Індекс рубрикатора НБУВ: Т3(4Укр346)4-2

Рубрики:

Історія

Шифр НБУВ: Ж14441 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Індекс рубрикатора НБУВ: Т3(4Укр)46-7

Рубрики:

Історія

Шифр НБУВ: Ж14441 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Реконструйовано правові та майнові аспекти становища жінки-шляхтянки на Волині другої половини XVI - початку XVII ст., зважаючи на різницю між нормативними моделями поведінки та практикою повсякденного життя. Залежно від становища жінки (дівчини, дружини, вдови) розглянуто її матеріальне забезпечення з урахуванням чинників, які істотно коригували правові приписи: проаналізовано проблему дієздатності жінки. Досліджено місце жінки у внутрішньосімейній та позародинній сфері, неформальні можливості участі жінки у системі владної ієрархії соціуму. Висвітлено особливості інституту опіки на Волині та рамки опікунських повноважень вдови, важливість різних соціальних груп, які забезпечили сприятливе мікросередовище для особи. Охарактеризовано позицію жінки як соціального капіталу для шляхетського середовища.

На прикладі шляхетських наїздів проаналізовано проблеми, що постають перед дослідником, основним джерелом для якого є продукція судових установ. Наїзди, що до сьогодні слугують підставою для тверджень про високий рівень насильства серед шляхетської спільноти Речі Посполитої та її неправовий характер у ранньомодерний період, розглянуто через призму лицарського етосу шляхти. Саме такий підхід дозволяє аналізувати цей елемент шляхетського повсякдення не як звичний спосіб збагачення чи перерозподілу земельної власності, а як варіант підтримання або відновлення честі серед шляхти, відтак - порушити питання про переосмислення проблеми насильства та правової культури у шляхетській Речі Посполитій.

На прикладі роботи Луцького гродського суду впродовж двох років проаналізовано ефективність судового процесу у Волинському воєводстві Речі Посполитої наприкінці XVI ст. Звернено увагу на елементи судочинства, що перешкоджали швидкому ухваленню декретів, та виявлено чинники, які сприяли врегулюванню конфліктів. Роботу гродського суду досліджено з урахуванням шляхетської культури у цілому.

Проаналізовано функції поєдинку як елементу культури ворожості волинської шляхти в контексті річпосполитських та, ширше, європейських традицій. На підставі зібраних письмових викликів на дуель та усних згадок, що містяться у судових книгах, досліджено ритуал двобою, регулювання його шляхетською спільнотою та правом. Зроблено спробу пояснити практичну відсутність інформації щодо реальних двобоїв у разі великої кількості згадок про виклики.

Розглянуто повсякденні практики ранньомодерного шляхетського соціуму Волині, де найчастіше виходило на яв поняття про честь як головну цінність шляхтича. Чутливість до найменших ознак неповаги, які могли підважити честь в очах спільноти, та необхідність її примножувати призводили до щоденної конкуренції, а часто й конфлікту поміж формально рівними членами шляхетського стану. Водночас честь і похідна від неї (а інколи й синонімічна) добра слава лежали в основі стримуючих механізмів, за допомогою яких озброєній спільноті вдавалося підтримувати відносну рівновагу, адже честь задавала межі властивої шляхтичеві поведінки. Відтак аналізуються стратегії, до яких удавалася шляхта для демонстрації своєї та підважування чужої честі.

На прикладі історії про публічну страту за наказом князя Самуеля Кароля Корецького його слуг продемонстровано, як може змінюватися сприйняття на перший погляд цілком "вірогідного" джерела, а з ним - і самої події залежно від дослідницьких підходів. Прочитаний буквально, як зліпок минулого, він засвідчує свавільні дії маіната, що порушив право, головні шляхетські цінності та настанови доброго християнина. Натомість запропоновано аналізувати текст позову як наративний конструкт, вибудуваний з урахуванням особливостей тогочасної судової системи та ставлення до злочину як приватної справи потерпілого, де доказовість грунтувалася не стільки на ретельному слідстві, скільки на усталених конвенціях, зокрема й риторичних.

