Приведены материалы комплексного исследования истории немецкого флейтового искусства XVIII - XIX вв. Впервые рассмотрены основные этапы становления и развития флейтового исполнительства в Германии. Особое внимание уделено творчеству И.И.Кванца, И.Г.Тромлица, И.Б.Вендлинга, А.Б.Фюрстенау, Т.Бема и их определяющей роли в истории немецкого и западноевропейского флейтового искусства.

Досліджено феномен флейтового мистецтва як виконавський тип діяльності в обумовленості композиторською творчістю, втіленням композиторського ставлення до флейти та осмисленням тембру флейти в окремих творах. Висвітлено історико-стильову парадигму вивчення флейтового мистецтва в історіографічному, джерелознавчому, естетико-культурологічному, жанрово-стильовому підходах в контексті музикознавчого методу. Розглянуто історичні передумови та сучасний стан традиції флейтової гри, її специфіку. Визначено головні історико-культурологічні та іманентні стильові чинники флейтової діяльності як єдності композиторської та виконавської творчості, зокрема взаємодію академічної та позаакадемічної настанов флейтового інструменталізму. Проаналізовано традиційний та інноваційний репертуар флейтистів на стилістично-текстологічному рівні та в концепції "філософії флейти" як теоретично та практично значущої для сучасного флейтиста - виконавця та педагога. Доведено єдність музикознавчих та виконавських питань в контексті проблеми музичного мислення та художньо-стильових засад флейтової гри.

Проаналізовано джерела львівської флейтової школи, її зв'язки з іншими регіональними та національними флейтовими школами. Досліджено розвиток флейтового виконавства Львова у всіх формах його вияву (оркестровому, ансамблевому, сольно-концертному). Охарактеризовано зв'язок львівської флейтової школи з творчістю композиторів (зроблено теоретичний та виконавський аналіз творів, розглянуто концертний репертуар флейтистів). Визначено характерні риси львівської флейтової школи. Висвітлено виконавську та педагогічну діяльність найвидатніших флейтистів Львова. Детально розглянуто історію Львівської державної музичної академії на фоні широкої палітри музичного життя міста протягом XIX - XX ст.

Розроблено історичну періодизацію німецького флейтового мистецтва XVIII - XIX ст. і визначено роль Й.Й. Кванца, Й.Г. Тромліна, А.Б. Фрюрстенау та Т. Бьома у формуванні німецької флейтової школи у контексті вивчення взаємозв'язку процесів удосконалення інструмента, розвитку флейтової технології та методики навчання грі на флейті. Розкрито творчі здобутки засновника німецької флейтової школи Й.Й. Кванца, послідовного реформатора конструкції інструмента Й.Г. Тромліна, віртуозів епохи класицизму Й.Б. Вендлінга та романтизму - А.Б. Фюрстенау. Досліджено інструментальну реформу Т. Бьома. У хронологічній послідовності розкрито пріоритетність його досягнень щодо удосконалення механіко-акустичної системи флейти. На підставі вивчення флейтових трактатів і шкіл XVIII - XIX ст. всебічно досліджено технологію виконавського процесу на флейті у даний період і виділено основні етапи його розвитку.

Розкрито проблеми ефективної організації процесу навчання гри на флейті. Висвітлено історію розвитку флейтового виконавства. Подано інформацію про різновиди флейт, природу утворення звуку на флейті, анатомо-фізіологічні аспекти гри на даному інструменті. Увагу приділено психолого-педагогічним засадам навчання гри на флейті.

Досліджено вивчення явищ традиційної аерофонної культури Закарпаття в системно-типологічному, системно-етноорганологічному, жанрово-функційному та структурно-типологічному аспектах. Встановлено, що аерофонна музика пастушої традиції посідає чільне місце у традиційній музично-інструментальній культурі Закарпаття та є самобутнім художньо-естетичним явищем, якому властива специфічна структура й особливі характеристики. Традиційна аерофонна музика Закарпаття є складовою етнічного звукового ідеалу українців і водночас має вплив на формування звукового ідеалу локальної музичної культури. Вперше здійснено комплексне дослідження традиційного аерофонного музичного інструментарію Закарпаття та подано його детальний органологічний опис, проаналізовано ареали його поширення.

Вперше в українському музикознавстві на основі ознайомлення в повному обсязі з історією становлення та розвитку вітчизняного мистецтва гри на флейті обгрунтовано твердження про існування в Україні XX ст. самобутньої флейтової школи з непересічними виконавцями світового рівня. Виявлено глибокі традиції та значні досягнення вітчизняного флейтового мистецтва, зібрано розрізнені дані про засновників флейтового виконавства в Україні. Доведено спадковість поколінь національної флейтової школи. Зроблено порівняльний аналіз характерних рис концертно-виконавського життя вітчизняних флейтистів і виконуваного ними репертуару в різні історичні періоди. Проведено паралелі з їх творчістю за умов незалежної України. Вдосконалено вітчизняне флейтове мистецтво та заохочено молоде покоління до самовдосконалення шляхом пізнання глибоких традицій флейтового виконавства в Україні та знайомства з унікальним доробком його фундаторів.

