Досліджено методико-гносеологічні аспекти референдуму як форми прямої демократії, розкрито роль та значення референдуму у структурі конституційного права та системі галузей права, досліджено історично-правову генезу референдуму з найдавніших часів до сьогодення, встановлено значення референдуму, як форми прямої демократії для розвитку конституційних правовідносин. Проведено видову та типологічну класифікацію референдумів, запропоновано підходи до систематизації принципів референдуму, проаналізовано стадії референдуму у конституційно-процесуальних правовідносинах. Досліджено досвід конституційно-правового регулювання референдуму у зарубіжних країнах, міжнародно-правові та європейські стандарти і практики організації і проведення референдумів.

Проведено комплексний науковий аналіз правового регулювання інвестиційної діяльності (ІД) у Європейському Союзі (ЄС). Досліджено ґенезис правового регулювання ІД як фактора європейської економічної інтеграції. Охарактеризовано підходи до європейської інтеграції на прикладі регулювання ІД, окреслено взаємозв'язок свободи руху капіталу й ІД. Описано договірний механізм регулювання ІД у ЄС. Досліджено систему актів, ухвалених інститутами ЄС у сфері ІД, виокремлено напрями правового регулювання ІД у ЄС. Розкрито інституційний механізм регулювання ІД у ЄС. Здійснено характеристику суб'єктів ІД у ЄС, проведено аналіз захисту прав інвесторів, у тому числі інвесторів третіх країн у ЄС. Розвинуто наукові уявлення про ґенезис правового регулювання ІД між Україною та ЄС. Виокремлено блоки правового регулювання ІД за Угодою про асоціацію. Висунуто пропозиції щодо вдосконалення інституту кваліфікованих інвесторів, врегулювання діяльності інвестиційних фірм в Україні, ключової інформації для інвестора, створення Фонду компенсацій вкладів інвесторів, запровадження нових форм інвестиційних фондів.

Досліджено роль феноменології людини, особистості та громадянина в сучасному конституційному праві в контекстуалізації ролі їх правового статусу, його зростання та модифікації в умовах правової глобалізації. Розглянуто важливі теоретичні питання супроводу комунікативної взаємодії людини та права. Визначено роль конституційного права в забезпеченні правового статусу людини, особистості та громадянина. Проаналізовано забезпечення конституційно-правового статусу людини, особистості і громадянина у світлі інструментально-інституційних аспектів. Розкрито перспективи розвитку профільного правового статусу в його динамічному вимірюванні. Встановлено особливості трансформації профільного статусу та правових станів особистості в умовах розвитку громадянського суспільства. Досліджено теоретичні та практичні підходи до визначення характеристики поняття "людина" й "особистість" у конституційному праві, а також роль інституту громадянства в конституційному праві держави як феноменологічного явища й інституту державності. Аргументовано параметральні ознаки конституційної людини та визначено муніципальні права людини (особистості, члена територіальної громади).

Увагу приділено дослідженню електронного урядування як механізму публічного управління й адміністрування в Україні. На основі аналізу теоретичних розробок, положень чинного законодавства, узагальнення практики, сучасного досвіду зарубіжних держав запропоновано авторське бачення вирішення проблеми вдосконалення форм і методів ефективності публічного управління й адміністрування завдяки впровадженню електронного урядування. Досліджено й охарактеризовано стан справ щодо впровадження електронного урядування в Україні. Окреслено основні теоретичні та практичні проблеми. Запропоновано шляхи їх вирішення. Удосконалено визначення поняття "електронне урядування", показано місце і роль принципів електронного урядування серед принципів і цінностей державного управління. Досліджено взаємозв'язки електронного урядування як окремого механізму у системі механізмів публічного управління й адміністрування. Запропоновано удосконалення системи критеріїв оцінювання ефективності діяльності органів державного управління й органів місцевого самоврядування. Обгрунтовано потребу запровадження на законодавчому рівні критеріїв електронного урядування на рівні органу влади та на рівні системи публічного управління й адміністрування загалом.

