Зроблено спробу систематичного наукового аналізу світогляду видатного представника київської духовно-академічної школи В.І.Екземплярського та з'ясування значення спадщини мислителя в історії філософської культури України. Простежуються віхи життя та творчості В.І.Екземплярського, становлення його релігійно-філософського світогляду в контексті київського духовно-академічного життя та релігійно-філософського відродження початку ХХ ст.

Вперше висвітлено деякі методологічні аспекти вивчення релігійно-філософських процесів у Києві початку XX ст. Зазначено, що аналіз цих процесів потребує передусім глибокого осмислення київської духовно-академічної та університетської філософської традиції та всебічного дослідження пам'яток публічного релігійно-філософського дискурсу.

Проаналізовано сутнісні риси філософсько-релігійного фактора державотворчої концепції В. Липинського, яка органічно поєднала монархізм, класократію та християнський ієрархічний світогляд.

Досліджено релігійно-філософську спадщину київського духовно-академічного мислителя кінця XIX - початку XX ст. В.І.Екземплярського. З використанням архівних документів і матеріалів, друкованих праць богослова, відтворено духовний світ мислителя в контексті вітчизняної культури зазначеної доби, визначено його місце у релігійно-філософському відродженні в Києві. Здійснено новий крок у вивченні київської духовно-академічної традиції, в осмисленні релігійно-філософських процесів у київському культурному осередку. На підставі аналізу першоджерел виявлено пріоритетність проблем християнської етики як напрямку наукових студій мислителя. Серед провідних мотивів християнської етики В.Екземплярського виокремлено проблему життєвості християнського морального ідеалу, концепцію любові-юродства як найвищого самозречення та самопожертви заради ближнього та соціальні аспекти етичного вивчення про співвідношення моралі та політики, держави та церкви, заперечення смертної кари.

Здійснено історико-філософський екскурс понятійного співвідношення розуму та віри на підставі аналізу поглядів найбільш значущих та відомих в історії філософії особистостей, творчість яких досліджував П.І.Ліницький, котрий вибудував власну філософську систему шляхом розв'язання проблеми антиномічності віри та розуму. Показано, що творчому доробку П.І.Ліницького притаманна традиційна для західноєвропейської філософії гносеологізація та раціоналізація філософської свідомості, але у творчому спадку київського філософа думки представників німецької філософської культури трансформовані через призму української філософської традиції, набули самобутності завдяки своєрідному синтезу з теїзмом, ідеї співвідношення розуму та віри як одного з вирішальних принципів у побудові власної філософської системи. Доведено, що гносеологічна позиція П.І.Ліницького з усіма її особливостями та відмінностями, що свідчать про оригінальність мислителя, формувалась у протистоянні вульгарному матеріалізму та позитивізму, є помірковано-раціоналістичною, схильною до апріоризму. Шляхом детального аналізу соціальних, моральних та естетичних засад поняття віри, на яких базувався П.І.Ліницький, вирішуючи питання про співвідношення понять розуму та віри, доведено, що в його особі українська філософська думка другої половини XIX - початку XX ст. мала високоосвіченого мислителя, який репрезентував своє власне оригінальне розуміння та осмислення найважливіших філософських проблем - онтології, гносеології, філософії історії,

Досліджено феномен християнського гуманізму в українській релігійній філософії першої половини ХХ ст. Простежено спорідненість між західноєвропейськими та українськими концепціями християнського гуманізму. Показано, що спільним є трактування особливості християнського гуманізму (синтез ідей людинолюбства та теоцентризму) й основних категорій (боголюдяність, спокутування, спасіння, християнська любов). З'ясовано, що типовим виявом українського християнського гуманізму є концепція А.Шептицького, за якою проаналізовано особливості українського християнського гуманізму: єдність християнських, гуманістичних і національно-патріотичних цінностей.

