ЗКН. Було виділено 2 групи пацієнтів: група порівняння - 40 дітей, які одержували традиційне лікування; основна група - 14 дітей, яким інтраопераційно застосовували антиадгезивний гель (АГ). Оцінку ефективності лікування здійснювали за характером післяопераційного перебігу (час відновлення перистальтики кишечника та початку ентерального годування, тривалість лікування у стаціонарі, частота ранніх післяопераційних ускладнень) та віддаленими результатами лікування (вираженість симптомів злукової хвороби, наявність рецидивів ЗКН та релапаротомій, зумовлених нею). Під час порівняльної оцінки післяопераційного перебігу у 2-х групах хворих було звернуто увагу на більш сприятливий перебіг у дітей основної групи, що проявлялося більш швидким відновленням перистальтики, що аускультується, зменшенням тривалості шлункового стазу, більш швидкою появою самостійної дефекації та скороченням термінів стаціонарного лікування. У групі порівняння рецидиви ЗКН виникли у 8-ми хворих (20,0 %), в 6-ти з них (15,0 %) проведено релапаротомії. У основній групі хворих рецидив виник у однієї дитини (7,1 %), однак релапаротомія не проводилася. Висновки: інтраопераційне застосування антиадгезивного гелю є високоефективним і безпечним способом профілактики рецидиву злукової кишкової непрохідності у дітей.

Мета роботи - провести аналіз результатів лікування перфоративного перитоніту (ПП) у новонароджених, розробити оптимальний алгоритм діагностики та лікувальної тактики. В основу роботи покладено результати обстеження та лікування 54 новонароджених дітей із ПП, які прооперовані в клініці дитячої хірургії Івано-Франківського національного медичного університету за останні 10 років. Усі діти прооперовані у перші дні життя. Хворих розподілено на 2 групи. У першу групу увійшли 24 хворі, яких лікували традиційними методами, у другу групу - 30 хворих, при лікуванні яких нами проводилася ретельна доопераційна й інтраопераційна корекція внутрішньочеревної гіпертензії (ВЧГ), застосовано диференційований підхід до вибору методу хірургічного лікування. Серед оперованих дітей антенатальний (меконієвий) перитоніт був виявлений в 21 хворого (38,9 %), у решти (33 хворі) діагностовано постнатальний ПП. Результати лікування дітей другої групи з ПП, який супроводжувався ВЧГ, залежали від ступеня гіпертензії, своєчасності її корекції та виду патології. У хворих із ВЧГ I ступеня ми не спостерігали ускладнень, пов'язаних з гіпертензією, всі ці діти одужали. При ВЧГ II ступеня померло 2 дітей (16,7 %), при ВЧГ III ступеня померло 6 хворих (75,0 %). Висновки: результати лікування дітей з ПП значною мірою залежать від ступеня ВЧГ, що його супроводжує. Застосований нами диференційований підхід до тактики хірургічного лікування ПП з урахуванням ВЧГ та її корекції дозволив покращити результати лікування у дітей II групи, знизити у них частоту післяопераційних ускладнень з 25,0 % (I група) до 16,7 % (II група) - летальність з 37,5 % (I група) до 26,7 % (II група). Особливе значення у покращенні результатів лікування дітей з меконієвим перитонітом має його антенатальна діагностика.

Наведено літературні дані про розповсюдження, клініку, діагностику, лікування і прогноз поєднаних вад і мембранозної атрезії пілоричного відділу шлунка і бульозного епідермолізу у новонароджених. Наведено два власні спостереження поєднання даних вад. Зроблено висновок, що за наявності бульозного епідермолізу у новонародженої дитини необхідне обстеження на предмет можливої пілоричної атрезії. Прогноз при поєднанні атрезії шлунка і бульозного епідермолізу значною мірою залежить від ступеня ураження травного тракту, верхніх дихальних шляхів та наявності септичних ускладнень.

Мета роботи - проаналізувати результати лікування меконієвого перитоніту (МП) у новонароджених і розробити оптимальний алгоритм діагностики та лікувальної тактики. Проведено обстеження та лікування 28 новонароджених дітей з МП. Дітей було прооперовано у перші дні життя у клініці дитячої хірургії Івано-Франківського національного медичного університету. У першу групу увійшли 12 хворих, яких було прооперовано у 2002 - 2008 рр., у другу групу - 16 хворих, прооперованих після 2008 р. У 78,6 % хворих причиною МП були вроджені вади кишок (атрезія, подвоєння, заворот), які ускладнилися некрозом і перфорацією. У чотирьох новонароджених спостерігалася атрезія кишки і заворот, у п'ятьох дітей були множинні атрезії. Локалізація перфорації у більшості хворих була на рівні тонкої кишки, у двох дітей - на рівні товстої кишки, у двох випадках спостерігалася перфорація шлунка. У більшості оперованих новонароджених було виявлено фіброзно-адгезивну форму МП, у третини дітей був дифузний перитоніт і у трьох пацієнтів - кістозна форма МП. У хворих другої групи удосконалено хірургічне лікування, яке грунтувалося на диференційованому підході до вибору методу операцій залежно від виду МП. Висновки: найчастішою причиною МП була вроджена тонкокишкова непрохідність, що вимагала оперативного лікування. Результати лікування МП залежать від його форми і патології, що його викликала. Найгірші результати лікування одержано за фіброзно-адгезивної форми МП. Диференційований підхід до хірургічного лікування надав змогу знизити частоту післяопераційних ускладнень і летальність у оперованих новонароджених. Важливе значення для покращання результатів лікування має своєчасна антенатальна діагностика даної патології.

