Проведено релігієзнавчо-філософський аналіз християнських цінностей в інтерпретації української православної проповіді XVII ст., зокрема аскетичного ідеалу. Визначено місце аскетичного вчення у православній традиції богослов'я, розкрито сутність та особливості трактування аскетичного ідеалу. Висвітлено його структуру, показано можливості людини щодо досягнення аскетичного ідеалу. Розкрито зміст поняття "українська проповідницька культура XVII ст.", розглянуто її світоглядні детермінанти та філософське підгрунтя. З'ясовано культурний контекст аскетичного ідеалу в українській проповіді досліджуваного періоду. Встановлено його зв'язок з принципами духовного удосконалення людини та відсутність обмежень у сфері світської діяльності. Обгрунтовано наявність аскетичних цінностей та актуальних патріотичних мотивів, притаманних українській проповіді, у системі суспільної ідеології, виявлено посилення активності державницьких настроїв та зміцнення позицій української церкви.

Наведено результати цілісного філософсько-релігієзнавчого дослідження соціально-духовних витоків, особливостей трансформації української православної проповіді в сучасному соціокультурному просторі. З'ясовано сутність проповіді в ретроспективі її існування, а також особливості проповідницької діяльності української православної церкви, її соціальної детермінації, сакралізації виголошеного слова. Виявлено сугестивний вплив проповіді, зумовлений світоглядно-гносеологічними особливостями адептів, їх переживаннями й емоціями у процесі пізнання світу. Зазначено, що проповідь відрізняється від усіх інших складових служби своєю динамічністю й індивідуальною неповторністю. Досліджено "трансформацію" української православної проповіді та визначено особливості розвитку феномена в сучасному соціокультурному просторі України.

Зазначено, що в усі часи царського, великоросійського зухвальства та радянського, атеїстичного неправдомовства історія багатостраждальної і водночас славної Русі-України докорінно перекручувалася або замовчувалася. Разом з історією держави ця доля спіткала й історії життя, діяльності та творчості багатьох українців — духовних та культурних просвітителів Росії ХVІІ - ХVІІІ ст., серед яких особливо треба виділити свт. Димитрія (Туптала), митрополита Ростовського. Підкреслено, що багато російських, радянських та вже й українських дослідників життя св. Димитрія, бажаючи догодити сильним світу цього, представляли святителя російським святим, забуваючи, що народився свт. Димитрій у побожній сім'ї Макарівського сотника Сави Туптала, яка дала Україні чотирьох дітей, що стали монахами, а наймолодший син — святим Церкви Православної. Цю святість Димитрій здобув на своїй землі, благословенній св. ап. Андрієм Первозванним та безліччю українських святих, понісши її у північні регіони неграмотної на той час Росії.

Осмислено теоретичні передумови жанрової структури української барокової проповіді в процесі її становлення й розвитку - від ранньобарокового "Учительного Євангелія" Кирила Транквіліона Ставровецького до завершальної "Науки або способу зложення казання" Йоаникія Галятовського. Форми й засади співіснування двох проповідницьких моделей - греко-слов'янської і латино-польської - розглядаються як джерело риторичних і стилістичних змін, що зумовлюють жанрові модифікації та різновиди. Із цього погляду авторські передмови, теми проповідей, їх узгодженість із різними композиційними частинами тексту дають підстави простежувати послідовну реалізацію цілісного задуму в межах усієї книги та окремих проповідницьких зразків.

Досліджено філософські погляди Антонія Радивиловського в контексті української духовної культури епохи бароко. Філософські погляди проповідника розглянуто в контексті творчості інших українських (Інокентій Ґізель, Йоаникій Ґалятовський) та польських (Петро Скарга, Томаш Млодзяновський) церковних мислителів, тексти яких було використано для порівняльного аналізу з текстами Антонія Радивиловського. Зауважено, що хронологічні межі дослідження обіймають період від початку XVII ст. і до кінця 80-х рр. XVII ст. Акцентовано, що робота є першим ґрунтовним дослідженням філософської складової проповідницької спадщини Антонія Радивиловського. Здійснено аналіз явища філософської культури, крізь призму якого розглянуто особливості функціонування елементів філософського знання, лексики та текстів у церковних проповідях. Охарактеризовано коло морально-етичних проблем, на які звертали увагу українські церковні мислителі епохи бароко, та шляхи їх вирішення. Окреслено аксіологічний горизонт дослідження морально-етичного вчення в текстах Антонія Радивиловського. Виявлено значення здобутків видатного представника "могилянського" кола для подальшого розвитку вітчизняної духовної культури. Наголошено, що результати дисертаційного дослідження закладають методологічне підґрунтя для подальшого осмислення проблем, пов'язаних з дослідженням вітчизняної філософської культури доби бароко та поглиблюють розуміння процесів, які відбуваються в тогочасній духовній культурі України.