Присвячено дослідженню адміністративної діяльності правоохоронних органів з охорони навколишнього природного середовища в Україні. На основі аналізу теоретичних розробок, положень чинного законодавства, узагальнення правозастосовної практики, сучасного та історичного досвіду запропоновано концептуальний підхід до вирішення проблеми вдосконалення форм і методів адміністративної діяльності у сфері охорони довкілля. Охарактеризовано об’єкти впливу адміністративної діяльності правоохоронних органів. Окреслено основні теоретичні та практичні проблеми адміністративної діяльності правоохоронних органів з охорони навколишнього природного середовища, запропоновано шляхи їх вирішення. Визначено поняття, місце і роль адміністративної діяльності правоохоронних органів у механізмі адміністративно-правового регулювання відносин екологічної безпеки. Досліджено феномен державного моніторингу як функції та методу адміністративної діяльності у сфері екології. Представлено екологічну експертизу як дослідження для застосування заходів адміністративного примусу та діяльність щодо запобігання негативному впливу на довкілля. Визначено й охарактеризовано нову форму адміністративної діяльності правоохоронних органів у сфері екологічної безпеки - надання адміністративних послуг. Проаналізовано адміністративно-юрисдикційну діяльність правоохоронних органів у сфері охорони навколишнього природного середовища. Розроблено Концепцію адміністративної діяльності правоохоронних органів з охорони навколишнього природного середовища.

Наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному теоретико-методологічному аналізі для виявлення пріоритетних напрямів удосконалення державно-службових відносин (ДСВ) в системі публічного управління, а також розроблення науково-практичних рекомендацій. Розглянуто теоретичні підходи до визначення сутності ДСВ в системі публічного управління, зокрема понятійному та змістовному наповненню, класифікаційних характеристик, що дозволяють говорити про трансформацію та модернізацію даного поняття по принципу "глибина та ширина". Всебічний аналіз та узагальнення наукових підходів до удосконалення ДСВ в системі публічного управління свідчить про те, що в науковій галузі "Державне управління" є необхідність подальшого пошуку механізмів удосконалення ДСВ в системі публічного управління. Надано авторське визначення ДСВ в системі публічного управління як взаємодію органів державної влади відповідно до покладених державою функцій для вирішення поставлених задач з інституціями громадянського суспільства з чіткими зв'язками між компетенціями за принципами верховенства права, законності, професіоналізму, доброчесності, ефективності, політичної неупередженості, прозорості, стабільності. Здійснено системний аналіз органів управління публічною службою у Німеччині, Франції, Іспанії, Латвії, США, Японії та Китаї, визначено характерні риси добору, селекції та кар'єрного зростання публічних службовців, визначені органи державної влади, які реалізують кадрову політику у сфері публічної служби. Обґрунтована та сформована модель ДСВ в системі публічного управління, де до основних складових віднесено: державного службовця (посадову особу місцевого самоврядування), державу (як роботодавця) через систему органів влади, професіоналізм, цінності, систему відбору та кар'єрного зростання службовців. За отриманими результатами визначено ефект в системі публічної служби після запровадження реформ, а саме: оновлення якісного складу публічної служби не дало позитивних результатів для імплементації реформ і більш того привело до погіршення оновленого якісного складу публічної служби (в порівнянні з попереднім), непрофесійність публічних службовців; не вирішено проблеми, що існують в системі публічної служби пов'язані з корупцією (як неефективна боротьба з корупцією, відсутність реальних механізмів запобігання та боротьби з корупцією); у діючому законодавстві з питань публічної служби відсутні або існують нереальні механізми реалізації реформ. На підгрунті аналізу розвитку ДСВ в системі публічного управління, запропонованої моделі ДСВ в системі публічного управління, отриманих результатів експертного оцінювання сучасного стану проблем розвитку публічної служби в Україні та формування якісного складу публічних службовців, запропоновано шляхи удосконалення ДСВ в системі публічного управління.

