Проведен статистический анализ результатов лечения 33-х больных с послеожоговыми стриктурами пищевода методами вибрационного бужирования (18 пациентов) и баллонной дилатации (13 больных). С использованием методов математической статистики выявлена корреляционная связь между данными о начальном состоянии больных и результатами их последующего лечения. Исследовано влияние каждого из параметров состояния пациента на результаты его лечения. Установлено что наиболее значимые из них - сроки от ожога до начала лечения и ригидность стриктуры пищевода, а наименее - возраст больного и длина стриктуры.

Обобщен 30-летний опыт лечения 987-ми больных с послеожоговым стенозом верхних отделов пищеварительного канала. Восстановительные операции выполнены у 431-го пациента: эзофагопластика с использованием толстой кишки - у 313 (72,62 %), тонкой - у 26-ти (6,04 %), желудка - у 66-ти (15,32 %), сегмента толстой и подвздошной кишки на сосудистой ножке - у 10-ти (2,31 %), аутотрансплантация сегмента тощей кишки - у 2-х (0,47 %), эзофагокардиопластика - у 5-ти (1,15 %), пластика с использованием местных тканей - у 9-ти (2,09 %). Общая летальность составила 6,96 % за последние 12 лет. Благодаря совершенствованию техники выполнения операций, внедрению новых методик, улучшению анестезиологического обеспечения, широкому применению мер профилактики возможных осложнений она снизилась до 1,91 %.

Проанализирован опыт лечения 52-х больных с химическим ожогом пищевода в остром и раннем послеожоговом периоде, а также 649-ти - с послеожоговой рубцовой стриктурой пищевода (ПОРСП). У 18-ти больных возникла перфорация пищевода при проведении бужирования. Определен рациональный комплекс диагностических и лечебных мероприятий у таких больных. Обобщены результаты бужирования больных с ПОРСП. Проанализированы причины возникновения перфорации пищевода во время бужирования. Определена тактика хирургического лечения перфорации пищевода. Проанализированы результаты лечения основных причин, обусловивших возникновение послеоперационных осложнений.

Изучены особенности течения послеожогового эзофагита и последующей реабилитации больных с ожогом пищевода. Систематизирована и предложена классификация послеожогового эзофагита, учитывая прогноз исхода аутопластики с использованием сегмента толстой кишки при послеожоговой непроходимости пищевода. Правильный учет и логическая интерпретация, определение значимости послеожогового эзофагита обеспечат успех аутопластической реабилитации пациентов с ожоговой болезнью пищевода.

Обследованы 57 больных с ожогом пищевода в возрасте от 18 до 76 лет. Наряду с анализом жалоб, данных анамнеза больных, проведением клинических и лабораторных исследований, применены рентгеноконтрастное исследование (которое считали основным), эндоскопическое исследование с биопсией зоны пищеводно-желудочного перехода, проба на наличие рефлюкса, зондирование и pH-метрия. Выраженный желудочно-пищеводный рефлюкс у оперированных больных отмечен в течение 1,5 - 2 лет после операции, затем функция пищеводно-кардиального сфинктера восстанавливалась. Сведения о наличии рефлюкса необходимо знать до операции, чтобы корригировать его во время вмешательства.

Обстежено 125 потерпілих з опіковим ураженням стравоходу та глотково-стравохідного переходу, яким за життєвими показаннями було потрібне здійснення реконструктивно-пластичного хірургічного втручання з приводу повної непрохідності стравоходу на різному рівні. Для встановлення форми опікового ураження стравоходу та глотково-стравохідного переходу визначено критерії, використання яких забезпечувало правильний вибір лікувальної програми та обсягу операції. Клінічна цінність використання поняття клініко-морфологічної форми в тому, що воно дозволяє виділяти за клінічними та морфологічними ознаками певні стандартизовані групи хворих, у яких доцільно застосовувати схожі діагностичні та лікувальні тактичні підходи.

Вивчено результати лікування 136-ти хворих з післяопіковою стриктурою стравоходу. В період 1998 - 2001 рр. з використанням бужування та оперативного методу лікували 77 хворих, у період 2002 - 2005 рр. - бужування, балонна дилатація, пролонгована балонна дилатація, ендопротезування, оперативне втручання здійснено у 59. Поєднане застосування методів лікування забезпечило досягнення відмінних і хороших результатів майже у 73 % пацієнтів.

Проведено проспективний аналiз результатів лiкування пiсляопiкової рубцевої стриктури стравоходу (ПРСС) у 338-ми (32 %) пацiєнтiв з використанням шунтувальної загруднинної езофагоколонопластики (ШЗЕКП), що становило 76,1 % вiд кiлькостi операцiй езофагопластики. Встановлено, що ШЗЕКП є методом першого вибору у хворих з трубчастою ПРСС, а також у разі утворення норицi, дивертикула та хибних ходiв. Стандартний варiант методу передбачає формування широкого однорядного стравохiдно-товстокишкового анастомозу кiнець у кiнець з iзоперистальтичним розташуванням трансплантата. Зазначена тактика має значнi переваги, зокрема, меншу загрозу виникнення типових тяжких раннiх і пiзнiх пiсляоперацiйних ускладнень, а також забезпечення функцiональної адекватностi езофагопластики.

