Розкрито суть поняття "ритуальний сміх". Зроблено спробу тлумачення змістового сенсу даного феномену у культурі архаїки та виявлення його символічних метафор. З'ясовано особливості звернення до ритуального сміху у творчості різних діячів культури наступних епох. Запропоновано концепцію інтерпретації даного сміху, яка базується на використанні можливостей герменевтичного підходу до вивчення явища. Розроблено аналітичний підхід до вивчення даного феномену, який дозволяє враховувати його динамічну природу й онтологічну цілісність. Характерні особливості ритуального сміху розглянуто на матеріалі української народної культури і, зокрема, - українських поховальних "забав", ритуалів "комори" та "перезви" весільного обряду. Проаналізовано "сміхові образи" у творчості М.Гоголя, В.Хлєбнікова, М.Арцибашева, Л.Андрєєва, Ф.Малявіна, С.Прокоф'єва, Д.Шостаковича.

Феномен театральності музичної культури Романтизму першої половини XIX ст. став предметом спеціального музично-культурологічного дослідження з точки зору його інтердисциплінарного розуміння. Запропоновано поняття concordia discors (згода незгодного або ж поєднання різного) як основи багаторівневого синтезу у музичній культурі, що дозволяє зняти протиріччя між музичними та немузичними компонентами феномену "театральність". Визначено найважливіші фактори театральності у музиці композиторів-романтиків першої половини XIX століття - міфотворчість, видовищність, ігрове начало, танцювальність. Систематизовано домінуючі прийоми карнавальності, що продовжують літературні принципи Е.-Т. Гофмана та віддзеркалюють concordia discors театральності у музичній культурі Романтизму ("манера Калло", "Серапіонів принцип", "принцип кутового вікна"). Виявлено, що основні історико-культурні передумови появи театральності у Росії є результатом процесів європеїзації, впливу інокультур на російську культуру, історичних і соціально-політичних подій (Вітчизняна війна 1812 р., повстання "декабристів" 1825 р.), впливу літературних праць і театральних творів, що пропонують модель життя як театру.

Виявлено закономірності, характерні для "театральності" у романсовій творчості російських композиторів-романтиків першої половини XIX ст.: "внутрішній" діалог як часово-просторова багатоплановість, тяжіння до театрально-видовищних та ігрових асоціацій, використання танцювальних ритмів і карнавально-гротескових образів, масочності. Проаналізовано побутові романси С.Ф. Делюсто у контексті романтичної театральності; встановлено значення феномену "театральність" для постромантичної музичної культури, яке обумовлено стремлінням до злиття не тільки різних видів мистецтв, стилів і жанрів, а й самого життя та мистецтва.