Індекс рубрикатора НБУВ: Х819(4УКР)01-7

Рубрики:

Адміністративне право окремих країн

Шифр НБУВ: ВА819298 Пошук видання у каталогах НБУВ 

Проаналізовано основні історико-правові аспекти становлення та розвитку права на вищу освіту в Україні. Визначено правову природу та поняття права людини та громадянина на вищу освіту, запропоновано авторське узагальнення визначення цього права. З'ясовано місце права на вищу освіту в системі конституційних прав і свобод. Розглянуто законодавчі акти України, що становлять основу правового визначення та регулювання права людини й громадянина на вищу освіту. Зроблено висновок, що вітчизняне законодавство у своїх засадах відповідає міжнародно-правовим стандартам прав людини. Досліджено конституційні принципи права людини й громадянина на вищу освіту. Зроблено висновок, що окремі конституційні положення виступають у ролі конституційних принципів, якими визначаються засади функціонування освітньої системи загалом і окремих її складових. Наголошено, що принципи права на вищу освіту законодавчо визначені в базовому Законі України "Про освіту", а також у нормах спеціальних, галузевих нормативно-правових актів, у першу чергу - в Законі України "Про вищу освіту". Досліджено проблематику гарантування права людини та громадянина на вищу освіту в Україні. Запропоновано наукову аргументацію щодо визначення гарантій права на вищу освіту як систему, закріплену чинним законодавством України, що включає складний комплекс засобів політичного, соціального, економічного культурного, організаційного спрямування та є основою для формування державного механізму забезпечення конституційного права людини та громадянина на вищу освіту. Встановлено, що під час реалізації права на вищу освіту є обмеження щодо отримання двох і більше спеціальностей на безоплатній основі. Вивчено міжнародно-правові стандарти права людини на вищу освіту. Здійснено аналіз досвіду зарубіжних держав щодо конституційно-правового закріплення права на вищу освіту. Розглянуто шляхи вдосконалення реалізації права на вищу освіту в Україні у контексті сучасних викликів.

Досліджено електронну петицію як форму реалізації конституційного права на участь в управлінні державними справами. Надано характеристику поняттю та генезі права на петицію. Народну правотворчу ініціативу розглянуто як основну форму реалізації електронної петиції в Україні. Електронну петицію розглянуто як електронний документ у конституційному праві. Проаналізовано нормативно-правове забезпечення електронної петиції на законодавчому та підзаконному рівнях. Зроблено висновок про потребу вдосконалення нормативно-правового регулювання електронних петицій на законодавчому та підзаконному рівнях, запропоновано відповідні зміни.

Сфера міжконфесійних відносин стає однією із найбільш пріоритетних сфер державного управління для забезпечення соціальної cтабільності та досягнення високих стандартів в системі національної безпеки України. Держава потребує ефективних механізмів та сталої системи організаційно-правового забезпечення процесу управління міжконфесійними відносинами. Вперше системно досліджено проблематику конституційно-правового регулювання міжконфесійних відносин в Україні, вміщено основні питання побудови системи органів державної влади у сфері регулювання релігійних відносин та низку важливих висновків щодо підвищення ефективності юридичних гарантій системи державного забезпечення, дотримання й реалізації релігійних прав і свобод людини і громадянина. Метою дослідження є розробка доктринального теоретико-методологічного забезпечення та практичної реалізації засад конституційно-правового регулювання міжконфесійних відносин в Україні. Досліджено правову природу розвитку та визначено місце міжконфесійних відносин в середовищі релігійних відносин. Внесено суттєве уточнення та доопрацювання термінологічного інструментарію науки конституційного права на основі аналізу теоретичних та методологічних аспектів конституційно-правового регулювання міжконфесійних відносин. Проведено ретроспективний аналіз конституційно-правового регулювання та забезпечення міжконфесійних відносин в Україні до встановлення радянської диктатури та в період панування тоталітарного радянського режиму. Розкрито особливості конституційно-правового забезпечення міжконфесійних відносин в Україні в сучасних умовах, надано характеристику статусу їх учасників, запропоновано уточнення для вдосконалення сучасного законодавчого забезпечення у сфері міжконфесійних відносин в Україні. Визначено особливості динаміки та конституційно-правове забезпечення міжконфесійних відносин в Україні, сутність та зміст механізму його регулювання. Одержано результати порівняльного аналізу системи юридичних гарантій забезпечення релігійних прав в Україні та зарубіжних країнах, у поєднанні з результатами дослідження міжнародно-правових та європейських стандартів. У сфері конституційно-правового регулювання міжконфесійних відносин дозволено розробити напрямки та механізми імплементації кращих світових практик міжконфесійних відносин в законодавстві України та запропоновано сучасне бачення й шляхи підвищення ефективності конституційно-правового регулювання державно-церковних відносин в Україні.