Представлен опыт лечения при малигнизированной послеожоговой рубцовой стриктуре пищевода. Это позднее осложнение химического ожога пищевода отметили у 3-х (1,02 %) пациентов из 292-х, пролеченных в клинике с 1980 по 2005 гг. Период озлокачествления рубцового стеноза колебался от 8-ми до 34-х лет после ожога пищевода.

Представлен опыт лечения 62 пациентов с сочетанным послеожоговым рубцовым стенозом пищевода и желудка в период 1980 - 2005 гг. Изложены варианты восстановления функции желудка на первом этапе лечения с последующим вмешательством (бужирование или пластика) на пищеводе (второй этап лечения). Летальных исходов не было. Функция восстановленных органов (пищевод и желудок) в отдаленный период хорошая.

Цель работы - разработка высокоэффективных хирургических методов устранения последствий сочетанных ожогов гортани, глотки и пищевода с восстановлением нормальной физиологии этих органов. Из 292 пациентов с рубцовым стенозом пищевода сочетанная стриктура диагностирована у 74 (25,3 %). Из них сочетание послеожоговых изменений глотки, пищевода, гортани в различных комбинациях, иногда в блоке с рубцовым стенозом желудка отмечено у 14 (18,9 %), по 6 случаев были поражения гортани, глотки, пищевода и глотки и пищевода, по 1 - сочетанного поражения гортани, пищевода, желудка и гортани, глотки, пищевода, желудка. У всех больных с поражением гортани наблюдался заброс пищи в дыхательные пути при глотании. Рубцовая облитерация на уровне глоточно-пищеводного перехода констатирована у 5 пациентов. Деформация гортани без нарушения функции выявлена только в 2 наблюдениях. Применяли различные варианты восстановления функции пораженных органов. Летальных исходов не было. Лечение было успешным у 12 из 14 пациентов, двое больных на завершающий этап лечения (фарингоэзофагопластика) не явились. Результат лечения зависел от выбора хирургического подхода в каждом конкретном случае. Выводы. При сочетанном поражении гортани, глотки и пищевода на первом этапе лечения важно восстановить полноценное энтеральное питание. Вторым этапом, после рентгенэндоскопической диагностики рубцовых изменений указанных органов, является выбор хирургического подхода в каждом конкретном случае, что позволило восстановить функцию гортани, глотки и пищевода у больных, прошедших все этапы лечения.

Представлена модифицированная классификация химического ожога пищевода и его последствий, основанная на обобщении существующих классификаций и анализе опыта работы клиники.

Розглянуто питання вдосконалення діагностики, тактики та методики хірургічного лікування пацієнтів з високими опіковими та протяжними доброякісними рубцевими стриктурами стравоходу та глотково-стравохідного переходу. Проліковано 85 хворих з використанням розроблених діагностичних способів, передопераційної підготовки, яким виконано субтотальну (58-ми пацієнтам) і тотальну (27-ми пацієнтам) колоезофагопластики. Вивчено причинно-наслідкові зв'язки та морфофункціонально зв'язані стани в асоційованій системі природний - штучний стравохід, їх безпосередній вплив на розвиток післяопераційних ускладнень і невдач, функціонально-реабілітаційні показники езофагопластики. Розроблено діагностичні й оперативно-тактичні алгоритми курації хворих. Визначено прогностично значущі фактори щодо одержання певних результатів реконструктивно-пластичних операцій. Післяопераційна летальність становила 5,88 %. Розглянуто результати лікування, одержані внаслідок спостережень хворих протягом 5-ти та 15-ти років після проведення операції відповідно у 59-ти (69,5 %) пацієнтів.

  Скачати повний текст

На підставі результатів досвіду спеціалізованої клініки в лікуванні хворих з післяопіковими рубцевими стриктурами стравоходу (ПРСС) та шлунку уперше надано комплексну порівняльну оцінку застосованим оперативно-технічним методам лікувального бужування стравоходу. Вивчено показники гуморального антиоксидотоксінового та загального імунітету у хворих з наслідками хімічного опіку верхнього відділу травного каналу в подостром і хронічному періоді перебігу хвороби. На підставі одержаних даних доведено доцільність використання ентеросорбентів для протекції гастроінтестінального бар'єра й ослаблення транслокації кишкової мікрофлори в цих хворих. Уперше розроблено та апробовано методику ретроградного інтраопераційного проведення та внутрішньостравохідного встановлення кільцеподібної ниті-направника для бужування стриктур стравоходу з використанням мікрогастростоми, в тому числі й у хворих з ятрогенною перфорацією стравоходу. Запропоновано новий метод малоінвазивної ("кулісної") гастростомії, що дає змогу забезпечити гастроентеральне харчування, зберегти шлунок для можливої езофагогастропластики. Зазначено, що за використання цього методу зникає необхідність у спеціальній операції для її закриття. Надано клінічну оцінку методу бужування по кільцеподібній ниті-направника у хворих з протяжними і складними стриктурами, після ліквідації наслідків перфорації стравоходу, а також у комплексі лікувальних заходів у хворих зі спільним рубцевим ураженням стравоходу та шлунку. На підставі визначення групи хворих з ятрогенною перфорацією стравоходу у разі бужування визначено фактори ризику даного ускладнення та розроблено нові міри її профілактики та

