Обгрунтовується поняття самототожності як методологічного інструменту в адекватному прочитанні творчості письменника. З огляду на особливості історичного шляху української літератури ХХ ст. подаються начерки літературних портретів Василя Стуса, Юрія Яновського, Миколи Хвильового, Володимира Свідзинського, Леоніда Первомайського, Євгена Маланюка.

Наведено результати дослідження латинських курсів теорії поезії XVII ст., що читалися в Київській колегії (пізніше академії) та вплинули на розвиток української літератури того часу. Подано систематизовану характеристику змісту поетик, встановлено обсяг і спосіб трактування запропонованого ними теоретичного матеріалу. Спростовано традиційну думку про давні українські поетики як про цілковиту схоластику.

Приведены результаты исследования латинских курсов теории поэзии XVII ст., которые читались в Киевской коллегии (позднее академии) и повлияли на развитие украинской литературы того времени. Дана систематизированная характеристика содержания поэтик, установлен объем и способ трактования содержащегося в них теоретического материала. Проведено опровержение традиционного мнения о давних украинских поэтиках как о совершеннейшей схоластике.

Висвітлено загальні питання теорії літератури, зокрема, специфіку теоретико-літературного знання, його історичну та національну детермінованість, значення канону, біографізм. Досліджено такі проблеми, як функціональність художнього слова, його сприймання та образ читача.

Освещены общие вопросы теории литературы, в частности, специфика теоретико-литературного знания, его историческая и национальная детерминированность, значение канона, биографизм. Исследованы такие проблемы, как функциональность художественного слова, его восприятие и образ читателя.

Досліджено типологічно спільні для англійської й української мов закономірності функціонування просодичних одиниць, що передають епістемічну модальність у мові, а також конкретно-мовні особливості просодичних моделей. Новим є виявлення основних механізмів варіативності просодичних одиниць під час передачі значень епістемічної модальності, а також розкрито причини, що зумовлюють багатозначність просодичних моделей за реальних умов комунікації.

Висвітлено основні питання дискурсології та проблему вдосконалення навичок практичного аналізу різних типів дискурсу і правил їхньої побудови, адекватного сприйняття і продукування висловлювань в усній і письмовій формі, зважаючи на соціокультурні, психологічні, прагматичні чинники. Неоднозначність трактувань терміну "дискурс" в сучасній науковій літературі обумовлює не тільки необхідність конкретизації розуміння цього феномена в мовознавстві, але і всебічне вивчення структурно-семантичних особливостей актуалізації дискурсу в процесі комунікації. Визначено поняття «дискурс» з позицій комунікативного мовознавства як текст, занурений у ситуацію спілкування, при цьому як найважливіший змістотвірний компонент тексту розглянуто супутні його створенню комунікативні обставини (учасники, умови, організації, способи спілкування).

Досліджено епістемічну модальність у науково-популярному дискурсі змісту інформаційно-оцінних висловлювань викладачів або студентів, що утворюють мовну тканину різними мовами; використовуючи різноманітні засоби вираження впевненості, сумніву та неповної впевненості в істинності повідомлюваного. Ці засоби є детермінативами, або маркерами, когнітивної діяльності суб'єкта мовлення - викладача або студента. Суб'єктивно-модальні функції мови в лекційному та практичному викладанні навчального матеріалу виражено в тому, що в межах способів можна передавати конкретне ставлення мовця до змісту висловленого, яке має широку гаму особистісних оцінок із градацією бажаності, умовності, наказовості, повинності.