Здійснено комплексне дослідження поняття конституційно-правових обмежень конституційного процесу та з’ясовано проблемні питання здійснення конституційного процесу в сучасних умовах в Україні. Вміщено аналіз основних визначень поняття конституційного процесу в юридичній літературі, включаючи питання складових конституційного процесу та умов його здійснення, а також розглянуто конституційний процес в якості предмета юридичних обмежень. Досліджено юридичні підстави і зміст обмежень конституційного процесу за наявності негативних умов його здійснення в Україні в умовах воєнного стану. Охарактеризовано конституційно-правову практику зарубіжних країн у питаннях обмежень конституційного процесу в умовах воєнного стану. Проаналізовано конституційне та законодавче визначення обмежень конституційного процесу в Україні, визначено проблемні аспекти здійснення конституційного процесу в Україні в сучасних умовах і умовах воєнного стану, а також сформульовано відповідні висновки і пропозиції. Встановлено, що умовами здійснення конституційного процесу є необхідні обставини реальної дійсності, а також положення, правила та вимоги, що забезпечують реальну можливість, нормальне та ефективне здійснення порядку діяльності, метою якої є створення, зміна чи скасування правил поведінки загального характеру, об'єктивовані в Основному законі держави.

Проведено комплексне загальнотеоретичне дослідження впливу скандинавського фактора на розвиток києво-руської державності. Питання розглянуто під призмою та за допомогою системного підходу до вивчення державно-правової дійсності на теренах майбутньої Київської Русі. Визначено характер і форми взаємоконтактів культур скандинавів і слов'ян, у тому числі і взаємовплив правових культур. Висвітлено роль скандинавського фактора у процесі розбудови державності Київської Русі. Проаналізовано культурний вплив скандинавів на слов'янське суспільство, а також їх роль у його ієрархізації. Здійснено порівняльний аналіз правових культур Скандинавії та майбутньої Київської Русі. Визначено наявність юридичного механізму встановлення влади князя - договору "ряду", підтверджено його наявність у літописній традиції. З'ясовано основні умови, а також наявність аналогічних договорів у країнах Західної Європи.