Наведено літературні дані про розповсюдження, морфологічні ознаки, клініку, діагностику та лікування рідкісної (особливо у європейських країнах) вади і вродженого товстокишкового мішка (ВТМ) у поєднанні з аноректальною агенезією у новонароджених. Наведено власне клінічне спостереження даної поєднаної вади у новонародженої дівчинки. Автори дійшли висновку, що патогномонічною ознакою ВТМ є наявність великого газового міхура товстої кишки, який займає понад 50 % ширини черевної порожнини у дитини з аноректальною агенезією на оглядовій рентгенограмі живота чи інвертограмі, та ультразвукові ознаки кістоподібного розширення товстої кишки. Тактика хірургічної корекції та прогноз значною мірою залежать від типу ВТМ та виду поєднаної аноректальної мальформації.

Індекс рубрикатора НБУВ: Р733.457.445 + Р733.569.43

Рубрики:

Прийоми і методи оперативних втручань на органах черевної порожнини у дітей. Топографічна анатомія органів черевної порожнини у дітей

Шифр НБУВ: Ж24339 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Наведено літературні дані про розповсюдження, морфологічні ознаки, клініку, діагностику та лікування рідкісної вади розвитку травного тракту - вродженої сегментарної дилатації товстої кишки (ВСДТК) у дітей. Наведено також власне клінічне спостереження даної вади у новонародженої дитини. У новонароджених дітей вада діагностується дуже рідко і проявляється симптомами кишкової непрохідності, переважно діагностується інтраопераційно. У більш старших дітей клінічна маніфестація нагадує хворобу Гіршпрунга. Автори дійшли висновку, що ВСДТК може бути діагностована у новонароджених дітей до операції. Патогномонічними ознаками її є наявність великого кістоподібного розширення товстої кишки за клінічними та ультрасонографічними даними, відсутність моторики ураженого (розширеного) відділу зі збереженням моторики привідної та відвідної ділянок товстої кишки за даними іригографії. При патоморфологічному дослідженні, за даними літератури, в ураженій ділянці товстої кишки, як і у дистальному відділі, виявляють звичайні гангліозні клітини. У наведеному спостереженні були виявлені ганглії з ознаками дисплазії у розширеній та дистальній ділянках товстої кишки. Тактика хірургічної корекції значною мірою залежить від локалізації та протяжності ВСДТК і відрізняється від операцій при хворобі Гіршпрунга. Тому важливою є ретельна диференціальна діагностика цих вад.

Наведено літературні дані про розповсюдження, морфологічні ознаки, клініку, діагностику та лікування рідкісної вади розвитку травного тракту - вродженої сегментарної дилатації товстої кишки (ВСДТК) у дітей. Наведено також власне клінічне спостереження даної вади у новонародженої дитини. У новонароджених дітей вада діагностується дуже рідко і проявляється симптомами кишкової непрохідності, переважно діагностується інтраопераційно. У більш старших дітей клінічна маніфестація нагадує хворобу Гіршпрунга. Автори дійшли висновку, що ВСДТК може бути діагностована у новонароджених дітей до операції. Патогномонічними ознаками її є наявність великого кістоподібного розширення товстої кишки за клінічними та ультрасонографічними даними, відсутність моторики ураженого (розширеного) відділу зі збереженням моторики привідної та відвідної ділянок товстої кишки за даними іригографії. При патоморфологічному дослідженні, за даними літератури, в ураженій ділянці товстої кишки, як і у дистальному відділі, виявляють звичайні гангліозні клітини. У наведеному спостереженні були виявлені ганглії з ознаками дисплазії у розширеній та дистальній ділянках товстої кишки. Тактика хірургічної корекції значною мірою залежить від локалізації та протяжності ВСДТК і відрізняється від операцій при хворобі Гіршпрунга. Тому важливою є ретельна диференціальна діагностика цих вад.

