Проаналізовано візуальність як складову стилю Нечуя-Левицького в руслі полеміки зі статтею Івана Франка "Ювілей Івана Левицького (Нечуя)". Об'єкт дослідження - повість "Причепа", предмет - візуальні образи, а саме: портрети, пейзажі, інтер'єри, а також вияви підсвідомого - сни та передчуття. Основний акцент - на функціонуванні візуальних компонентів, на участі їх у архтектоніці твору та формуванні ідеї твору. Так завдяки портретам Іван Нечуй-Левицький увиразнює та деталізує різницю між різними станами та націями, починаючи від зовнішнього вигляду, одягу, манер і закінчуючи способом життя. Протиставляючи природу та інтер'єри письменник розкриває характери героїв: в одній і тій же візуальній картині кожен соціотип бачить притаманний йому ідеал. У сні Ганя бачить символічну візію подій, сновидіння "обернене" до прогулянки Нестеринським Яром, наповнене протилежною символікою. Візуальне передчуття смерті Гані втілює образ води: прикметно, що візії Яся й Гані видаються продовженням одне одного. Отже, візуальне в Нечуя-Левицького не є творчою випадковістю, а втілює собою творчу стратегію.

Досліджено феномен кольору в експресіоністських новелах Василя Стефаника, представлено інтерпретацію основних образів-символів, кольорових домінант творів. Здійснено спробау прочитання текстів "під мікроскопом", досліджено семантику та функції колоративів, вказано на важливе значення кольору в розкритті головних тем і проблем творчості В. Стефаника, досліджено колір у зв'язку з трагічним світосприйманням митця. З'ясовано, що колір бере участь у створенні психоемоційного тла подій, є важливим засобом характеротворення, сприяє передачі етапів розгортання внутрішнього конфлікту.

Висвітлено ранню творчість українського письменника Марка Черемшини (1874 - 1927). Об'єкт дослідження - дебютне оповідання цього автора "Керманич" (1896). У процесі дослідження, зважаючи на досвід попередніх літературознавців (Микола Зеров, Олекса Засенко та ін.), зроблено спробу відчитати особливості бачення Карпат Марком Черемшиною. Зокрема відзначено, що звернення письменника до теми Гуцульщини було органічним і закономірним, оскільки не потребувало додаткового входження в реалії, проблематику і тематику гірського регіону. Оповідання "Керманич" позначене рисами романтичного світобачення автора з елементами сентиментальності. Письменник широко використовує гуцульську говірку з характерною для неї лексикою та зменшувально-пестливими формами. У сприйнятті Марком Черемшиною Гуцульщини помітний вплив Юрія Федьковича. З'ясовано, що Марко Черемшина прийшов у літературу з відчуттям причетності до старшого письменника, з яким був знайомий його батько. Юрій Федькович оспівував Гуцульщину, тому й став позитивним прикладом, опосередковано вказавши на можливість писати про гуцулів. Робив це Марко Черемшина, йдучи своїм шляхом, а не наслідуючи Юрія Федьковича.

Здійснено аналіз індивідуальної психобіографії як моделі самоусвідомлення жінки в романі української письменниці Тані Малярчук, досліджено семантику жіночої психології, котра спрямовується на аналітичне та інтуїтивне осягнення особистості. Акцентовано на специфіці психологічного дискурсу роману, його оригінальності й актуальності, адже основою роману є відродження жіночої свідомості через осмислення власне позасвідомого "я", його комплексів і страхів. Доведено, що авторська рефлексія письменниці над жіночою екзистенцією однозначно розгортається через важливий психоаналітичний аспект - самоусвідомлення моделює процес вивільнення жіночого "я" зі стереотипної свідомості, із родинної травми. Так за допомогою художнього тексту авторка намагається "замовити", прокласти шлях до справжньої жіночої екзистенції. Детально досліджено жіночі образи роману, зокрема, акцентовано на джерелах істерії, суїциду, інтуїції, а також над причинами і риторикою невротичного страху, поступовому самоусвідомленні героїні. Проаналізовано авторську настанову на внутрішньо психологічних чинниках, а відтак психологічному саморозвитку героїні. Вказано на те, що ідейно-тематичний аспект роману можна розглядати як розгортання різноманітних проблем: проблем любові, зради, екзистенційних мотивів, жіночого буття, проблеми становлення жіночого "я", колективного позасвідомого тощо. Досліджено таку позицію авторки роману, що жіноче буття існує задля тотального самоусвідомлення, духовного саморозвитку, тобто основою реалістичного, об'єктивного аналізу-рефлексії стає жіноча душа і Таня Малярчук заохочує читача до пізнання жіночого психотипу в тій проекції, яку сама створює і пропонує.