Розкрито зміст бікамералізму як предмета дослідження сучасної конституційно-правової науки, генезис бікамералізму в сучасних країнах Європи та світу. Розглянуто бікамералізм як принцип організації та діяльності двопалатних парламентів, як елемент системи стримувань і противаг. Проаналізовано бікамералізм із точки зору ідеї та конституційного принципу, інституту, об'єкта конституційно-правових досліджень. Запропоновано методологію дослідження феномену бікамералізму. Аргументовано, що публічне представництво у двопалатних парламентах має складну природу: окрім загальнонародного, соціально-політичне представництво забезпечується залежно від порядку формування верхніх палат, що складається історично (традиційно) та / або зумовлено потребами його оптимізації. Таким чином, бікамералізм забезпечує баланс соціальних, територіальних та інституційних складових політичної організації держави. Ця ключова функціональна роль бікамералізму і визначає його сутність та соціальне призначення. Запропоновано поняття бікамералізму як конституційно визначеної, структурно інтегрованої системи публічного представництва, уособленої у двопалатному законодавчому органі держави - парламенті. Розкрито політико-правові передумови й основні фактори утвердження бікамералізму, а також основні етапи становлення та розвитку бікамералізму у країнах Європи. Окремо увагу приділено розвитку ідеї бікамералізму в політико-правовій і конституційній думці України. Акцентовано, що розбудова в Україні демократичної і правової держави безпосередньо пов'язана з перспективами запровадження конституційно-правового режиму бікамералізму. Історико-правові традиції та практики бікамеральної організації парламентів європейських країн свідчать, що невід'ємною складовою є правові традиції українства та закономірність їх розвитку як правового явища, якому притаманні такі ознаки, як: характерність тяжіння нації до самоідентифікації, стійкість, повторюваність, наступність, ментальність. Аргументовано, що зміст бікамералізму як конституційно-правового принципу організації діяльності двопалатних парламентів найбільш повно розкривається у порядку організації і діяльності двопалатної структури парламентів. Досліджено місце й роль двопалатних парламентів у системі поділу влади та механізмі стримувань і противаг, у тому числі взаємодію двопалатного парламенту та глави держави в європейських монархіях і республіках, особливості взаємодії бікамерального парламенту з урядом та іншими органами виконавчої влади в зарубіжних країнах. Доведено, що сучасний бікамералізм є одним з найбільш значущих інституційних механізмів забезпечення розподілу влади. Світова практика функціонування двопалатних парламентів свідчить, що основними ролями бікамерального парламенту є: створення механізму стримувань і противаг у системі державної влади, забезпечення політичної стабільності, захист прав регіонів, політичний арбітраж, покращення якості законотворчого процесу, утвердження верховенства права та демократії.

Комплексно досліджено становлення, функціонування та розвиток міжнародно-правових і національних механізмів захисту прав людини органами конституційної юстиції. Розкрито онтологію захисту прав людини в органах конституційної юстиції, еволюцію конституційних процедур захисту прав людини, взаємодію конституційних систем у сфері захисту прав людини, етапи й особливості розбудови вітчизняної моделі захисту прав людини в конституційній юстиції та перспективи глобалізації систем захисту прав людини органами конституційної юстиції на національних і міжнародних рівнях. Досліджено етапи виникнення теорії захисту прав людини в науково-правовій доктрині. Визначено особливості європейської конституційної доктрини ХІХ - ХХ ст. щодо захисту прав людини з доведенням констатації у відповідній науковій думці прямого зв'язку цієї проблематики із загально-філософськими проблемами. Окрему увагу приділено аспектам захисту прав людини в теорії конституціоналізму, ролі держави у проведенні пропаганди високого рівня захисту прав людини на міжнародному та національному рівнях. Проведено ретроспективний аналіз практики захисту прав людини в умовах тоталітарних режимів і їх вплив на ці режими. Розглянуто питання еволюції міжнародних правових стандартів у сфері захисту прав та основоположних свобод людини шляхом застосування спеціальних публічно-правових процедур і висвітлення сучасних конституційно-правових моделей правозахисту різних країн світу. Розкрито коло повноважень суб'єктів конституційної юстиції, зокрема через порівняльний аспект, та особливості розвитку системи прав і свобод людини та громадянина. Встановлено спільні та відмінні риси сучасних механізмів захисту прав людини у системі конституційного судочинства з доведенням зв'язку інституту конституційної скарги із правами особи на петиції, на звернення до органів влади та на захист власних прав усіма правомірними засобами. Визначено забезпечення взаємного впливу конституційних механізмів захисту прав людини на глобальному та регіональному рівнях і механізми координації національних конституційних систем захисту прав людини. Доведено взаємний зв'язок універсальних і національних конституційних механізмів захисту прав людини в умовах глобалізації конституціоналізму та діяльності конвенційних органів під егідою ООН, що розглядають звернення фізичних осіб і водночас установлюють стандарти ефективності захисту прав людини для національних органів, включно з конституційними судами. З'ясовано особливу роль у цих процесах Комітету з прав людини ООН. Акцентовано увагу на етапах становлення конституційних механізмів захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні, на проблемних питаннях практики їх застосування, зокрема в рамках євроінтеграційних процесів в Україні. Досліджено аспекти міжнародного та національного програмного забезпечення розвитку механізмів захисту прав людини в конституційній юстиції, зокрема шляхом запровадження інституту конституційної скарги, а також поточні проблеми, пов'язані з розглядом таких скарг Конституційним Судом України.

