Проаналізовано особливості соціології становлення нового соціального порядку в контексті глобальної соціології У. Бека - світового німецького соціолога. Висвітлено світову внутрішню політику щодо економіки, політики та суспільства. Розглянуто питання регіоналізації космополітичних держав, асиметрії влади фінансових і цивілізаційних ринків, космополітичного реалізму. Увагу приділено стратегіям капіталу влади та контрвлади в епоху глобалізму, державним стратегіям в контексті ренаціоналізації та транснаціоналізації, а також стратегіям рухів громадянського суспільства.

Досліджено особливості правового регулювання відносин охорони праці, що є складовою трудових правовідносин. Розкрито їх правову природу, характер і зміст. Вивчено концептуальні підходи до розуміння та трактування терміна "охорона праці" у різних його виявах. Наголошено, що воно може розглядатися в соціальному, економічному, технічному та юридичному аспектах. Особливу увагу приділено з’ясуванню сутності права на належні, безпечні та здорові умови праці. Зазначено, що це право належать як до соціальних, так і до економічних прав. На підставі проведеного аналізу сформульовано пропозиції щодо подальшого вдосконалення регулювання відносин охорони праці та рекомендації для посилення гарантій трудових прав найманих працівників.

Досліджено особливості правового регулювання юридичної відповідальності за порушення законодавства з охорони праці, що є одним із основних інститутів трудового законодавства. Досліджено концептуальні підходи щодо розуміння та трактування терміна "юридична відповідальність" у різних його проявах. Наголошується, що воно може розглядатися як в соціальному, так і в юридичному аспектах. Особливу увагу звернуто на дослідження юридичної відповідальності у сфері забезпечення безпечних умов праці, як правової категорії. Зроблено висновок, що її необхідно розглядати як обов'язок правопорушника перенести передбачені законом невигідні, негативні наслідки своєї дії чи бездіяльності.

З'ясовано зміст поняття "трудовий спір" і визначено юрисдикцію судів щодо його вирішення. Визначено специфіку розгляду трудових спорів про поновлення на роботі працівників, звільнених за різних підстав, передбачених трудовим законодавством. Проаналізовано особливості відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконним звільненням.

На основі положень чинного законодавства України визначено головні вимоги до роботодавця під час прийняття на роботу працівників. А саме: офіційне оформлення трудових відносин; обгрунтування відмови від прийняття на роботу; створення визначеної законодавством кількості робочих місць для пільгових категорій громадян. Увагу звернено на аналіз судової практики у сфері розгляду спорів про встановлення факту перебування у трудових відносинах. Виявлено недоліки юридичних норм щодо захисту громадян від необгрунтованої відмови від прийняття на роботу та запропоновано способи їх усунення. Обгрунтовано доцільність законодавчого закріплення термінів розгляду заяв громадян про прийняття на роботу, а також письмового оформлення відмови від прийняття на роботу, зміст якої юридично визначений. Сформульовано зміст обов'язку роботодавця щодо квотування робочих місць, який полягає не лише у створенні визначеної їх кількості, а й оформленні трудових відносин з відповідними категоріями громадян.

На підставі системного аналізу загальнотеоретичних і галузевих досліджень запропоновано розглядати юридичний факт наявності трудових відносин як дію, виражену в формі трудового договору між працівником та роботодавцем або рішення суду, що набрало законної сили. Ця дія зумовлює правові наслідки у межах трудових відносин, відносин із загальнообов'язкового державного соціального страхування та відносин із соціального забезпечення працівника. Залежно від мети заявника, виділено такі категорії судових спорів щодо встановлення факту наявності трудових відносин: підтвердження тривалості страхового стажу працівника; зобов'язання роботодавця вжити заходів щодо забезпечення реалізації трудових прав працівника; оскарження постанови про притягнення роботодавця до відповідальності за порушення трудового законодавства.

Простежено генезис та еволюцію вітчизняного соціального законодавства та визначено особливості кожного з його етапів. Аналіз передумов зародження соціального законодавства на території України надає змогу виокремити такі етапи його історичного розвитку: перший етап - епоха Київської Русі (X - XII ст.), другий період - епоха перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої, Австро-Угорщини та інших держав (XVI - перша половина XX ст.), третій період - епоха перебування України у складі СРСР (1917 - 1991 рр.). Період перебування українських земель у складі СРСР розділено на 2 етапи: до та після Другої світової війни, позаяк вона істотно змінила державні пріоритети щодо розвитку соціального законодавства. Однак основні принципи залишались чиними: зведення до мінімуму особистої відповідальності людини за самозабезпечення, жорстка централізація. Завершення цього періоду ознаменувалось формуванням єдиного соціального законодавства та створенням цілісної державної системи соціального забезпечення. Дослідження генезису вітчизняного соціального законодавства засвідчило, що розвиток соціального законодавства на території України був доволі нерівномірним. На початковому етапі свого формування соціальне законодавство (зокрема, у Київській Русі), характеризувалось прогресивністю, втім, подальший історичний розвиток нашої держави значно вповільнив розвиток соціальної сфери, і сьогодні одним із визначальних завдань національного законодавця є адаптація соціального законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Проаналізовано проблему кодифікації трудового законодавства України як особливу форму систематизації права. Визначено, що кодифікація трудового законодавства характеризується наступними особливостями: це діяльність компетентних державних органів, тобто державна діяльність, результат якої має бути належним чином санкціонований і введений в дію за допомогою правових інструментів, які узгоджуються в єдиному механізмі запровадження цього результату в життя, тобто мати офіційний характер; кінцевим результатом такої діяльності є новоутворений кодифікований акт, який буде містити правові норми, що були належними способами та методами системно оброблені, при цьому діючі норми, які є дієвими та ефективними, упорядковуються та вносяться в цей акт, а застарілі норми скасовуються та замінюються новими, тобто, наслідком такої діяльності є впорядкування змісту та форми законодавства; зведений кодифікований акт може мати зовнішню форму у вигляді кодексу, положення, статуту; кодифікований акт повинен мати вищу юридичну силу у порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, що регулюють суспільні відносини у цій сфері, а також нормативно-правові акти, що будуть створюватись в майбутньому, повинні відповідати основному кодифікованому акту задля уникнення колізій та прогалин. Зроблено висновок, що кодифікація як вид систематизації трудового законодавства широко використовується у правовій системі України. Одним із прикладів цього може стати діяльність щодо розробки, прийняття та введення в дію нового Трудового кодексу України. Формування та становлення системи трудового права України здійснюється і шляхом безпосередньо кодифікації. Досліджувана діяльність відіграє надзвичайно важливу роль у процесі розвитку трудового законодавства.

Визначено та проаналізовано міжнародні стандарти становлення екологічних обов'язків людини та громадянина, зокрема передумови та умови їх становлення, основні етапи їх розвитку та особливості закріплення на законодавчому рівні. З'ясовано, що інститут екологічних обов'язків (ІЕО) як цілісне утворення характеризується єдністю змісту, яка виражається в загальних положеннях, правових принципах або сукупності використовуваних правових понять, єдності правового режиму регульованих суспільних відносин. Унаслідок цього ІЕО є унікальним, виконує лише властиві йому функції і не дублюється іншими структурними компонентами системи права. Проведений аналіз міжнародних правових актів з охорони навколишнього середовища надав можливість висновувати про доволі "запізніле" (визнання екологічних прав та обов'язків у системі прав людини та громадянина та офіційного їх закріплення спочатку в міжнародному, а в подальшому - у національних законодавствах.