У роботі умотивовано думку, що в метатексті української художньої прози 20-х років XX ст. актуалізовано проблему Схід/Захід. Образи Сходу й Заходу оприявнюються як художні складники філософсько-естетичної парадигми "азіатського ренесансу", пов'язаної з великими перспективами розвитку України. У цьому контексті проаналізовано художні твори Миколи Хвильового, Івана Дніпровського, Юрія Яновського та ін.

Досліджено історіософську концепцію минулого польського народу в історичній трилогії Г. Сенкевича. Через зіставлення сарматського і козацького лицарських культів з характерною для них топікою з'ясовано пограничний характер цих культів, їх вплив на культуру обох народів (українського і польського). Аналіз творів Г. Сенкевича надає змогу виділити дискурси історичного лицарства (минулого), що свідчить про їх важливість і значущість у творчості польського прозаїка. Джерелами формування "спільних місць", тобто топосів, були не лише християнські, історичні, фольклорні матеріали, а й сучасні ідеологічні дискурси. Частота використання в трилогії певних топосів-ключів (топоси зброї, сарматського культу, героїзму, народного співця) свідчить про світоглядні характеристики самого письменника і всієї епохи межі століть. Дослідження історчиної трилогії польського письменника мало подвійний вектор: синтез романтичної ідеології і романтичної поетики.

Освещен вопрос, касающийся поселенческого архетипа и сакральнова пространства на материале "Гарабахнамэ", которое является набором хроник, ориентированных на истории Карабахского ханства. "Карабах" считается ценным источником истории Азербайджана в XVIII - XIX вв. Хроники влияют на восточные поэтические традиции и интерпретацию эпического мышления. В эпических текстах организация пространства и, в частности, поселение, в котором развивается действие, очень интересны для изучения фольклора. Это объясняется прежде всего тем, что пространство обеспечивает целостное восприятие образа и создает композицию эпического текста.

Осмислено історичне минуле України й української нації в культурному просторі соціуму, яке, на думку мемуаристів, було конче необхідним задля виявлення національної ідентичності як і, утім, наближення здобуття державної незалежності. З'ясовано, що спогадова література письменників української еміграції репрезентує соціально-культурний досвід нації, звертається до травматичних, а почасти драматичних, сторінок, втрати державності у XX ст. Історична зумовленість творення спогадів - це спосіб зберегти історичну пам'ять, увиразнити можливість особистісного та національного самовираження.

Досліджено феномен кольору в трьох повістях І. Нечуя-Левицького, представлена інтерпретація найбільш уживаних червоного та чорного кольорів у творах митця. Здійснено спробу прочитання текстів "під мікроскопом", досліджено семантику та функції колоративів, вказано на важливе значення кольору в розкритті головних тем і проблем творчості І. Нечуя-Левицького. З'ясовано, що колір бере участь у створенні психоемоційного тла подій, є важливим засобом характеротворення, сприяє передачі етапів розгортання внутрішнього конфлікту.