У дисертації узагальнено та вирішено актуальне наукове завдання, що полягає у розробці теоретико-методологічних і практичних положень щодо удосконалення громадського контролю в Україні як інструменту підвищення ефективності державного управління. Визначено сутність громадського контролю як виду взаємодії держави та суспільства. На основі вітчизняної і зарубіжної фахової літератури розкрито специфіку феномену громадського контролю, визначено та охарактеризовано його основні елементи, здійснено аналіз міжнародного досвіду здійснення громадського контролю державної влади. Досліджено передумови здійснення ефективного громадського контролю органів державної влади в Україні, а також проаналізовано інституційно-правове забезпечення функціонування громадського контролю в Україні. Обґрунтовано необхідність та визначено основні напрями підвищення ефективності громадського контролю в системі державного управління України. Акцентовано особливу увагу на сприянні органами влади громадській антикорупційній експертизі нормативно-правових актів, публічних консультаціях як інструменту громадського контролю рішень органів влади, а також удосконаленні механізму здійснення громадського контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації.

Дослідження присвячене науковим дослідженням та висвітленню теоретичних і практичних засад конституційно-правового регулювання порядку використання та захисту державних символів України. Проаналізовано досвід іноземних країн із правого забезпечення та використання державної символіки, а також практику використання символіки міжнародних організацій, наголошено на тому, що засвоєння цього досвіду сприятиме подальшому розвитку вітчизняного законодавства у досліджуваній сфері. Визначено особливості порядку використання та захисту державних символів України, зроблено висновок про потребу вдосконалення конституційно-правового регулювання порядку використання та захисту державних символів України, представлено відповідні пропозиції для формування законотворчого підгрунтя в досліджуваній сфері.

Наведено теоретичне узагальнення і запропоновано новий підхід до вирішення важливої наукової та практичної проблеми, що полягає у теоретико-методологічному обґрунтуванні процесів формування та розвитку механізму формування інтелектуального капіталу дипломатичної служби в державному управлінні та розробці проєкту Концепції розвитку інтелектуального капіталу системи дипломатичної служби України до 2030 року.Обґрунтовано механізм формування інтелектуального капіталу дипломатичної служби, його значення та роль в контексті державного управління. Розкрито сутність поняття «інтелектуальний капітал» на основі узагальнення визначень досліджуваного поняття, наданих вченими, та запропоновано авторський погляд на сутність категорії «моніторинг інтелектуального капіталу дипломатичної служби», яка трактується як система перманентного спостереження за інтелектуальними, соціальними, психічними та фізіологічними характеристики представників дипломатичної служб, які є необхідними для ефективного виконання їх функцій. Обґрунтовано, що моніторинг інтелектуального капіталу дипломатичної служби має відбуватися з урахуванням його структурних елементів, на основі яких виділено комплекс завдань. Представлено концепт розвитку моніторингу інтелектуального капіталу дипломатичної служби як невід’ємної складової механізму формування інтелектуального капіталу, в основу якого покладено мету, завдання та принципи, які через систему функцій моніторингу інтелектуального капіталу дипломатичної служби спрямовуються його суб’єктом (Міністерство закордонних справ України) на об’єкт.

