Вперше здійснено монографічний опис літературно-художньої антропонімії (ЛХА) української драматургії XIX - XX ст. Уточнено основні терміни літературно-художньої антропоніміки, з'ясовано функціонально-стилістичне навантаження онімів, встановлено семантичні варіації ЛХА, які виникають у конкретному вжиткові та зумовлені контекстом твору. Виявлено специфічні ознаки ЛХА драматичних творів, досліджено склад літературно-художньої антропонімії української драматургії XIX - XX ст., з'ясовано структуру ЛХА.

Проведено комплексне дослідження багатогранної творчої діяльності М.Кропивницького (1840 - 1910 рр.), передусім його літературного доробку у контектсі розвитку української драматургії та театру другої половини XIX - початку XX ст. в аспекті співвіднесення з українською класичною та світовою літературами (зокрема творчістю І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, М.Гоголя, В.Шекспіра, Ж.-Б.Мольєра, О.де Бальзака, О.Грибоєдова, О.Пушкіна, О.Островського, Л.Толстого). На підставі аналізу літературної й епістолярної спадщини М.Кропивницького, а також вивчення науково-критичних джерел доведено, що митець започаткував у своїх п'єсах більшість тем, що стали провідними для української драматургії його часу. Вперше виявлено, що домінантними в літературній творчості письменника є теми, пов'язані з боротьбою за українське національне відродження, збереження національної ідентичності українського народу, його духовного здоров'я, популяризацією та розвитком рідної мови. У новому аспекті розглянуто концепцію позитивного героя в драматургії М.Кропивницького, у ролі якого зазвичай виступає людина, що має відношення до місцевої влади, привілейованого класу або просто заможний селянин, який відзначається особистою шляхетністю та намаганням бути корисним знедоленій селянській масі. Суттєву увагу приділено дослідженню проблеми причетності М.Кропивницького до українського модернізму - "нової драми", неоромантизму, екзистенціалізму, символізму.

Проаналізовано мовно-структурні особливості драматичного жанру як роду літератури. Досліджено специфіку побудови драматургійного тексту з урахуванням мовних особливостей епічних і поетичних творів. Наведено лінгво-структурну характеристику його складових - діалогу та монологу. Визначено специфіку використання такого різновиду авторського монологу як ремарка. Виявлено особливу, характерну лише для драматичних творів, функцію власного імені персонажа. Зазначено, що імена дійових осіб (власні та їх еквіваленти) відіграють роль авторизації реплік у діалогічному тексті. Висвітлено індивідуальні особливості творчої манери І.К.Карпенка-Карого, М.Л.Кропивницького та М.П.Старицького у використанні мовних засобів. Виявлено вербально-конструктивні ознаки, що характеризують драматургійний текст як особливий вид словесно-художнього мистецтва.

Досліджено процес зародження і розвитку водевіля в Україні до XX ст. Вперше грунтовно проаналізовано українські водевілі XIX ст., визначено їх художньо-тематичну якість, з'ясовано жанрові ознаки водевіля як окремого виду "малих форм" драматургії.

Висвітлено проблеми компаративної поетики російської й української драми (РУД) та визначено їх культурну ідентичність у найважливіших етапах взаємодії та трансформації жанрів від ХІХ ст. до 1930-х рр. із застосуванням загальнонаукових концепцій нелінійного розвитку культури, випадкових і закономірних процесів. Описано метод моделювання жанрової еволюції драми ХІХ - ХХ ст. від містерії до трагікомедії та мелодрами в контексті трьох моделей жанрової трансформації: лінійної (історичної), циклічної (пульсуючої) та вибухової (хаосу). Проаналізовано зміну жанрових парадигм РУД у реаліях модерну, авангарду та соціального реалізму (СР) у взаємодії різних механізмів вибухового та поступового розвитку в культурі. Визначено ракурси діахронії та синхронії в моделях формульної літератури СР як системи неканонічних жанрів масової культури, та в різновекторних текстах формульних та інноваційних жанрів. Увагу приділено порівняльній поетиці жанрів РУД у співставленні з компаративними методиками пошуку аналогій та методики типологічного зіставлення.

Проаналізовано первісні уявлення про добро, зло та духовність у міфорелігійних писаннях. Розкрито зміст цих категорій у висловлюваннях давніх мислителів, працях філософів і психологів. Подано розробку спецкурсу, який повинен сформувати чіткі етико-духовні цінності студентів (на прикладі творів української драматургії кінця XIX - початку XX ст.) і запропоновано різні види та форми роботи зі студентами (заняття-диспути, проблемні семінари, круглі столи). Систематизовано інформацію з різних галузей гуманітарних знань - міфології, релігієзнавстсва, філософії, психології та літературознавства.

