Проаналізовано процеси глобалізації сучасного світу. Показано особливості трансформації, відображено специфічні риси постсоціалістичного капіталізму, визначено взаємозалежність між глобалізацією та переходом від планової до ринкової економіки. Обговорено пасивні сценарії та напрямки активної політики у ХХІ ст. Проаналізовано масштаби та динаміку трансформаційних процесів, а також загальні причини глибокої економічної кризи. Висвітлено економічні цикли у країнах Центральної та Східної Європи, Співдружності Незалежних Держав у 1950 - 2005 рр. Досліджено вплив зовнішніх чинників і реагування на них економічної політики, зокрема, врахування наслідків інституційного вакууму. Вміщено статистичний додаток середньотермінових економічних прогнозів для постсоціалістичних країн, динаміку темпів росту ВВП у 1990-ті рр. та попередні чотири десятиріччя, починаючи, з 1950 р.

Запропоновано застосувати теорію збігу обставин розвитку для з'ясування причин та механізмів спадів або піднесень української економіки, названо головні риси цієї теорії. Розглянуто специфіку сучасної кризи та можливості її відвернення в минулі періоди. Охарактеризовано неолібералізм як джерело світової кризи. Порушено проблеми сфери цінностей стосовно економіки майбутнього. Висвітлено особливості нового прагматизму, що являє собою принцип розв'язання практичних завдань вільний від будь-яких ідеологем.

Показано, що економічна теорія є не тільки засобом інтерпретації минулого і аналізу сьогодення, але й інструментом пізнання та формування майбутнього. Вона повинна висвітлити розвиток неминучих у майбутньому соціально-економічних процесів у їх зв'язку з культурою і технологіями, політикою і навколишнім середовищем. Майбутнє - за заснованими на знаннях політикою і стратегією сталого економічного, соціального і екологічного розвитку. Новим поколінням потрібна економіка помірності замість економіки або дефіциту, або надлишку. Обгрунтовано необхідність нового стратегічного підходу до майбутнього, який автор називає "Новим Прагматизмом".

На основі узагальнення успішного досвіду реформування економіки Польщі, урахування тенденцій світового розвитку та авторської концепції "Нового прагматизму" визначено базові підходи до реформування української економіки.

Розкрито основні тенденції, що визначають образ майбутнього. Показано сучасні диспропорції соціально-економічного розвитку і можливі шляхи їх подолання.

З 11 постсоціалістичних держав, які вже стали членами ЄС, тільки 5 приєдналися до спільної валюти єврозони. Решта 6, і в тому числі Польща - найбільша економіка регіону, згідно з договорами про вступ до ЄС, можуть і повинні прийняти євро як свою валюту. На даний час вони не спроможні реалізувати це своє право і виконувати відповідне зобов'язання, що має як свої причини, так і наслідки. І причини, і наслідки визначені економічним і політичним характером, і з огляду на це, немає впевненості в тому, як ситуація розвиватиметься у майбутньому. Але, з точки зору політичної, а особливо - економічної, перспективи, східно-європейські країни ЄС повинні приєднатися до єврозони, оскільки вигоди від цього кроку, і не тільки для Польщі, значно переважають витрати на таку конверсію. Введення євро у нових країнах ЄС, особливо в Польщі, позитивно впливатиме на процес європейської інтеграції, який переживає серйозну структурну, інституційну і політичну кризу.

Чи продовжує Китай будувати соціалізм? А чи вже побудував капіталізм? А, може, і те, й інше? Чи ні те й ні те, бо в процесі ринкових реформ, які істотно відходять від традиційного соціалізму, сформувалося щось геть відмінне від класичних політичних і соціально-економічних конструкцій, відомих із XX століття? Одні автори вважають, що в Китаї вже певний час капіталізм, інші впевнені, що в країні розвивається соціалізм, звісно, з китайською специфікою. Дефіцити успішно компенсовано, проте економічна система не є збалансованою і нині продукує надлишки. То це соціалізм, як стверджує китайська влада, чи капіталізм, як вважають багато економістів? Третього не дано? Зовсім ні, є й інші варіанти інтерпретації китайського політичного та соціально-економічного устрою, і найдивовижнішу з них пропонує сучасний Китай, який демонструє протягом останнього покоління унікальну внутрішню конвергенцію. Елементи соціалізму нерозривно пов'язуються з елементами капіталізму і навпаки, створюючи інакшу, нову якість. Tertium datur.