Присвячено вирішенню важливого науково-практичного завдання, що полягає в обґрунтуванні теоретичних засад і вдосконаленні процесу формування механізмів публічного управління, зокрема теоретичному обґрунтуванні змісту та концептуальних підходів до процесу формування механізмів державного управління реформуванням митної системи України на засадах порівняльного аналізу європейських практик і міждержавного співробітництва України в умовах децентралізації та інтеграції. Під часі дослідження проаналізовано теоретичні, практичні та організаційні питання формування механізмів державного управління митної сфери та регулювання на національному, регіональному та субрегіональному рівнях, систематизовано науково-методичні підходи до оцінки ефективності таких механізмів. Обґрунтовано нагальність концептуальної зміни механізмів формування та реалізації публічної митної політики в напрямі посилення здатності системи публічного управління України реалізувати власний потенціал з урахуванням об’єктивних умов і еволюції форм публічно-управлінських й економічних відносин за умови використання провідного досвіду країн ЄС у сфері формування механізмів державного управління реформуванням митної системи України. Здійснено порівняльний аналіз систем і механізмів (інструментів) публічного управління в сфері реформування митної системи та розроблено концепцію і модель уніфікації європейських практик в управлінні митними процесами, в основу яких покладено національні інтереси та цінності населення, суб’єктів господарювання та громадськості, що формуються в період нової хвилі глобалізаційного прискорення і на реалізацію яких спрямовується діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади регіонального та субрегіонального рівня.

Вирішено поставлене завдання в науковій галузі державного управління, обґрунтовано теоретичні засади і розроблено рекомендації щодо удосконалення правового регулювання професійної діяльності у сфері державної служби в Україні. Здійснено узагальнення напрацювань вітчизняних і зарубіжних учених, проаналізовано законодавство України з питань вступу, проходження та припинення державної служби з метою визначення стану розробленості зазначеної проблематики. Уточнено сутнісні характеристики та зміст основних понять "професійна діяльність державних службовців", "система регулювання професійної діяльності державних службовців". Визначено перспективні напрями розвитку інституту публічної (цивільної) служби в Україні. Розглянуто та проаналізовано відмінності нормативно-правового регулювання з питань державної служби в різні історичні періоди та виокремлено обставини, які впливають на формування політики у відповідній сфері. Визначено напрями імплементації міжнародного досвіду з питань регулювання державної служби в Україні в напрямі переходу до кар'єрної моделі служби. Розроблено рекомендації щодо теоретичних засад правового регулювання професійної діяльності державних службовців, удосконалення діяльності юридичних служб з метою забезпечення реалізації принципу законності в роботі державних органів та подано пропозиції стосовно змін до нормативно-правових актів з цих питань.

Розкрито зміст конституційно-правових засад модернізації інституту прокуратури України та обгрунтовано пропозиції щодо удосконалення конституційно-правового статусу прокуратури України. Охарактеризовано чотири етапи модернізації інституту прокуратури (1990-2020 pp.) на основі політичних, програмних документів, проєктів конституційних актів та в динаміці конституційних змін і запроваджуваних в державі реформ. Розкрито зміст трансформацій конституційного інституту прокуратури України. Визначено місце і роль прокуратури в системі поділу державної влади України у зв'язку із конституційною модернізацією. Охарактеризовано зміст та обсяг конституціоналізації інституту прокуратури в зарубіжних країнах під кутом зору принципу поділу влади. Аргументовано необхідність уточнення в Конституції та законодавстві України представницької функції прокуратури у суб'єктному та об'єктному напрямах виходячи з конституційних цінностей і пріоритетів. Розкрито конституційні засади прокурорської діяльності з кримінального переслідування та підтримання публічного обвинувачення в суді. Охарактеризовано конституційні засади організації прокуратури України та визначення її системи, новації у формах і методах прокурорської діяльності та змісті правового статусу прокурора. Аргументовано зміст перспективних напрямів модернізації інституту прокуратури.