Проведено аналіз антиімперського (антиросійського, антимосковського) дискурсу в культурологічних трактатах і листах Івана Нечуя-Левицького. Відзначено, що з публікацією в 1990-х рр. раніше заборонених і замовчуваних трактатів класика українського письменства (зокрема - "Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини", "Українство на літературних позвах з Московщиною") відкрилися ширші можливості для з'ясування світоглядних та ідейно-естетичних позицій І. Нечуя-Левицького, для ствердження його житейського і творчого україноцентризму. Простежено ретроспективне осягнення трактатів письменника (праці І. Франка, С. Єфремова, сучасних дослідників), відзначено неабиякий енциклопедизм Нечуя передовсім у гуманітарній сфері, звернуто увагу на певний суб'єктивізм класика у вибудуванні культурологічних стратегій, на очевидну актуальність цілого ряду його історіософських візій передовсім у царині україно-російських взаємин, на європейськість гуманітарних позицій. Відзначено, що в листах І. Нечуя-Левицького, які великою мірою теж є виявом його світогляду і творчого духу, антиімперський дискурс означений не так гостро, як у трактатах, але в принципових питаннях (типологія українсько-російських взаємин, становище української мови, цензура тощо) "епістолярні" судження класика цілком суголосні означеним у трактатах.

Досліджено гендерну специфіку художнього трактування просторової константи кордону в українській романістиці початку XXI ст. Простежено кореляцію між семантикою цього просторового образу й жанровими та стильовими особливостями сучасної прози. Визначено специфіку рецепції образу кордону в маскулінній і фемінній картинах світу; роль антиколоніального та постколоніального дискурсів у його художній репрезентації.

Виявлено та проаналізовано модерністські ознаки (психологізм, ліричний струмінь, філософічність тощо) у прозі І. Нечуя-Левицького ("Над Чорним морем", "Поміж ворогами"), проведено типологічні паралелі з модерністськими набутками Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, вказує на амбівалентний характер оповідання "Без пуття". Зокрема у повісті І. Нечуя-Левицького "Над Чорним морем" прикметними є вияви психологізму, притаманного модерному письму, живописання словом і подібно до манери Михайла Коцюбинського (йдеться про гармонійне співбуття природи й людини, природу як засіб розкриття психологічного стану героїв). Виразними у творі є мариністичні мотиви та феміністичні тенденції (реалізація модерністської концепції сильної, активної особистості і а саме жінки). Нервозність, психічна нестабільність обох героїнь і ще один момент, що ріднить аналізований твір із модерном. Героїні повісті "Над Чорним морем" відчувають особисту й особистісну невлаштованість, тривожність, зневолення, прагнуть приносити користь людству, служити "народові". Образ учителя Віктора Комашка поєднує в собі антиномічні риси і модерністську (нервова і збудлива вдача) і народницьку (світоглядний орієнтир). На тлі вітаїстичних почувань Комашка артикулюється "живий" перегук культур, полілог націй, поглядів та ідей і тим самим руйнується догма народників про закритість, "заблокованість", виняткову українськість. Окремі модерністські елементи повісті "Над Чорним морем" (симптоми вияву неврозу, роздвоєне "Я" героїв; сильний психологічний струмінь; осягнення почуття любові як психічної сили) можуть бути спонукою до студії психоаналітичного кшталту, що вказна еволюцію світоглядних і творчих орієнтирів І. Нечуя-Левицького. Доказом поступу в бік модернізму є ідея волюнтаризму. Один із магістральних персонажів повісті "Поміж ворогами", отець Артемій, на відміну від отця Василя ("Лялечка" М. Коцюбинського), не палить, не зловживає алкогольними напоями, але так само має нервову вдачу, схильність до скандалів, гніву і навіть агресії, не цурається лайливих слівець. Дослідниця акцентує жанрову дефініцію оповідання "Без пуття" як "пародію на декадентство та символізм в письменстві" (І. Нечуй-Левицький). Тут оскаржені модерністські мотиви божевілля, нервозності, суїциду, протесту проти патріархального устрою, європеїзму, космополітизму, волюнтаризму, вияви ліризму, естетизму, міфологізму, декадентизму, символізму. Запропоновано думку, що український реалізм не існував у "чистому", класичному вигляді, а ліризувався, романтизувався, психологізувався, на пізньому етапі побутував у тісному й органічному зв'язку з раннім модернізмом, та ілюструє це на матеріалі творів І. Нечуя-Левицького.

