Проаналізовано витоки та розвиток музикології як університетської дисципліни. Висвітлено історію створення та діяльність кафедри музикології Львівського університету у період 1912 - 1939 рр. Розкрито основні напрямки наукової діяльності львівської музикологічної школи А. Хибінського, зокрема в сфері медієвістики, етнографії, проблем музичної культури XIX ст., музичної естетики, соціології, історії теорії.

Проанализированы истоки и развитие музыкологии как университетской дисциплины. Освещены история создания и деятельность кафедры музыкологии Львовского университета в период 1912 - 1939 гг. Раскрыты основные направления деятельности львовской музыкологической школы А. Хибинского, в частности в сфери медиевистики, этнографии, проблем музыкальной культуры XIX в., музыкальной эстетики, социологии, истории теории.

Увагу присвячено аналізу еволюції багатоманітного надбання української музичної науки, яке помітно збагатило національну та світову гуманітаристику. Зазначено, що як цілісний феномен, ця галузь розкривається через систему фундаментальних тематичних зацікавлень у двох магістральних гілках наукових розвідин – артифіційної та нонартифіційної музики. Кожне з них представлено індивідуальними опрацюваннями проблем, що стосуються елементів музичної тканини і пов’язаних із ними явищ, особливостей їх творення та сприйняття. Зауважено, що основоположною прикметою дослідження є орієнтація на теоретично місткі здобутки, оскільки саме такі визначають головний зміст будь-якої науки, а в музичній їх роль у “радянський” період довго нівелювалася. Продемонстровано, що українська музикологія вельми динамічна та розлога, позаяк у ній на кожному історичному етапі діяли різні напрями думання, домінували ті чи інші тенденції, переважали узагальнені або окремі, часткові проблемно-тематичні розробки (хоч найчастіше – кілька одночасно). Водночас це сформований складний організм із єдиним “кровообігом” елементарних інтересів з моменту свого зародження. Зауважено, що предметна зосередженість дисертації концентрується на визнаних авторських ідеях, концепціях (системах ідей), які здійснили певний прорив у своїх напрямах, спричиняючи поступ галузі, або створили передумови для подальших відкриттів. Їх послідовно проінтерпретовано з погляду сутності й особливостей історичного буття. Показано які сфери й чому в історії української музикології були найбільш досліджуваними, які з чужих обиралися як приклад для наслідування або й розвитку, а котрі вимушено вивчалися у руслі тоталітарних тенденцій. Акцентовано на спорідненості українських учених із західним типом науковця – незалежним від зовнішніх суспільно-політичних факторів способом мислення, звиклим покладатися лише на здобуті внаслідок глибинних пошуків і випробувані часом і практикою істини, водночас із власним стилем пізнавальної діяльності, сформованими питомо українськими архетипами свідомості, життєвими первнями близької (або рідної) йому спільноти. Завдяки цьому увиразнено канон українського музично-теоретичного вислову, що має характерні національні риси, позначені специфікою інтелектуального мислення наших учених, збереженою в умовах тиску марксівсько-ленінської ідеології. Наголошено, що системний підхід до цілості галузі та історія розвитку кожного показового напряму розкрили самобутність української музикології загалом, а її мисленнєве наповнення – високий якісний рівень, гідний визнання світовою наукою, покликаною примножувати знання про неповторний світ Музики як втілення Гармонії всесвіту, його Розуму, організованої Впорядкованості, а також натхнення й чуття людини.