На базі ідей споріднених гуманітарних наук - лінгвістики, семіотики, культурної антропології, соціології, з використанням структурно-семіотичного підходу комплексно досліджено український фольклор як соціокультурний феномен. Запропоновано модель образної системи українського фольклору, конститутивними категоріями якої є суб'єктність етносу, соціуму й індивіда, семіосфера фольклору; трансмісія традиційного смислу, наратив як функція фольклорного тексту. У функціональній парадигмі досліджень фольклорний текст розглянуто як семіотичну одиницю фольклору, як засіб моделювання різних видів реальності за правилами комунікативного слідкування носіїв традиції. Основним текстотвірним чинником фольклорного факту є комунікативна інтенція адресата, втілена через прагматику тексту, серединний елемент діалогу. Він моделює інтерсуб'єктну структуру, актанти якої - автор-виконавець і реципієнт. У цьому аспекті колективність розглянуто у безпосередньому зв'язку з конвенційністю фольклорної ситуації. Виявлено синтезувальні чинники конвенційності та варіативності наративу. Визначено функції фольклорного наративу, завдяки яким виникає явище його варіативності, але водночас зберігається традиційний смисл. Обгрунтовано методологічну доцільність вивчення фольклорного феномену у двох контекстах: як функцію (з її процесуальними характеристиками) і як текст (з його дискурсивними характеристиками). До наукового обігу фольклористики введено категорію суб'єктності.