Проаналізовано, як привілеї, надані Волинському, Київському та Брацлавському воєводствам на Люблінському сеймі 1569 р., прислужилися формуванню у шляхти цих теренів уявлень про себе як про політичний "народ руський" - третього члена Речі Посполитої. Робота складається із трьох основних блоків. У першому увагу зосереджено на центральному питанні дискусій на Люблінському сеймі з приводу приєднання українських (руських) воєводств до Корони Польської. Волинська шляхта, котра виявилася у фарватері сеймової боротьби, розглядала цей акт як приєднання зі своїми правами, що мали бути гарантовані присягою короля, сенату, шляхетських послів. Такий варіант передбачав суб'єктність української шляхти та претензії її на паритетність у перемовинах із "коронярами". Натомість представники Корони вважали, що ці території мають бути повернуті до її складу як питома частина, а руська шляхта таким чином долучиться до прав, що ними володіла корона, одноосібно присягнувши королю та Короні. У підсумку волиняни в обмін на відмову від своїх вимог - взаємної присяги коронних представників на підтвердження їх прав - одержали можливість самим скласти текст привілею, що включав їх права, які король мав гарантувати своєю присягою. Очевидно, що текст, запропонований волинянами, був відредагований іншою стороною - членами спеціально створеної для цього комісії, звідси й певні суперечності на рівні риторики. Цей незбіг очікувань сторін щодо об'єднання (приєднання "з правами" чи "до прав") буде зафіксовано й у претензіях волинян по унії. Проаналізовано судову практику Волині, яка демонструє увагу шляхти до чіткого дотриманням двох пунктів привілеїв: використання руської мови у судочинстві й адміністрації та II Литовського статуту як "свого" права для Волинського, Київського, Брацлавського воєводств. Видається, що саме судове повсякдення виявилося тією сферою, де, починаючи від Люблінської унії, мало чи не щодень українська шляхта відточувала аріумекти на захист своїх прав і своєї території, відповідно до уявлення про себе як окремий політичний "народ". Ці доводи сповна будуть використані в релігійній полеміці щодо Берестейської унії 1596 р. З'ясовано, як люблінські привілеї в полемічних текстах Мартіна Броневського, Захари Копистенського та Мелетія Смотрицького прислужилися конструюванню територіально-правової концепції "руського народу" (що мешкає на певній території й має власні права), яка складе поважну конкуренцію конфесійній моделі (руський народ як народ православний). Водночас ця концепція буде озвучена українською шляхтою на політичній сцені в 1620 - 1640-х рр. Завдяки опертю на люблінські привілеї як підстави суб'єктності українських воєводств автори релігійних трактатів і шляхетські парламентарі вироблять на середину XVII ст. уявлення про руський народ як про третього члена Речі Посполитої, паритетного полякам і литвинам. Запропоновано деякі міркування щодо перспектив українського історієписання.

Вміщено підбірку актів із судових книг Волинського воєводства, присвячену конфліктним стосункам шляхти останньої третини XVI — перших двох десятиліть XVII ст. Зазначено, що пропоновані джерела демонструють, як, попри потенційну присутність насильства у повсякденні шляхти, вона виробила дієві механізми забезпечення порядку в межах самоврядних корпорацій. Це документи про важливість честі і доброї слави для шляхтича, про ритуали, які каналізували агресію, про стратегії переведення конфлікту на рівень вербального поєдинку між супротивниками (оголошення про помсту, виклики на поєдинок), де про помсту більше говорили, аніж до неї вдавалися. Вміщено також низку актів, пов’язаних із функціонуванням судочинства, яке було тісно вмонтоване в культуру ворожості шляхти та відображало тогочасну систему цінностей. Особливу увагу приділено матеріалам, які демонструють механізми примирення між ворогуючими сторонами, де важливу роль відігравали посередники, що будь-що-будь намагалися знайти прийнятний для всіх компроміс. Важливою частиною видання є розлога передмова, в якій детально розглянуто на особливостях постання судового наративу, що радше був конструктом, який відповідав інтересам різних соціальних акторів, аніж відображенням реальності. Окреслено методологію роботи із судовими джерелами та запропоновано власні дослідницькі стратегії, які застосовано до аналізу судових джерел.