Проаналізовано творчий досвід Лесі Українки в жанрі трагедії на тлі української та світової літературної традиції. Доведено унікальність цього досвіду в національній культурі, акцентовано увагу на співзвучності співзвучність естетичних пошуків Лесі Українки з засадами античної трагедії та тенденціями раннього модернізму.

Проанализируется творческий опыт Леси Украинки в жанре трагедии в контексте украинской и мировой литературной традиции. Доказана особая ценность этого опыта для национальной культуры, а также констатирована созвучность эстетических поисков Леси Украинки с ключевыми принципами античной трагедии и тенденциями раннего модернизма.

The article dwells upon Lesya Ukraїnka's creative experience in the genre of tragedy in the context of Ukrainian and World literary. The author proves its special value for our national culture. The consonance of Lesya Ukraїnka's aesthetical experiments to the principles of antique tragedy and to the tendencies of early Modernism have been claimed.

Простежено утвердження у творах українських драматургів (написаних після відомого Емського царського указу 1876 р.) високих козацько-лицарських ідеалів свободи, гідності, правди, честі. Наголошено на головній особливості художніх образів українського козака-лицаря - спрямованості на захист свого поневоленого народу й України від численних загарбників.

Розглянуто своєрідність та основні здобутки української драматургії кінця XVIII - 60-х рр. XIX ст., що представляє образне та тематичне багатство історії української літератури нової доби в період її національного відродження. Зазначено, що прочитання творів здійснено максимально адекватно, науково об'єктивно, згідно актуальних наукових вимог та відповідно до провідного типу творчості розглянутого періоду літератури.

Вперше в українському літературознавстві здійснено комплексний аналіз метадрами як жанрового феномену, який характеризується рефлексійністю, ускладненням ієрархії драматичної реальності. З'ясовано спектр реалізації поетики метадрами в українській драматургії кінця XIX - середини XX ст. Доведено, що метадрама, як жанрова форма і як результат телеологічної авторської інтенції, реалізується на персонажному, тематичному, пафосному, хронотопному, дискурсивному, паратекстуальному й інтертекстуальному рівнях, а також шляхом використання комплексу метадраматичних прийомів. Зазначено, що траєкторія розвитку української метадрами XX ст. бере початок із доробку М. Старицького та І. Карпенка-Карого, які активно використовували топос театру, створили перші зразки метадраматичного персонажа. Новаторським визначено метадраматичний дискурс у низці творів драматургів першої третини XX ст. (вектор розщеплення персонажа й актора, антитеатральна тематика, імітація театрального дійства, розшарування художньої дійсності тощо). Зауважено, що кульмінацію метадраматичних експериментів в українській літературі XX ст. репрезентує творчість письменників-емігрантів І. Костецького, Ю. Косача, Л. Коваленко, І. Чолгана та ін. Здійснено метадраматичний аналіз більш ніж 50 творів.

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш5(4УКР)5-336 + Ш5(4УКР)6-336

Рубрики:

Література

Шифр НБУВ: ДС50272 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Розглянуто своєрідність та основні здобутки української драматургії кінця XVIII - 60-х років XIX ст., що представляє образне і тематичне багатство історії української літератури нової доби в період її національного відродження. Українська драматургія зазначеного періоду розвивалася в атмосфері національного відродження: за умов активізації самосвідомості українського народу, що виявилася у зусиллях, спрямованих до відтворення кращих сторінок історичного минулого, розбудови духовної культури, захисту мови; це був рух до відродження національної держави, забезпечення національної само ідентичності засобами літературної творчості. Український націєтворчий процес у цю добу здійснюється переважно завдяки мистецькій праці, в іншій площині життя народу, доповнює працю українських істориків і політиків кінця XVIII - 60-х рр. XIX ст., створюючи прецедент виняткової ваги: взаємодії різновекторних соціокультурних чинників у житті українського народу. Рішуча відмова від заданих каноном біблійних мотивів тематики, локальності якої відповідала така її посутня своєрідність, як наявність у драматичних творах алегоричних постатей, нехтування образами-алегоріями давньої драматургії найбільш зримо виявляють відмінності, котрі ознаменовують українську драматургію нової доби, цілковито видозмінюючи її образно-тематичний лад, що відповідає тенденції десакралізації художнього мислення цієї епохи в цілому. Вирізняючись новаторством, українська драматургія кінця XVIII - 60-х рр. XIX ст. насамперед вдало синтезує просторово-часову парадигму розвитку мистецтва (театр і література), творчості й культури в цілому, з повною відповідністю цьому історично-етапові буття народу засвідчуючи "потреби суспільства в найбільш адекватних цим потребам переживаннях смислу буття" (Михалев В.). Прочитання творів здійснено максимально адекватно, науково об'єктивно, згідно з актуальними науковими вимогами та відповідно до провідного типу творчості розглянутого періоду літератури.