Розглянуто особливості реалізації антропоцентризму як магістральної риси ранніх повістей та романів письменника-шістдесятника Василя Захарченка ("Стежка", "Ярмарок", "Клекіт старого лелеки", "Котилися вози з гори"). Письменник збагачує лірикопсихологічну оповідь, характерну для новелістики, складною соціальною проблематикою. В. Захарченко майстерно показує як на тлі складних історичних умов можна залишатися людиною і плекати в душі високі моральні принципи, а можна духовно деградувати. Детально розглянуто художні особливості (багатство мови, тропіка, стилістичні засоби) першого великоформатного твору письменника "Ярмарок". Саме з роману "Ярмарок" бере початок приналежність В. Захарченка канонам неореалізму, формуються продуктивні для автора художні прийоми, кристалізується антропоцентризм світоглядних позицій. У центрі цього твору, як і багатьох наступних, - людина-трудівник.

Окреслено структуру драматичної тетралогії Г. Хоткевича "Богдан Хмельницький"; визначено жанрові ознаки твору; простежено взаємозумовленість змістових та формотворчих складників; аналізовано історіософські концепції, втілені у драмі, та їх художнє вираження; досліджено ідеї, які структурують зміст і форму твору Г. Хоткевича. Увагу приділено визначенню принципів побудови художньо-естетичної системи у складових частинах тетралогії. Розглянуто основні смислові компоненти, які формують художню цілісність: взаємозв'язок особистісного і суспільного та їх розходження, що зумовлює розвиток конфлікту; роль і значення неординарної особистості у державотворчих процесах; внутрішні суперечності та їх зовнішні проекції; відображення складного й неоднозначного процесу розрізнення істинного й уявного. Досліджено художнє трактування масштабних видозмінна рівні особистості та глобальних зрушень на рівні держави, визначено особливості відображення їх взаємоперетинів та взаємозумовленості. Розглядає способи репрезентації феномену художньої багатозначності, втіленої в образі, дії, конфлікті драми. Проаналізовано форми співвіднесення когнітивного (спрямованого на оперування фактами, що мають історичну вагу) та емоційного (зосередженого на відображенні внутрішніх реакцій) сприйняття у творі. Окреслено різні способи викладу, використані у тетралогії Г. Хоткевича: надмірна деталізація значної кількості дрібних фактів поєднується із художнім відображенням, що набуває глибоко символічного значення.

Висвітлено особливості відображення Гуцульщини в художній прозі та драматургії українського письменника Сидора Воробкевича (1836 - 1903). Дослідник відзначає, що Сидір Воробкевич, який не був гуцулом, у своїй художній творчості, залежно від потреби, міг "вживатися" й у різні етнографічні реалії, створюючи необхідний колорит текстів. Нетривале перебування і праця священиком у населених пунктах Буковинської Гуцульщини (тепер - у складі Республіки Румунія) надало митцеві розуміння регіональних особливостей Карпат і збагатило його літературну творчість. Матеріалом для статті стали два твори Сидора Воробкевича: оповідання "Що людей єднає" (1895) і мелодрама "Гнат приблуда" (1875). Зазначено, що Сидір Воробкевич вдало підбирає й використовує деталі, характерні для побуту, фольклору, ментальності гуцулів. Вказано на методи й прийоми, які письменник застосовує для того, щоб надати текстам гуцульського "забарвлення". Наголошено, що митець вдало підбирає й використовує деталі, характерні для духовного й матеріального світу гуцулів. Водночас звертається увага на те, що, на відміну від уродженця Гуцульщини Юрія Федьковича, для якого регіональний колорит Карпат був органічним, Сидір Воробкевич творив стилізації, виконано зі смаком і високим рівнем творчої майстерності.

