Ключовою складовою гібридної війни РФ проти України став її інформаційний вимір. Нові виклики національній безпеці обумовлюють нагальну необхідність відпрацювання нових механізмів їх протидії. Проаналізовано стан розбудови національної системи стратегічних комунікацій як сукупності комунікативних можливостей держави, що координуються нею і використовуються належним чином, - публічної дипломатії, зв'язків з громадськістю, військових зв'язків, інформаційних та психологічних операцій, заходів, спрямованих на просування цілей держави. Така система має забезпечити належну протидію інформаційним та пропагандистським кампаніям, спрямованим проти інтересів нашої держави. Розбудова системи стратегічних комунікацій в Україні розглядається крізь призму відносин з НАТО, що приділяє значну увагу наданню допомоги Україні в цій сфері.

Розкрито особливості становлення та характер відносин між новоствореною Українською державою та блоком НАТО в умовах перебудови глобальної політичної картини світу напередодні та після розпаду Радянського Союзу. Проаналізовано нормативно-правові документи, що впливали та характеризували зовнішньополітичне становище та курс у зовнішній політиці останнього десятиріччя ХХ ст., прийняті як Українською стороною, так і низкою країн-сусідів: Польщею, Російською Федерацією, Туреччиною, Угорщиною, Румунією, Молдовою та Словаччиною. Вказані особливості та вектори зовнішньої політики сусідніх країн у питаннях національних меншин в Україні, проаналізовані рішення, документи, заяви та дії організацій та агентів впливу даних країн. Проведено аналіз впливу внутрішньо та зовнішньополітичних чинників на динаміку відносин між Україною та НАТО у 1990-х роках. Особливу увагу в даному дослідження приділено зовнішньому впливу Російської Федерації на політичні сили в Україні, лобіюванню за їх допомогою власних інтересів щодо співпраці між Україною та НАТО. На основі аналізу вищезазначених факторів, автором розроблене та обгрунтоване власне бачення ситуації, що розвивалася щодо побудови відносин між Україною та НАТО у останньому десятиріччі ХХ ст., вказано на недоліки та переваги того формату відносин, що склався на кінець сторіччя.

Мета дослідження - проаналізувати рух України до НАТО, розкрити основні проблеми і здобутки євроатлантичної інтеграції та окреслити подальші перспективи й можливості у цьому напрямі. Методологія спирається на принципи науковості, об'єктивності, усебічності, багатофакторності. Використано методи аналізу, синтезу, узагальнення, ретроспективного та системного підходу до розв'язання науко-дослідницьких проблем. Основними результатами дослідження стало визначення особливостей головних зовнішньополітичних напрямів України: позаблокового, багатовекторного, євроатлантичного та узагальнення їх результатів. Зроблено логічні висновки щодо перспектив набуття нашою країною членства в НАТО та обгрунтовано необхідність дотримання євроатлантичного шляху як єдиного можливого для збереження незалежності України. Запропоновані висновки базуються не лише на основі спеціальних праць, а й аналізу офіційних документів, промов, стенограм, звернень посадових осіб, що допомогло всебічно розглянути предмет дослідження. Важливим предметом більш детального вивчення можуть бути конкретні кроки допомоги НАТО Україні в різних галузях та проведення порівняльного аналізу військової, політичної, економічної, технічної підтримки з метою демонстрації вигоди для нашої країни вступу до альянсу. Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що висновки й узагальнення можуть бути використані як матеріал для популяризації зовнішньополітичного євроатлантичного вектора в Україні. Ці результати, в основі яких лежать офіційні дані, сприятимуть формуванню образу НАТО як важливого та необхідного партнера.

У дисертаційному дослідженні Україна і НАТО в контексті суспільно- політичних трансформацій 90-х pp. XX ст. - поч. XXI ст. розглядається становлення взаємовідносин України й НАТО на тлі зовнішньополітичних впливів держав-сусідів та геополітичних викликів початку нового тисячоліття. У дослідженні в логічній послідовності проаналізовано увесь спектр започаткування та розвитку співробітництва України з НАТО. Особливу увагу приділено аналізу внутрішньо та зовнішньополітичних викликів безпеці України упродовж досліджуваного періоду, які на певному історичному етапі її розвитку були недооцінені або навіть проігноровані українським політичним керівництвом. Переосмислено роль та значення міжнародних багатонаціональних військових навчань під егідою НАТО, які є потужним стримуючим фактором, особливо в умовах російсько-українського конфлікту. З урахуванням критичного підходу охарактеризовано внесок українських військових у проведення міжнародних миротворчих операцій, які часто ставали предметом надмірних політичних спекуляцій та перебільшень з боку різних політичних сил і груп, у тому числі проросійських. Виявлено внесок Альянсу у реалізацію оборонної реформи в України та прорахунки, яких припустилась українська влада у процесі будівництва воєнної організації держави.

Розглянуто становлення взаємовідносин України та НАТО в контексті суспільно-політичних трансформацій та геополітичних викликів початку нового тисячоліття. До основних проблемно-змістових блоків дослідження належать суспільно-політичні трансформації в Україні 90-х рр. XX ст. - початку XXI ст. та їх вплив на відносини Україна-НАТО; формування відносин Україна-НАТО в умовах зовнішньополітичних викликів 1991 - 2020 рр.; основні напрями та форми співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору; міжнародні військові навчання країн-членів НАТО за участю підрозділів Збройних сил України; залучення українських військових до проведення міжнародних миротворчих операцій Альянсу й участь НАТО в реформуванні українського безпекового сектору та перспективи членства України в Альянсі.

Узагальнено результати наукових досліджень щодо результативності євроінтеграційного поступу України за 2014-2022 pp. у контексті зовнішньополітичних аспектів, зокрема двосторонніх відносин України з Європейським Союзом (ЄC) та НАТО. Зазначено, що в умовах тимчасової окупації Криму РФ, війни на Донбасі, а потім і розв’язання Росією повномасштабної збройної агресії проти України проблематика дослідження є надзвичайно актуальною. Розглянуто місце і роль України в геополітичному просторі сучасності, окреслено угоду про асоціацію з ЄС та інструменти реалізації євроінтеграційного курсу України. Визначено статус кандидата в члени ЄС як історично-стратегічну перемогу України. Описано еволюцію взаємовідносин України та Європейського Союзу в умовах російсько-української війни. Виокремлено особливості та проблемні питання відносин України з окремими країнами-членами ЄС. Наведено історичне та геополітичне підґрунтя євроатлантичного покликання України, розкрито суть між євроатлантичним співробітництвом та євроатлантичною інтеграцією. Охарактеризовано конституційне закріплення євроатлантичного вибору.