Ідея стратегії, придатної для переходу Польщі до ринкової системи, народжувалася протягом багатьох років. Водночас конкретна "Стратегія для Польщі" - багаторівнева програма динамічного соціально-економічного розвитку, вбудована в систему інститутів соціальної ринкової економіки і структурних реформ як відповідь на виклики глобалізації - виникла досить швидко, на рубежі 1993 - 1994 рр. Це була середньострокова програма, в яку, проте, також включені багато завдань на довгострокову перспективу. Сформульовано висновки ("діагноз") за умовами сталого розвитку і визначення його довгострокових цілей були в основному правильними, і велика частина зроблених чверть століття тому пропозицій як щодо структурних реформ й інституційних змін, так і щодо детермінант внутрішнього і зовнішнього розвитку, залишається в силі і зараз. Це стосується, зокрема, таких масштабних тем, як необхідність створення соціальної ринкової економіки або конкурентоспроможність підприємств в умовах широкої відкритості для контактів із зовнішнім світом. А також таких важливих питань, як вигідна інтеграція з Європейським Союзом або реформа системи соціального забезпечення, і ряду специфічних питань, що включають ефективний фінансовий нагляд або розвиток економіки знань. Критичне значення для подальшого сталого і збалансованого розвитку полягає в обгрунтуванні економічної політики на основі правильної економічної теорії, і в цьому контексті деякі свіжі ідеї може дати концепція нового прагматизму.

В епоху незворотної глобалізації світові економічні та політичні правила гри повинні враховувати зростаюче значення Китаю. Замість того, щоб боротися з цією країною, потрібно з нею прагматично співпрацювати у вирішенні зростаючих глобальних проблем. На сьогодні і Китай повинен адаптуватися до зовнішнього світу, і сам світ повинен адаптуватися до Китаю. Неможливо нав'язати цій країні модель, розроблену десь в іншому місці, тим більше, що в наші дні ліберальна демократія в багатьох країнах переживає системну кризу. Також неможливо нав'язати китайську модель іншим (хоча для багатьох країн це може здатися можливим); це не експортний "товар", хоча його елементи і можуть виявитися корисними в інших країнах. Китай не прагне до світового панування; навпаки, він послідовно інтегрується з зовнішнім світом, щоб підтримувати свій власний розвиток. Єдиний розумний шлях вперед лежить через уважне спостереження, взаємне навчання і прагматичне співробітництво, засноване на неортодоксальної економічній думці.

Величезний стрибок, здійснений за останні чотири десятиліття китайською економікою внаслідок ринкових реформ та відкритості світові, викликає у одних страх, а в інших тривогу. Виникають питання щодо того, чи є основи економічного успіху Китаю стійкими та чи буде за економічним зростанням слідувати політична експансія. Китай широко використовує глобалізацію і тому зацікавлений у її продовженні. Водночас він хоче надати їй нові риси і специфічні китайські характеристики. Це зустрічає небажання нинішнього глобального гегемона, Сполучених Штатів, тим більше, що виникають побоювання, що Китай може просувати за кордон свою оригінальну політично-економічну систему - "китаїзм". Однак світ все ще достатньо великий, щоб вмістити нас усіх. Потенційно, не обов'язково. Для того щоб це сталося, нам потрібна належна політика, яка в майбутньому також повинна включати кращу координацію на наднаціональному рівні.