Розглянуто проблему передачі в перекладі концептуально вагомих стилістичних прийомів, які зумовлюють стилістичний принцип висування як спосіб формальної організації тексту, що передбачає концентрацію уваги читача на певних елементах повідомлення, які викликають здивування своєю несподіваністю, непередбачуваністю й неприродністю з метою виділення певної думки (І. Арнольд). Описано порівняння, що відображають мисленнєву операцію поєднання двох предметів, явищ, ситуацій, ознак на підставі їх уподібнення, установлення аналогій між ними (О. Селіванова), як характерну рису ідіостилю І. Нечуй-Левицького. Охарактеризовано прийоми передачі порівнянь повісті "Кайдашева сім'я" в російському перекладі Сергія Трофімова, які є важливими для збереження прагматичної орієнтації тексту перекладу. У перекладі повісті для передачі порівнянь викорисано прямі повні еквіваленти; за їх відсутності застосовують трансформації: граматичні; синонімічні, метонімічні (гіпонімічні, гіперонімічні, еквонімічні), прагматичні заміни тощо.

Зазвичай розуміння термінів langue і parole базується на їх інтерпретації видавцями "Курсу загальної лінгвістики" Ш. Баллі і А. Сеше, які як основну онтологічну рису мови називали соціальність на противагу індивідуальності мовлення. Крім того, за мовою закріпилася дефініція як іманентної суспільної системи знаків, а за мовленням - як індивідуального акту волі. У 1996 році були знайдені матеріали, написані рукою швейцарського вченого. У рукописній спадщині Фердинанда де Соссюра поряд з загальним об'єктом мовознавства - langage - вирізнено ще три його структурні функції - langue, parole i discours (le discursif), з яких перша стосується потенціального аспекту мовної діяльності, а дві інші - її актуально-процесуального аспекту. Учений багаторазово підкреслював, що мова існує лише завдяки мовленню (виникає і розвивається в процесі мовленнєвої інтеракції) і лише для мовлення (потрібна як інструмент творення такої інтеракції). У той же час мовлення може існувати лише завдяки знаковим відношенням і граматичним правилам мови. За Соссюром, розрив між ними неможливий хоча б тому, що вони є лише суміжними функціональними аспектами мовної діяльності.

Розглянуто проблему відтворення власних назв в українських перекладах художньої літератури. Досліджено способи класифікації онімів, функції власних назв та їхнє значення у художньому дискурсі. На прикладі детективної прози Артура Конан Дойла розглядаються труднощі, з якими стикається інтерпретатор у процесі відтворення у перекладі англомовних власних назв, а також принципи і методи актуалізації чужоземних онімів у мові перекладу. Проаналізовано онімний простір англійського письменника в жанрі детективної літератури. Власні назви у детективній прозі Конан Дойла виконують низку важливих функцій: сприяють реалістичності оповіді та розкриттю образів героїв, вводять у текст локалізаційну, історичну, етнографічну, конотативну інформацію, слугують автобіографічними маркерами у творах митця, формують індивідуально-авторську картину світу. Онімна лексика відображає майстерність письменника; її відтворення не завжди регламентоване нормами правопису мови перекладу, а часто підпорядковане художнім завданням літературного твору й у багатьох випадках залежить від творчого підходу, досвіду та інтуїції перекладача.

Розглянуто лексичні трансформації на матеріалі фрагментів сучасної англомовної прози та їх українських перекладів за класифікацією О. Селіванової, що передбачає поділ трансформацій на формальні та формально-змістові. Формальні трансформації означають зміну форми в перекладі за умови збереження змісту оригіналу й відбуваються на фонетичному, словотвірному, лексичному, морфологічному та синтаксичному рівнях. Формально-змістові трансформації, навпаки, передбачають зміну форми й модифікацію змісту, що зумовлено специфікою мовних систем оригінального й перекладного тексту та контекстуальними й прагматичними чинниками, і відбуваються на фонетичному, лексичному, морфологічному та синтаксичному рівнях.

Розглянуто естетику пейзажу як об'єкт лінгвопоетичного дослідження. Лінгвопоетичний аналіз тексту інтерпретовано як такий, що вирізняється багатовекторністю і багатовимірністю, охоплює особливості мовної організації тексту, функції поетичного інструментарію у його складі й естетичну цінність окремих конструктів. На матеріалі описової поеми відзеркалено естетичну функцію пейзажу в англомовному поетичному дискурсі.