Наведено аргументований критичний аналіз ключових питань та проблем розвитку сучасного флейтового мистецтва. Визначено первинні пріоритети у формуванні виконавської майстерності флейтиста, висвітлено прогресивні положення психофізіологічної методичної школи, розкрито нове тлумачення явища артикуляції. Розглянуто питання розвитку художнього мислення учнів, студентів, артистів та педагогів, набуття музикантами знань і вмінь пов'язувати яскраві асоціативні враження з інтонаційними явищами та процесами, опанування мистецтвом інтерпретації. Висвітлено історію та причини виникнення, технологічні питання формування найважливіших жанрів флейтового мистецтва, вплив контактів композиторів, віртуозів і навколишніх умов праці митців на створення яскравих зразків репертуару флейтиста.

Досліджено багатогранну діяльність Київської флейтової школи (КФШ) як складової українського національного флейтового мистецтва, розглянуто перспективні напрямки її розвитку. Визначено принципи функціонування, самобутні риси та національну специфіку КФШ, запропоновано її періодизацію. Виявлено джерела і чинники становлення і розвитку КФШ. Визначено масштабність творчості фундатора КФШ А. Ф. Проценка. Узагальнено творчий внесок В. Антонова, О. Кудряшова, Я. Верховинця, В. Пшеничного, В. Турбовського та ін. у розвиток та ствердження основних творчих принципів КФШ. Охарактеризовано взаємозв'язки КФШ з іншими регіональними центрами українського флейтового мистецтва. Систематизовано, узагальнено та доповнено виконавсько-теоретичні засади КФШ у їх взаємообумовленості з виконавством на флейті та українською композиторською практикою XX - початку XXI ст.

Здійснено критичний аналіз ключових питань і проблем розвитку сучасного флейтового мистецтва. Потверджено оригінальні методи формування виконавського апарату на основі нового ставлення до процесу опанування виконавськими навичками, запропонованого провідними фахівцями психофізіологічної методичної школи. Впроваджено в українське музикознавство унікальну інформацію про історію та обставини виникнення найвизначніших творів для флейти, конкретизовано питання використання окремих конструкцій інструмента у кожному випадку. Висвітлено найважливіші епізоди творчої діяльності невідомих до цього часу в українській музикознавчій літературі артистів-флейтистів, що сприяли суттєвому прогресу у виконавстві та збагаченню репертуару (Л. Фльорі, Р. Айкен, С. Гаццелоні, Р. Дік, Д. Баррер, Г. Байр, Ф. Богнер, Г. Крюнель та ін.). Запропоновано новий погляд на з'ясування причин поширення у педагогічному процесі інструктивного матеріалу, його значення у становленні професійного музиканта; на передумови ефективного застосування сучасної виконавської техніки флейтиста. Уточнено принципи змістовної та структурної класифікації явища артикуляції, перенесені з площини теоретичних узагальнень на грунт практичного застосування у професійній діяльності музикантів-інструменталістів. Набули подальшого розвитку дослідження витоків становлення та розвитку класичного флейтового концерту на прикладі найяскравіших зразків жанру з характеристикою досягнень національних композиторських шкіл. Поглиблено обгрунтування зв'язку мистецтв у рамках стильових епох, використаного як дієвий засіб досягнення майстерності інтерпретації.

Розглянуто жанрово-семантичні особливості українського флейтового концерту в контексті еволюції європейського флейтового мистецтва та традицій національної композиторської школи. Приділено увагу творам В. Бібіка, В. Губаренка, В. Рунчака, Г. Саська, Р. Сімовича та ін. Досліджено поліжанровість як знакову прикмету сучасної музичної культури, що виявляється у стремлінні інтегрувати декілька жанрових координат у єдину макроструктуру. Виявлено, що найбільш плідним є синтез жанрів, які утворюють опозиційну пару - концерту та симфонії. Досліджено, що у загальній парадигмі розвитку українського флейтового концерту переважає постмодерністське втілення ідеї безперервного монологу, що призводить до активної реалізації концепції концертів як психологічної драми. Виявлено, що спільним для більшості аналізованих творів є принцип солювання, який пов'язаний з монологічністю як новою невід'ємною компонентою специфіки жанру. За результатами дослідження зроблено висновок, що завдяки гнучкості та мінливості семантичних характеристик флейти, її роль у процесі розвитку драматичних подій інтенсивно переосмислюється. Виявлено, що характерною рисою українських флейтових концертів стало доволі парадоксальне поєднання консервативності та модерності: за умов стабільності типологічних ознак жанр флейтового концерту виявляє дивовижну відкритість до інновацій.

