Досліджено характерні типологічні ознаки камерної опери на шляху їх формування та простежено аспекти виникнення різних жанрових модифікацій. Відкрито новий аспект вивчення сучасних камерних опер у контексті проблеми діалогу. На основі розгорнутого історіографічного, естетичного й аналітичного музикознавчого підходів характеризуються структурно-композиційні види камерних опер. Відзначено, що вивчення проблеми діалогу є необхідним підгрунтям для методологічного музикознавчого визначення діалогічності як шляху до меж "великої" музичної семантики. Відмічено, що формування музично-стильових і стилістичних властивостей камерної опери відбувається в безпосередньому тісному зв'язку між її драматичним, поетичним і театрально-сценічним рівнями. Через взаємодію зазначених рівнів виникає феномен камерної опери, який представляє особливий рід художнього синтезу і повинен оцінюватися у зв'язку з ним. В даному контексті надзвичайну важливість набуває, з одного боку, зв'язок зі словесним (поетичним) рівнем, з іншого - зближення з трагедійною естетикою, що веде до формування психологічно поглибленої моноопери. Зазначено, що поява великої кількості камерних опер і моноопер з кінця XIX до початку XXI ст. свідчить про домінування цієї жанрової форми, яка практично витіснила "велику оперу" у композиторській поетиці. У творчості К. Цепколенко та Ю. Гомельської продемонстровано широку жанрову амплітуду художніх пошуків і прагнень, але в осередку цих пошуків завжди стоїть конкретна людина з її складними переживаннями. При цьому така установка вирішується композиторами по-своєму, унікальними авторськими засобами, у яких завжди впізнається індивідуальний авторський стиль.