В історії людства не було жодного випадку, щоб за короткий період життя одного покоління взаємні економічні відносини змінювались настільки масштабно для такої кількості людей, як це було в Китаї та Росії в 1989 - 2020 рр. В обох країнах відбуваються глибокі структурні та інституційні зміни, але хоча перша зафіксувала вражаючі результати з точки зору розвитку та і скорочення відриву від передових економік, досягнення останньої були дуже скромними. Поки Китай примножив виробництво, щоб стати світовою економічною державою, економіка Росії скромно зросла і відіграє незначну роль у процесі глобалізації. Всього за кілька років рівень виробництва та рівень життя китайського населення спочатку зрівняються, а потім перевищать рівень, досягнутий Росією. Це сталося через багато факторів - від традиційної культурної спадщини до геополітичних умов, від спадщини від попереднього державного соціалізму до різних баз природних ресурсів - однак характер та тривалість політичного керівництва Ден Сяопіна в Китаї та Михайла Горбачова в Росії мали принципове значення. Без урахування впливу думок і вчинків цих двох державних діячів неможливо зрозуміти суть тектонічних змін, що відбулись у світовій економіці останнім часом. У той час як Ден Сяопін надав пріоритет економічним реформам, орієнтованим на зростання, хоча, мало роблячи у сфері політичної лібералізації, Михайло Горбачов намагався поєднати політичну та економічну лібералізацію, але не зміг цього зробити. Наслідки рішень, прийнятих кілька десятиліть тому, відчуваються і сьогодні. Очевидно, що підхід Ден Сяопіна виявився ефективнішим за реформи Горбачова. В останньому випадку вони спрямували Росію та інші пострадянські республіки в зовсім іншому напрямку, ніж той, що передбачав їх архітектор.

Наголошено, що сучасна економічна думка не повною мірою пропонує те, на що чекають від неї, оскільки вона незадовільно пояснює явища та процеси і не надає ефективних методів боротьби з виниклими проблемами. Доведено, що ключовими елементами зміни економічної парадигми є відхід від диктату максимізації прибутку та кількісного зростання виробництва як мети економіки та її нове формулювання з урахуванням імперативу підпорядкування короткострокових інтересів приватного капіталу довгостроковим суспільним інтересам.

Охарактеризовано неймовірні виклики, які ставить перед людством пандемія короновірусу і які збігаються з іншими негативними мегатенденціями і невирішеними економічними, соціальними та політичними проблемами. Зроблено припущення, що неоднорідне постпандемічне майбутнє, в якому в умовах незворотної глобалізації взаємодіятимуть різні політичні та економічні системи, розвиватиметься багатьма шляхами, причому становище високорозвинутих країн послаблюватиметься. Висловлено думку, що шанси на краще майбутнє можуть бути створені шляхом поступового переходу до Нового прагматизму.

Криза, спричинена пандемією коронавірусу, змусила уряди та центральні банки вжити заходів, спрямованих на захист рівня життя людей та підтримку виробничої та сервісної діяльності компаній. Політика агресивного підвищення пропозиції грошей викликала значне збільшення дефіциту бюджету та державного боргу. Важливо врахувати ступінь її впливу на ескалацію інфляційних процесів та сформулювати поради щодо економічної політики. Інфляція вже фактично вища, ніж це показують офіційні індикатори, оскільки вона частково придушена. Зростання загального рівня цін не повністю відображає фактичний рівень інфляції. Зазначено, що дефіцитфляція (shortageflation) - одночасним виникненням інфляції цін та придушеної інфляції, яка супроводжується дефіцитом. Методологічно цікавим є порівняння цього явища, з яким стикаємося зараз ("shortageflation 3.0"), із придушенням інфляції в економіці воєнного часу ("shortageflation 1.0") та з подібним явищем в економіці країн державного соціалізму ("shortageflation 2.0"). Такі порівняння підкреслюють не тільки схожість цих процесів, а й відмінності, що виникають як результат специфічності реакцій домогосподарств та підприємств. Розглянуто п'ять каналів розвантаження надмірних заощаджень із зазначенням найбільш вигідних з них з точки зору сталого економічного розвитку у постпандемічному майбутньому. Особливо важливо сприяти перетворенню вимушених заощаджень у заощадження добровільні та одночасно стимулювати перетворення інфляційних грошових резервів в ефективний попит, розширюючи таким чином використання існуючих виробничих потужностей та інвестицій, що створюють нові потужності.

Описано найбільш відомі наукові праці Яноша Корнаї - найвидатнішого економіста соціалістичних і постсоціалістичних країн за останні 50 років. Акцентовано увагу на його теорії системної нерівноваги в централізовано плановій економіці, концепції жорстких і м'яких бюджетних обмежень та економічного дефіциту, які мали революційне значення для наукового тлумачення процесів виробництва, розподілу і нагромадження капіталу в державних соціалістичних економіках. Проаналізовано еволюцію теоретичної думки цього видатного економіста та її вплив на реальні економічні процеси.