Досліджено жанрово-стильову специфіку камерно-ансамблевих творів Ф. Пуленка за участю флейти. Спеціально виділяються такі аспекти ансамблевої флейтової музики, як зв'язок з національною музичною традицією, ансамблеві функції флейти в інструментальному складі, а також жанровий аспект.

Досліджено специфіку ролі флейти в інструментальних камерних творах сучасного українського композитора Олега Безбородька. Охарактеризовано творчість даного автора, який використовує новітні тенденції, що охоплюють інтерес до такої техніки сучасної композиції як сонорика. Композитор переосмислює роль флейти залежно від обраного виконавського ансамблю. Звернено увагу на найновітніші прийоми гри на флейті, що значно розширюють можливості її використання.

Дослідження присвячено аналізу виразних засобів у творах для флейти соло українських композиторів початку XXI ст. Попри стильову різноманітність авторів можна відмітити тенденцію до розширення виконавських можливостей флейти шляхом використання новітніх прийомів гри. Характерною ознакою є зростання ролі виконавця, який часто виступає в якості співавтора, здійснюючи формотворення у п'єсах, написаних із використанням алеаторичного принципу. Твори для інструмента соло потребують дотримання балансу між інтонаційністю, технікою дихання, артикуляцією, володінням технічними навичками та специфікою звучання.

Здійснено теоретичне та практичне обгрунтування комплексного дослідження флейтової музики України і на цій основі проаналізовано її витоки, історичну еволюцію, сучасні тенденції та перспективи розвитку. З'ясовано, що становлення флейтової національної школи пов'язано із формуванням професійної багаторівневої освіти (музичні училища, консерваторії) та розвитком композиторської практики. У середині XX ст. з'являються флейтові твори концертного типу, а на початку XXI ст. збільшується кількість камерних ансамблевих та сольних; у творах сучасних композиторів (О. Безбородько, О. Шмурак та ін.) широко використовуються новітні виконавські техніки – multiphonics, whistle tones, jet whistles. Встановлено, що в XX – XXI ст. у зв'язку з активізацією уваги до флейти в популярній музиці з'являються нові прийоми гри, і в таких напрямах, як джаз та World Music, використовуються етнічні різновиди флейти. Виникають модифікації європейської флейти шляхом здійснення численних змін у конструкції, проводяться експерименти з матеріалами (срібло, золото, титан, платина, ПВХ) і конструкціями типів головок (головка-метелик, головка глісандо, "UpRite", система Кінгма, Drelinger та ін.). Перспективи функціонування флейти в Україні визначаються її поширенням в естрадній музиці.

Дисертацію присвячено дослідженню традиційних сопілкових практик пастівницьких регіонів України в їх історіографічному, господарському, етноорганологічному, структурно-типологічному та етнофонічному (народно- виконавському) аспектах. Охоплюється історіографія стану вивченості та збереженості традиції всього означеного періоду від початку XIX ст. і до наших днів. На матеріалах архівних даних, сучасних експедиційних записів провідних етноорганологів України та власного експедиційного набутку авторки фрагментарно подається основний вивірений масив транскрипцій пастушої сопілкової музики Українських Карпат, Волині і Полісся. Матеріал Центральної України та Слобідщини розглядається як рудиментарний. Загалом, проаналізована частина сопілкового інструментарію та виконуваної музики становить панорамно представницьку базу, достатню для констатації сопілкової традиції українців як найбільш архаїчного і найемблемнішого пласту українського традиційного інструменталізму, здатного конкурувати із подібними собі пастівницькими музично-комунікативними системами світу. Застосовані у дисертації сучасні системно-етнофонічні методи аналізу інструментарію та структурно-типологічна (парадигматична) й сонографічна методики аналізу сопілкових композицій, рівень запису, транскрипцій, фоно- і сонограм забезпечують сучасний науково-дослідницький та науково- реконструктивний процес якісним вихідним матеріалом. Це дозволяє зробити висновок про перспективу впровадження здобутків дисертації в сучасні форми сопілкового виконавства як на рівні навчально-виховної роботи з молодою генерацією українського суспільства, так і в сучасних науково-реконструктивних формах України, Європи та світу.

Дослідження присвячено аналізу виразних засобів у творах для флейти соло українських композиторів початку XXI ст. Попри стильову різноманітність авторів можна відмітити тенденцію до розширення виконавських можливостей флейти шляхом використання новітніх прийомів гри. Характерною ознакою є зростання ролі виконавця, який часто виступає в якості співавтора, здійснюючи формотворення у п'єсах, написаних із використанням алеаторичного принципу. Твори для інструмента соло потребують дотримання балансу між інтонаційністю, технікою дихання, артикуляцією, володінням технічними навичками та специфікою звучання.