На матеріалі прози М. Коцюбинського, І. Липи, Г. Хоткевича, С. Пилипенка, Н. Королеви, В. Підмогильного, М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Досвітнього, В. Винниченка осмислено феномен профетизму в українській літературі першої третини XX ст. Визначено панівний біблійний архетип пророка та механізми його трансформації й перекодування. Доведено стильовий спектр естетики пророчого дискурсу: необароко, імпресіонізм, реалізм, релігійний символізм, вітаїзм, неоромантизм, соцреалізм тощо. Показано, що пророчі мотиви, які засвідчують спадкоємний зв'язок національної літератури з Двічними" темами світового письменства, актуалізували в творчості українських прозаїків вторинний міф (неоміф), закодований символами та семіотичними знаками прадавніх культур, параболічні жанри, екуменічні експерименти в історіософських концепціях.

Запропоновано огляд функціонування пророчих мотивів у світовій та українській літературі. Увагу приділено витокам профетичних образів і візій у творчості письменників, релігійному впливу на художнє слово, еволюції прогностичної традиції та моделюванню архетипного біблійного пророка в українському літературному процесі. Аналізується поетика профетизму, розглядається формування концепції новітніх пророків, психологія духовних лідерів та їх комунікації з масами в інтерпретації українських письменників першої третини XX століття.