В Україні складна хірургічна реконструкція дистальних сечових шляхів при тяжкій дисфункції сечового міхура в дітей виконується недостатньо часто, враховуючи кількість дітей, які потребують такої операції. Ці оперативні втручання здійснювалися в Україні запрошеними із закордону фахівцями. Наведено перший досвід складної хірургічної реконструкції дистальних сечових шляхів у дітей. Мета роботи - поліпшити якість життя дітей з тяжкою дисфункцією сечового міхура. Проаналізовано результати реконструктивно-пластичних операцій на сечовому міхурі в 7 дітей з тяжкою дисфункцією сечового міхура. У 4 хворих був нейрогенний сечовий міхур (у 3 з них - спінальний сечовий міхур), у 2 хворих - мікроцист після хірургічної корекції екстрофії сечового міхура та тотальної епіспадії. Аугментаційну ілеоцистопластику виконано у 3 дітей, у 2 з них проведено також апендикоцистостомію, у 3 хворих - тільки апендикоцистостомію. Оцінено стан сечових шляхів, ступінь утримання сечі, післяопераційні ускладнення та якість життя оперованих дітей. Висновки: виходячи з першого власного досвіду проведення аугментаційної ілеоцистопластики та апендикоцистостомії за Mitrofanoff, відмічено добрий ефект цих реконструктивно-пластичних операцій. У всіх оперованих хворих істотно поліпшилася якість життя - досягнуто контрольованого сечопуску, припинено прогресування ушкодження нирок. Усі післяопераційні ускладнення успішно корегуються. Велике значення для досягнення доброго ефекту лікування має правильний вибір обсягу хірургічної реконструкції сечових шляхів у кожному конкретному випадку. Дослідження виконано відповідно до принципів Гельсінської декларації. Протокол дослідження ухвалено Локальним етичним комітетом всіх зазначених у роботі установ. На проведення досліджень отримано інформовану згоду батьків дітей.

Одними з найпоширеніших вроджених вад, які супроводжуються обструкцією дистальних відділів травного тракту в дітей, є хвороба Гіршпрунга (ХГ) та аноректальні мальформації (АРМ). Хірургічне лікування цієї патології досить складне, у багатьох випадках багатоетапне, супроводжується великою кількістю ранніх і пізніх ускладнень. Незважаючи на розвиток малоінвазивної хірургії і удосконалення хірургічного лікування за останні десятиріччя, функціональні результати операцій не завжди вдовольняють хірургів. У 5 - 35 % хворих спостерігаються ускладнення, що потребують тривалого лікування, повторних реконструктивних операцій, призводять до зниження якості життя пацієнтів. Мета роботи - встановити причини ускладнень реконструктивних операцій при ХГ та АРМ у дітей; визначити оптимальну діагностичну і лікувальну тактику. Проведено обстеження та аналіз медичної документації 70 дітей віком від 1 доби до 14 років, оперованих у клініці дитячої хірургії Івано-Франківського національного медичного університету з приводу ХГ та АРМ протягом останніх 10 років. Серед них 43 дитини прооперовано з приводу ХГ (співвідношення дівчаток і хлопчиків - 1:5,1) і 27 дітей з приводу АРМ (співвідношення дівчаток і хлопчиків - 1:1). Серед дітей з ХГ найчастіше спостерігали ректосигмоїдну форму (22 дитини), у 10 хворих - ректальну, у 9 - субтотальну, у 2 - тотальну форму. Гострий перебіг хвороби був в 11 дітей, підгострий - у 12, хронічний - у 20 дітей. У 15 (34,9 %) дітей були серйозні доопераційні ускладнення, що потребували невідкладних хірургічних втручань: обтураційна кишкова непрохідність (11 дітей), перитоніт 2 дитини), Гіршпрунг-асоційований ентероколіт (ГАЕК) -у 2 хворих. Серед дітей з АРМ найчастіше спостерігали аноректальну атрезію (21 дитина), у 6 з них - надлеваторну атрезію, у 15 - інфра- або інтралеваторну. В 1 дитини аноректальна атрезія поєднувалася з рідкісною вадою - вродженим товстокишковим мішком, ще в 1 дитини був синдром Курраріно. У 16 хворих відмічалися норичні форми атрезії, у 5 - безноричні. У 4 дітей були вроджені ізольовані нориці без атрезії (ректовес-тибулярні та ректоперінеальні), у 2 новонароджених - аноректальний стеноз тяжкого ступеня. Висновки: вищу частоту післяопераційних ускладнень і незадовільних результатів лікування виявлено після хірургічного лікування ХГ. Установлено, що найбільш вагомими факторами ризику розвитку післяопераційних ускладнень при ХГ є наявність доопераційного ГАЕК, велика довжина агангліонарної зони, пізня діагностика і хірургічне втручання. Найбільша частота ускладнень у дітей з АРМ спостерігалася при високих формах атрезії та в дітей із супутніми вадами розвитку (особливо з вадами сечових шляхів). Найчастішим порушенням функції після операцій в обох групах дітей була анальна інконтиненція різного ступеню, проте за тяжкістю превалювали ускладнення, пов'язані з післяопераційною обструкцією товстої кишки. Більшість ускладнень зумовлювалися технічними та тактичними помилками під час первинного хірургічного втручання. Спектр ускладнень значною мірою залежав від способу хірургічної корекції.