Досліджено персоналізм як парадигмальний вектор розвитку української філософії. Обгрунтовано, що природа персони визнавалася американськими персоналістами такою, що ніколи небуває об’єктом, оскільки повне занурення її у світ речей означало б втрату духовної унікальності. Доведено, що європейські персоналісти розглядають поняття особи як процес розвитку особистісного начала, яке досягається шляхом єднання з Богом та суспільством. Доведено, що генеза персоналістських ідей в українській філософії простежується у творчій спадщині Г. Сковороди, Т. Шевченка та В. Стуса через їх розуміння людини як такої, що може самореалізуватись лише завдяки вияву в собі особи. З’ясовано, що становлення ідей персоналізму в українській філософській думці поширюється на погляди А. Шептицького, Й. Сліпого, О. Кульчицького та С. Кримського. Окреслено філософські ідеї А. Шептицького та Й. Сліпого як прояв християнського персоналізму в українській філософській думці. Досліджено персоналістські інтенції у філософії О. Кульчицького як вияв національного персоналізму, де нації трактуються як сукупність колективних осіб. Проаналізовано монадологічний персоналізм С. Кримського, який виявляється у визнанні ним особистості як такої, що здатна репрезентувати собою свою націю, культуру, епоху, усвідомлюючи цим свою індивідуальність.

Простежено процес формування ідей персоналізму в українській філософській та соціально-політичній думці. Доведено, що ідеї персоналізму органічно притаманні українській філософії. Запропоновано в основу персоналізму покласти концепцію 4-х рівнів розвитку сутнісних сил людини. Історико-філософський, соціально-політичний аналіз ідей персоналізму надає змогу сформулювати мету філософії персоналізму: створити духовні та матеріальні засади для реалізації соціогенної потреби людини бути особистістю, організувати найкращих представників усіх класів та верств на розбудову умов для розвитку людини до рівня особистості. Філософія персоналізму - це шлях до практичної реалізації соціогенної потреби людини бути у житті особистістю, що відповідає її свідомим і несвідомим бажанням в духовному вдосконаленні. Певна частина філософських систем була інструментом оправдовування панування того чи того класу та світоглядною основою маніпуляцій свідомістю народних мас. Персоналізм - це філософія вдосконалення людини, яка, з одного боку, увібрала в себе християнські цінності, а саме, пріоритет духовного над матеріальним, що знайшло відображення у твердженні: "особистість - принцип буття" (А. Августин), а, з іншого, - узагальнила потребу в самореалізації. Філософія персоналізму створює методологічні та філософські передумови розбудови нового типу органічного суспільства, а саме: "діяльного" суспільства, універсальної гомогенної держави, тобто особистісного суспільства, що здатне узгоджувати суперечності між різними суб'єктами діяльності: окремими індивідами, класами, державою. Якщо сучасні філософи розмірковують щодо нових форм суспільного життя, то філософія персоналізму формулює інтелектуальний інструментарій, як це суспільство розбудувати. Отже, із соціально-політичної точки зору філософія персоналізму - це філософія міри у взаємовідносинах між різними суб'єктами соціально-політичної діяльності за умов пріоритету духовного над матеріальним. Філософія персоналізму здатна накреслити нові виміри взаємовідносин людини з владою (діалогова, аристократична демократія), з природою. Безумовно, персоналізм потребує нових концептуальних персонажів. Так, Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі вважали, що концептуальними персонажами в суспільстві мають бути філософ, митець і науковець. Приймаючи ці фундаментальні висновки відомих учених, зазначено, що до концептуальних персонажів слід додати історика, психолога, учителя й соціального працівника. Політик у своїй діяльності має орієнтуватися не лише на вимоги електорату, але, перш за все, на відтворення онтологічних основ людського буття, висловником яких є концептуальні персонажі. Спеціально підкреслимо, що філософія персоналізму повною мірою задовольняє потреби народних мас. Сьогодні посередня людина маніпулює свідомістю народних мас, залишаючи їх пасивним економічним та соціальним об'єктом, у той час, як персоналізм орієнтує людину на те, щоб вона ставала свідомим суб'єктом діяльності. Запропоновано тезу, що філософія персоналізму здатна поєднати суперечливі інтенції людського буття: потяг людини до вдосконалення й водночас потребу стабільності; бажання свободи діяльності й необхідність її обмеження, що життєво необхідно за умов антрополого-глобальної катастрофи; віру в розум й водночас усвідомлення того, що людина нездатна осягнути складність буття.