Досліджено покращання результатів лікування хворих з післяопіковими стриктурами стравохідно-шлункового переходу на підставі комплексної клінічної розробки, індивідуальної тактики лікування з урахуванням власних розробок. Виявлено, що вібраційне бужування, окрім механічного розширення стриктури, посилює регіонарний кровотік і покращує трофіку ушкоджених тканин стравоходу. Роль гастроезофагеальної рефлюксної хвороби у формуванні післяопікових стриктур стравохідно-шлункового переходу свідчить, що зміни, які відбуваються в клітинах на рівні субмікроскопічних є зворотними з використанням вібраційного бужування. Представлено ефективність методики вібраційного бужування стравохідно-шлункового переходу з розташуванням джерела вібрації в дистальному відділі пристрою, що дозволяє покращити результати лікування з 74,8 % до 92,4 %.

Обгрунтовано доцільність застосування тіотриазоліну в комплексному лікуванні хворих на хімічні опіки стравоходу (ХОС) та профілактиці післяопікових рубцевих стриктур. Доведено, що включення тіатриазоліну в комплексну терапію хворих на ХОС сприяє відновленню балансу окисного гомеостазу постраждалих. Встановлено, що його використання дозволяє усунути основні прояви корозійного ураження стравоходу, досягти скорішого та більш повного відновлення біохімічних показників крові. Доведено відновлення мікроциркуляції в зонах проекції найбільш уражених ділянок стравоходу у більшості хворих, які одержували в комплексній терапії тіотриазолін.

Розглянуто особливості лікування хворих з післяопіковими стриктурами стравоходу шляхом удосконалення методів консервативного лікування, дилатаційної терапії та реконструктивно-відновних операцій. Розроблено нову експериментальну модель хімічного опіку стравоходу, що дає уявлення про перебіг післяопікових стриктур під впливом нових методів місцевої консервативної терапії з використанням Тіофосфаміду, кріовпливу або НВЧ-випромінювання. Запропоновано нову класифікацію хімічних опіків стравоходу та їх наслідків й алгоритм комплексного лікування з використанням нових удосконалених пристроїв та методик місцевої консервативної та дилатаційної терапії на кожному етапі лікування хворих. Впроваджено нові методи оперативних втручань з використанням відеоторакоскопічних технологій та двохетапних операцій, що дозволило знизити частоту неспроможності езофагоанастомозу та післяопераційну летальність з 12 % до 5,9 %, а також підвищити показники якості життя. Впровадження запропонованого алгоритму дозволило знизити частоту незадовільних результатів лікування післяопікових стриктур стравоходу III ступеня на 11,3 %, IV ступеня - на 16,7 %.

Запропоновано та впроваджено оригінальну методику оперативного лікування пацієнтів з поєднаними післяопіковими стриктурами стравоходу та шлунка залежно від виду післяопікового ураження. Вдосконалено спосіб для дилатації стравоходу та технологію проведення дилатації. Розроблено лікувально-діагностичний алгоритм вибору способу лікування хворих з поєднаними післяопіковими стриктурами стравоходу та шлунка, застосування якого дозволить істотно покращити результати хірургічного лікування. Доведено можливість покращення результатів лікування хворих з поєднаними післяопіковими стриктурами стравоходу та шлунка шляхом впровадження розробленого етіопатогенетичного підходу. За результатами морфологічного дослідження стравоходу у пацієнтів після хімічніх опіків визначено оптимальний строк балонної дилатації. Визначено, що за формування рубцевих стриктур стравоходу та шлунка в обміні сполучної тканини домінують катаболічні процеси з одночасною активацією синтезу її біополімерів (оксипролін). Виявлено, що у хворих з опіковими стриктурами стравоходу та шлунка в передопераційному періоді відзначається зниження абсолютної та відносної кількості імунорегуляторних клітин, що вимагає проведення імуностимулювальної терапії. Запропоновано комплексну діагностичну тактику вибору способу лікування хворих з поєднаними післяопіковими стриктурами стравоходу, шлунка та профілактики ускладнень. Визначено показання до виду, обсягу, характеру дилатації та хірургічного лікування залежно від обсягу післяопікового ураження стравоходу та шлунка.

Проаналізовано результати заміщення ураженого стравоходу сегментом товстої кишки під час післяопікового стенозу у 42 пацієнтів. Показаннями до виконання втручання були повна рубцева непрохідність стравоходу, неможливість або небезпечність бужування, швидке виникнення рецидиву стриктури, відомості про перфорацію в анамнезі, наявність стравохідної нориці. Кращі результати досягнуті у разі застосування ізоперистальтичної ретростернальної колоезофагопластики з використанням лівої половини товстої кишки. Раннім післяопераційним ускладненням була часткова неспроможність швів шийного анастомозу, пізнім - утворення його рубцевої стриктури. Померли 3 хворих (післяопераційна летальність 7,1 %).