Согласно теории театральной семиотики все театральные знаки можно разделить на три подвида: иконические (аналогии), указательные и символические. Рассмотрены особенности функционирования принципа художественной аналогии (или иконической образности) в контексте ренессансной предметно-изобразительной эстетики. Предпринята попытка показать, как лингвистическая аналогия функционирует в драматургических произведениях У.Шекспира.

Розглянуто розгорнуту систему зв'язків, які виникають між мистецтвом драматургії та культурним контекстом певної країни за конкретної історичної доби. Наведено результати дослідження особливостей драматургії американського автора Т.Уїльямса, а також явищ мистецького, соціального, національно- та регіонально-культурного життя США й окремих європейських країн у XX ст.

Рассмотрена развернутая система связей, возникающих между искусством драматургии и культурным контекстом определенной страны в конкретный исторический период. Приведены результаты исследования особенностей драматургии американского автора Т.Уильямса, а также ряда явлений культурной, социальной, национально- и регионально-культурной жизни США и отдельных европейских стран в XX в.

Розглянуто основні етапи та особливості створення сценічного тексту монодрами та тексту вистави на прикладі хроніки В. Шекспіра "Річард III". Зазначено, що, створюючи сценічний текст монодрами та вистави, його автори виокремлюють з літературного тексту єдиного суб'єкта дії, обирають матеріал, що ілюструє формування межового стану свідомості персонажа, вкладають в його вуста слова інших персонажів, проектуючи крізь свідомість єдиного суб'єкта дії.

Проаналізовано твори новітніх письменників та їх театральні постановки, де по-різному інтерпретовано формозмістовий прийом третьої дії шекспірівського "Гамлета" так звану "пастку": чинник непрямого викриття зла і створення катарсичної компоненти у взірцях передусім комедійного жанру, елемент широкого культурного контексту окремо взятого твору. Завдяки цьому автори п'єс надають нового звучання не лише зазначеному, а й інших образам, тематичним та сюжетним колізіям шекспірівського оригіналу, відкриваючи їх для подальших модифікацій - як комедійних, так і серьозних.

Дисертація присвячена дослідженню найбільш популярних сценічних комедійних жанрів 1920-х рр. Вперше такі «високі» жанри як комедія та трагікомедія розглянуті у єдиному контексті із «низькими» жанрами - інтермедією, ревю, комедією-переробкою. Такий підхід дозволив зафіксувати існування спільного художнього поля для народження певних тем та образів, що з часом стають провідними для комедійних жанрів українського театру. Обгрунтовано, що кожен із п’яти розглянутих у дисертації комедійних театральних жанрів протягом 1920-х рр. переживає певні метаморфози, існує у розмаїтті модифікацій в межах самого жанру. Вперше в українському театрознавстві дисертантом запропоновано типологію для таких жанрів як новітня інтермедія, комедія-переробка та ревю, розширено знання про становлення оновлених жанрів сатирично-побутової комедії та трагікомедії. Формотворчий процес 1920-х рр. був скерований не лише на розширення жанрової системи українського театру, зокрема її комедійного сегменту. Для більшості експериментів із формою головним завданням було розвинути видове розмаїття українського театру, а саме: створити нові театри, такі як музичної комедії, естради, сатири, ляльковий театр та ін., закласти підвалини для формування національного циркового мистецтва. Дослідження може започаткувати вивчення системи сценічних театральних жанрів 1920-х pp., з урахуванням унікального розмаїття жанрів та їх модифікацій, а також продовжене за рахунок розширення контексту, імен та явищ.